Дорожня карта батьківської спроможності

Міжвиборний період… Коли старе відходить, а нове ще не до кінця ввійшло у свої права, і зовсім незрозуміло, яким воно буде.

У такий період усі поводяться по-різному. Екс-президент напередодні Міжнародного дня захисту дітей наостанок підписує неоднозначні укази, що порушують рівність дітей. Кабмін терміново "поліпшує" демографію за допомогою заходів, які вплинути на це не можуть. Мінсоцполітики розсилає в ЗМІ звіти про власні досягнення і "листи щастя" - громадським організаціям, які працюють у сфері захисту прав дітей, сподіваючись на їхню підтримку, аби убезпечитися від нової мітли. Новий президент забороняє свої портрети в офіційних кабінетах, пропонуючи замінити їх портретами власних дітей, щоб дивитися їм в очі перед ухваленням рішень.

А DT.UA тим часом спробувало проаналізувати найголовніше, що впливає на становище дітей в Україні, - батьківські потенціал і спроможність, а також скласти дорожню карту, розставивши маячки на напрямках, у яких варто було б рухатися. З експертом у сфері захисту прав дитини Людмилою Волинець ми розмовляли про людиноорієнтовану політику; про взаємозв'язок, на перший погляд, не пов'язаних між собою процесів; про брак досліджень ставлення громадян (батьків) до тих чи інших соціальних ініціатив і процесів; про відсутність аналізу наслідків новацій.

Нещодавно президент Зеленський заявив, що проблему губернаторського кадрового голоду має намір вирішувати за допомогою міжнародних хедхантерів і конкурсів. Досить модний тренд останніми роками. Однак коли йдеться про експертів з питань майбутнього - людей, котрі знають, як захищати права дитини, щоб воно (майбутнє) стало якіснішим, часом варто просто озирнутися навколо. Шкода, коли не задіяно крутих експертів, які раніше домоглися результатів на своїх посадах. Головні кроки в темі дитинства було зроблено в 2005–2011 роках. Відсутність інституціональної пам'яті і наступності політики призвела до нулів сьогодні.

- Людмило Семенівно, у міжвиборний період усі очікують змін і намагаються підбити якісь підсумки, щоб зрозуміти, як і куди треба було б рухатися далі. У темі захисту прав дитини найважливіше - це батьківські потенціал і спроможність. Як, на ваш погляд, вони змінилися за останні роки? Чому ми чуємо стільки страшних історій?

- Перш ніж почати розмову на цю тему, є дві-три важливі тези. По-перше, в Україні нині немає жодного серйозного наукового центру вивчення соціального добробуту важливої складової суспільства - дітей і батьківства як соціальної функції.

При тому, що заявлено й ідуть реформи, - аналізу немає. Хтось каже про відсутність результатів, хтось - навпаки. Але в кожному разі зміни є. Як вони впливають на особистість громадян як батьків? Досліджень немає. Кожен наступний крок реформи не прораховується з урахуванням того, як було сприйнято попередній. Ми кудись біжимо, але часто самі не знаємо куди.

По-друге, не пам'ятаю, коли востаннє я читала офіційний матеріал, де було б викладено проблематику, а не звіт про колосальні досягнення. Де було б сказано: ми зробили оце, але оце треба відкоригувати, а це - врахувати. Ніхто не заперечує, що діяльність суперактивна. Але які її наслідки?

Статистика в Україні щодо дитинства не надійна. Тим більше, якщо її вираховують у відсотках. А оскільки ми не знаємо точної кількості дитячого населення, то будь-який відсоток "підвисає" - неможливо обчислити його від невідомого. Якщо статистика подається в абсолютних цифрах, то вона разюче відрізняється від цифр довоєнного періоду, при цьому жодних пояснень не наводиться. Наприклад, 2014-го протягом року було виявлено 13 тисяч дітей, які вчинили кримінальні злочини. А 2018-го - п'ять тисяч. Причини цієї чудової тенденції залишаються неясними. Чи то поліція, на відміну від міліції, не списує всі нерозкриті злочини на дітей. Чи то не виявляє дитячої злочинності. Розуміти реальну причину надто важливо і для соціуму, і для авторів дружнього до дитини законопроекту про правосуддя, які нині працюють при Мін'юсті.

