Думки й реалії Вороний скакун, чітко вибиваючи підковами стакато по бруківці Хрещатика, проніс вершника перед фронтом частин Київського гарнізону...
Чітко вихоплюючи головне з суті подій, уміючи блискавично доходити правильних висновків, Михайло Петрович ще тоді, у Ленінграді, бачив основну ваду прикриття державних кордонів СРСР на заході, йменовану як: «Міркування про основи стратегічного розгортання Збройних Сил Радянського Союзу на Заході й на Сході на 1940—1941 роки». Цей документ потрапив на стіл командуючого відразу після ще однієї, жовтневої переробки. А загалом «Міркування» за 1940 і 1941 рік перероблялися п’ять разів(!). Причому останню переробку Москва послала в округи тільки наприкінці травня 1941 року, і до військ перед початком війни її не було доведено.
«Міркування» базувалися на необхідності прикриття державних кордонів (західний варіант) військами так званого Першого стратегічного ешелону прикриття держкордону (до 70% наявних сил у західних округах) спільно з другим ешелоном (війська резерву округів) після початку бойових дій протягом 10—15 діб. Генштаб вважав, що протягом цих днів розпал бойових дій у прикордонній смузі наростатиме плавно і свого максимуму досягне наприкінці вказаного терміну. За цей час держава перекине до кордонів частини та з’єднання з внутрішніх округів, мобілізує запасних першої черги. В міру формування нових дивізій вони планомірно вирушатимуть на фронт для відсічі дедалі сильнішого натиску агресора та створення потужних ударних кулаків для ефективних контрударів по агресору з метою переходу фронтів у наступ, із наступним знищенням військ противника на його території. Оці півмісяця плавного наростання напруження в боях і підгледів Кирпонос. Не було цієї повільності, цих діб ні в Польщі на початку вересня 1939 року, ні в Бельгії з Голландією, ні у Франції навесні й улітку 1940 року, ні в інших країнах, захоплених Гітлером. У перші ж години бої сягали найвищого напруження, й це, в результаті, призводило до розгрому чергової армії.
Михайло Петрович потім поділився своєю стурбованістю з побратимами-генералами. Але його заспокоїли, мовляв, наприкінці зими 1941 року «Міркування» перероблятимуться, і там уже для цих 15 діб не знайдеться місця. Але наприкінці березня вже сюди, до Києва, надійшов наступний, перероблений варіант документа. І в ньому знову: «...бойові дії наростатимуть плавно...». Генерал Кирпонос телефонував маршалу Тимошенку в наркомат, у Генеральний штаб генералу армії Г.Жукову. Відповідь була заспокійлива: «Знаємо. У травні поточного року перероблятимемо цей момент у «Міркуваннях».
Кілька разів тієї весни ставив Михайло Петрович себе в особливі умови. Моделював свої дії від імені першої особи в державі. І завжди у тій умовній обстановці він здійснював єдино правильний, на його погляд, план дій військ перед очевидною загрозою війни: не зволікаючи посилити розріджений ланцюжок прикордонних застав і стрілецьких батальйонів безпосередньо на кордоні силами дивізій (від кожної не менше як по два полки), інші з’єднання розмістити від кордонів за 2—3 години пішого переходу. Повністю забезпечити танки й артилерію місячним запасом боєзарядів. Підтягнути ближче до кордонів танкові корпуси, розосередити на польових аеродромах авіацію. І всі ці сили тримати в повній боєготовності...
Однак усе це було тільки в думках, і командував він усією Червоною Армією умовно. А в реаліях, згідно з наказом наркома оборони, на кордоні були тільки прикордонники й по 2—3 стрілецьких батальйони від кожної дивізії прикриття. Стрілецькі полки цих дивізій дислокувалися за 25—50 км від кордону. Усі ці частини перебували в постійній бойовій готовності (звичайний, мирний стан армії). А боєзапас його, Кирпоноса, артилерія мала тільки на 12—20 пострілів. І не міг він перевести жодну дивізію, жоден полк ближче до кордону, не заручившись «добром» наркома маршала Тимошенка або начальника Генерального штабу генерала армії Жукова. А Москва настійливо попереджала: «Жодних пересувань військ без їхньої санкції. Не провокувати німців на збройний конфлікт».
Не знав командуючий тоді, що не було в Сталіна ніяких хитромудрих, таємних політичних комбінацій, спроможних зупинити сповзання країни в прірву кровопролитної війни. Не відав Михайло Петрович, що розум генерального секретаря, затуманений необмеженою владою, холопським плазуванням довколишніх, уже не міг реально оцінити обстановку, що складалася на кордоні. Відчуваючи неготовність армії до війни як результат своїх діянь за останні роки, він утішав себе гаданими термінами ймовірного початку бойових дій із Німеччиною, сприймаючи бажане за дійсне. Підписавши з Гітлером влітку й восени 1939 року злочинні договори, вождь світового і фюрер Німеччини поділили Європу на сфери розбійницької діяльності. Сталін розв’язав своєму берлінському «дружку» руки для окупації сусідніх держав, виторгувавши собі право розпоряджатися