- Але ж це статистика без урахування Криму й Донбасу…

- Не думаю, що дитяче населення, що залишилося на окупованих територіях, було таким криміналізованим… У часи серйозних змін (а нас переконують саме в цьому) обов'язково має бути соціальний аналіз того, що відбувається.

Зараз відбувається таке: приймають нормативні акти, подають звіти про успіхи й статистику, які складно пояснити. Це призводить до того, що за останні 20 років ми, напевно, ніколи так погано не знали реальних характеристик дитячого населення, як сьогодні. Шкода, але до всього нині ще й практично ліквідовано всі дискусійні майданчики.

- Мені здається, просто не проводиться якоїсь попередньої оцінки впливів ухвалюваних рішень.

- У тому числі. Я читаю всі пояснювальні записки до проектів законів і можу сказати: 90% з них узагалі не мають обґрунтування того, що відбувається нині в країні щодо питання, яке намагаються врегулювати. В основному - загальне тло, а не глибокий аналіз.

- Іноді в мене виникають сумніви, що люди, які можуть аналізувати, взагалі є, що вони можуть об'єднатися для проведення таких досліджень.

- Це ще одна особливість. З одного боку, професіонали, практики рідко об'єднуються саме для дискусії, а не просто заслуховування звітів. Та й занадто великим є бажання копіювати практику інших держав, без достатнього аналізу національних особливостей. З іншого боку, в Україні багато проектів, які не узгоджуються між собою. І це погано, бо всі вони рано чи пізно впливатимуть на конкретну дитину.

Питання в тому, чи передбачають ці проекти вивчення реальної ситуації. Наприклад, на підставі яких складових сучасна сім'я сьогодні приймає рішення народити дитину? Збільшилася кількість дітей, від яких відмовляються батьки. Що на це впливає? Таких досліджень немає. Натомість з'явилася величезна кількість статистики, виробленої одним міністерством, яку складно або неможливо перевірити. Наприклад, Мінсоцполітики вже два роки поспіль до Дня всиновлення називає кількість дітей, усиновлених не за рік, а за останнє десятиліття. Чому? Мабуть, пояснювати не треба.

- Іде війна, на збір даних і дослідження держава грошей не виділяє. А гранти, що їх отримують громадські організації, зазвичай коштів на це не передбачають. Частіше - на швидку гуманітарну допомогу.

- Ви абсолютно праві. Але в житті держави є різні періоди. Колись при Мінсім'ї був державний Інститут соціальних досліджень. Нині такої держустанови немає. Але є великі гранти й позики. Наприклад, п'ятивідсоткова позика на 300 мільйонів доларів від Світового банку під проект, покликаний реформувати всю систему соціальної допомоги (термін реалізації якого, до слова, закінчується вже через півтора року - у жовтні 2020-го. -А.К.). І дуже шкода, що під час переговорів не обговорюються питання про проведення досліджень для розуміння потреб населення, зокрема батьків. Це допомогло б ефективніше використати кошти, дати відповіді на зміни, що відбуваються в суспільстві (війна, реформи). Про це слід говорити, у цьому треба переконувати донорів.

Нині в нас практично немає соціології дитинства. Чому ми перестали опитувати дітей?

- А що це дає?

- Це дуже важливо. Як ви знаєте, діти в нас різні. У світі є практика, коли соціологічними методами опитують дітей, починаючи з п'яти років (для них є спеціальний опитувач). У нас було б добре опитувати хоча б дітей старших за 10 років, які можуть оцінити, що відбувається навколо них і що роблять дорослі для них.

Мені відомі опитування дітей про поширеність булінгу й опитування молоді, які проводить Інститут соціальних досліджень імені Яременка. Але цих досліджень, як на мене, недостатньо для вибудовування державної політики та конкретних дій з урахуванням думки дітей.

Ще одна проблема: намітилася тенденція, коли всі органи виконавчої влади більше готові говорити про глобальну політику, про самопочуття конкретних категорій населення. Наприклад, поняття складні життєві обставини (СЖО) варто було б у кожному окремому випадку розбирати на складові і розробляти окремий порядок дій для кожної життєвої обставини. Сім'я, яка виховує дитину-інваліда, і сім'я, яка ухиляється від виконання батьківських обов'язків, - це зовсім різні причини СЖО і їх наслідки. Але, звичайно, СЖО сприймаються як "не хочу і не буду". Сімей, які хочуть подолати складні обставини, але не можуть, не помічають. Без розуміння цієї різниці в соціальній поведінці сім'ї не розвиватиметься інклюзія, наприклад. Тому що коли "хочу, але не можу", потрібна соціальна робота. А ось коли "не хочу, не можу і не буду", має бути запит на соціальний примус або обмеження батьківських прав, що дозволяє дитині звільнитися від неякісної батьківської опіки.

Я не прихильник виховання дітей в інтернатах, але для мене дивно звучить соціальний осуд усіх батьків, які користуються послугами, наприклад, інтернатних закладів. Насамперед, якщо йдеться про дітей з особливими освітніми потребами. Значна частина цих дітей не зможе в себе вдома, за місцем проживання, отримати потрібні послуги, і це всім відомо. Але тональність соціальної претензії до таких сімей вчувається і в пресі, і у виступах, і в рекламі. Очевидно, що, говорячи про розвиток, наприклад, проектів із деінституціалізації й інклюзивної освіти, мало говорити про загальні показники по країні. Ці проекти повинні мати місце в житті конкретної дитини, її родини, шкільного колективу та соціальних служб. І тільки тоді батьківська спільнота не буде стривожена реформуванням інтернатів, а педагогічні колективи за місцем проживання дитини - швидким прибуттям такої "складної" в навчанні дитини.

Багато змін і в сфері соціальної роботи. З одного боку, нещодавно ухвалили закон. Але в ньому знову ж таки все розглядається через призму дуже збільшених позицій. Право на соціальні послуги продекларовано, але методики таких послуг запізнюються. І об'єднані територіальні громади, середня чисельність яких сьогодні три тисячі людей (з них зазвичай шоста частина - діти), щиро не розуміють значення таких послуг, можливість їх надання, доцільність їх фінансування з місцевого бюджету.

За кожною категорією СЖО має бути свій унікальний набір соціальних послуг у комбінації з медичними й педагогічними послугами для досягнення цілком зрозумілого результату для клієнта і його сім'ї. На етапі реформування звіти про тотальний успіх докладених зусиль не викликають довіри і не дозволяють удосконалити розпочате.

Гадаю, було б дуже правильно провести оцінку якості послуг, які держава надає громадянам. Не просто "є - немає", "подобається - не подобається". А вивчити реальні наслідки таких послуг для громадянина.

Скрізь у світі послуги з'являються як реакція на виниклу потребу. Потреба зникає - послуга відпадає, на її місце приходить якась інша. І всі ці послуги корелюються між собою. Ми ж, приміром, на шостому році війни не маємо ефективних державних послуг для постраждалих від військового конфлікту.

- Можливо, все це похідні? І для початку треба визначити, що взагалі таке батьківська спроможність? У нас це визначення є? Воно потрібне?

-У Сімейному кодексі є загальна стаття про обов'язки батьків. Але спроможність і обов'язки - різні поняття. Останні зміни в законодавстві про відповідальність за несплату аліментів різко загострили конфлікт між батьками й батьківськими спільнотами. Напруженість цього протистояння наростає, але держава не формулює відповіді, радіючи з того, що шість мільярдів гривень невиплачених аліментів все-таки сплатили. Тим часом конфлікти між батьками нерідко почали доходити до кримінальних злочинів. Зростає статистика крадіжок дитини одним з батьків у другого. Соцслужби та органи опіки й піклування чіткого алгоритму дій не мають, часто через безсилля просто шукають причини не помічати цього конфлікту.

Одна з серйозних проблем - це низька дієздатність місцевих органів виконавчої влади, так званих органів опіки та піклування. Вони тихо вмирають, самоусуваючись від вирішення життєво важливих для дітей та їхніх батьків проблем.

Крім того, на місцевому рівні складно реалізувати завдання центральних органів, які прописано нечітко, сформульовано як "сприяти", "вдосконалити", "поліпшити". Таких прикладів безліч. І ми роками ходимо по колу.

- Ви багато їздите по регіонах і багато бачите. Що в нас все-таки з батьківською спроможністю? Температура по палаті від експерта дуже важлива.

-Батьківство - дуже чутливий стан. Наприклад, ми дуже раді безвізу. Але погано розуміємо, як він діє на батьківство.

Безвіз означає, що в Україні збільшиться кількість дітей, народжених у транснаціональних шлюбах. Коли мама громадянка України, а тато громадянин іншої країни. Це означає, що в нас побільшає суперечок між батьками. Нещодавно весь Фейсбук обговорював історію, коли данський громадянин забрав у мами дитину і чотири дні тримав у посольстві. Ця проблема наростатиме.

Уклавши безвіз, за два роки ми вже мали б розробити чітку процедуру, як ці суперечки між батьками вирішувати. У світі немає досконалої системи. Але в Україні сьогодні взагалі немає нічого для захисту своїх громадян. Тепер подали законопроект, за яким іноземний батько однозначно перемагає.

На батьківську спроможність, звичайно ж, впливає матеріальне забезпечення. В 2014–2015 роках населення України зубожіло втричі. Це означає, що в батьків змінилися стосунки з усіма послугами - охороною здоров'я, освітою, позашкільною освітою, які насправді були і є для дітей платними. Батьки почали переглядати свої можливості з погляду претензій на певний рівень розвитку й отримання додаткових послуг дітьми. Тому в нас тепер зменшилася кількість дітей, які претендують на дошкільні заклади, особливо в сільській місцевості. Із цим також дуже пов'язане питання зайнятості. Що вищий рівень безробіття, то менший запит на дошкільні заклади, з одного боку. А з іншого - що бідніші сім'ї, то більша претензія на державну послугу. Щойно сім'я стає багатшою, формується запит на приватну. По Києву, наприклад, чітко видно, як приватна послуга "ранній розвиток" заміняє державну "дошкільний заклад". Однак статистика, яка дає змогу побачити співвідношення приватних і державних послуг для дошкільнят, поки що не інформативна.

Тим часом усе це і є батьківський потенціал.

90% у нас - нормальні батьки, з погляду ставлення до дитини, претензій на неї, розуміння себе як батьків і своїх обов'язків. Ми просто звикли говорити про кризове батьківство. Але річ у тому, що, чим нормальніший батько, тим більше в нього претензій до самого себе: можу я себе реалізувати чи ні? Ці 90% батьків реагують на певні зміни свого добробуту, відповідно змінюючи в той чи інший бік і послуги для дитини. Це дуже чутливі речі. І мені дуже шкода, що ніхто цього не досліджує. Досліджують політику, ставлення до того чи іншого лідера та політичної партії. Але електоральна активність залежить від рівня можливості чи неможливості громадян реалізувати себе як батьків та облаштувати нинішнє й майбутнє своєї дитини так, як вони хочуть.

Ми визнали, що в усіх сферах життєдіяльності в нас домінує насильство, і прийняли відповідне законодавство. Ось у цьому середовищі в нас є батьківство. Воно від цього "лякається і згорається". Звідси - різке падіння народжуваності. І бебі-бокси на це ніяк не подіють, бо причина в іншому.

У нас сьогодні величезна кількість якихось демографічних планів. 10 травня екс-президент Порошенко видав указ із жорсткими нормами стосовно демографії - держвиплати тощо. Але питання ж далеко не тільки в якихось виплатах, а в тому, як почуваються люди, що приймають рішення народити дитину. Навіть не намагаючись розібратися в тому, як кожна сім'я реагує на ті чи інші явища, з погляду готовності народжувати, думати, що населення відреагує на бебі-бокси, занадто самовпевнено. Народження дітей - це наслідок соціально-економічної ситуації в країні. Програма "Відповідальне батьківство" цього ніяк не вирішує. І проблема не тільки в донорах для досліджень. А в тому, що в країні це мало кому потрібно.

Так, пакет малюка, з комплементарного погляду, - це приємно, але ніяк не стимулює народжуваність.

Збільшується смертність працездатного населення. Це відходять батьки. Гинуть люди на війні. Це теж батьки. Кожне п'яте немовля не має юридично зареєстрованого батька. І не тому, що в нас хороший Кабмін і погане населення…

- А тому, що матері хочуть отримувати допомогу як одиначки…

- А хто цю допомогу в такий спосіб суспільству запропонував? Хто сказав: не реєструй батька, ми тобі за це заплатимо? Зрозуміло, що хотіли сказати не це. Але почули й реагують на це саме так.

- Ці виплати ж давно існують?

- Так, із 1992 року, коли все населення в одну мить зубожіло. Але життя ж змінюється. Очевидно, що й ці виплати треба змінювати. Не змінюючи їх, ми почали стимулювати протилежну ситуацію - антидитячу поведінку батьків. У Миколаївській області кожне третє немовля без батька.

Соцвиплати, які стимулюють бути матір'ю-одиначкою, виплачують із центрального держбюджету. А соцпослуги, покликані надавати допомогу таким матерям, - з місцевого. Можливо, варто спустити ці виплати на рівень громади, де бачать і знають, хто кому батько?

Ми вже говорили про аліментні війни. І за два-три роки побачимо, у скількох дітей залишаться батьки, скільки матерів хотітимуть, щоб у їхніх дітей був батько.

1994 року запровадили систему виїзду за кордон тільки за згодою одного з батьків. Сьогодні вона призводить до того, що цілком пристойні мами спеціально не виходять заміж, щоб потім не мати із цим проблем. То давайте змінювати цю норму. Але спочатку треба вивчити ситуацію, як люди приймають рішення з цього приводу. Щоб дитина не втрачала ні батьків, ні права виїхати на оздоровлення.

На рівні області і держави немає батьківського потенціалу. Є статистика і правила: батьки повинні жити ось так.

На сім'ю впливає будь-яке соціальне явище, зокрема економічне. Але країна не знайшла іншого способу заощадити, як мінімізувати соціальну роботу. Ми нібито розвиваємо медичні й освітні послуги, водночас соціальні підмінюємо інспекційними. За три місяці 2019 року зафіксовано вісім убивств немовлят матерями. Гинуть діти від недогляду батьків. Це - нове явище, складніше за вуличну бездоглядність.

- Нове?

- У 1990-х ми пережили явище, коли дитинство було викинуто на вулицю. Були безпритульні.

Як би не було складно сьогодні, безпритульних дітей на вулиці немає. Механізм забирання їх звідти відпрацьовано добре. Річ в іншому: куди ми потім повертаємо цих дітей?

Дуже багато складових, зокрема виплати, вплинули на те, що в нас тепер є домашня безпритульність. Діти в умовах небезпеки вдома.

З одного боку, діти гинуть у сім'ях. З іншого - скасували медичний патронаж дітей до року. Тепер лікар з медсестрою не приходять додому, не обстежують умов проживання малюка.

П'ять років інформування про активні реформи, і жодного взаємозв'язку між ними. Це все накопичується. І колись воно рвоне.

Про дітей-сиріт зараз не буду. Це вужча тема.

- ДБСТ і прийомним сім'ям підняли виплати на дітей?

-Ні. Їх обдурили. Січневого указу президента 2018 року не виконано досі. Зараз з'явився вже новий, там доручається підняти виплати тільки дітям під опікою. Як і 15 років тому, держава пропонує визначити розмір фінансування дітей без батьків залежно від форми виховання. Але всі діти рівні.

- Як щодо дорожньої карти, Людмило Семенівно? Куди йти?

-По-перше, мені буде дуже шкода, якщо новий президент піде тим же шляхом, що й усі попередні, - почне з перевірки дублюючих функцій. Це дорога в нікуди. Я б дуже хотіла, щоб самопочуття української сім'ї було подано через соціологічне опитування. Без визначення її соціального самопочуття нічого не буде.

По-друге, у моєму уявленні є енна кількість державної допомоги, яку мають спустити на рівень громади. І громада повинна розпоряджатися цими виплатами, враховуючи якісь об'єктивні показники.

По-третє, фінанси - це всього-на-всього один з ресурсів (і не базовий) для визначення демографічної ситуації, зокрема батьківства. Це збочений розум багатих людей говорить, що народжують тільки багаті, і для того, щоб народжувати, бракує тільки грошей. Потрібен прогноз демографічних настроїв. Система, коли з будь-якого приводу платяться гроші, примітивна і малоефективна. Має бути якісна послуга. Коли-небудь це буде. Хоча іноді не віриться.

- Ми з вами таку песимістичну картинку намалювали, Людмило Семенівно…

-На щастя, це не до мене. Такий уже в мене спосіб мислення - виловлювати проблеми. Картинка песимістична скоріше для тих, хто приймає закони і рішення. У них попереду багато роботи. З іншого боку, якщо визначаються проблеми, значить є і позитив.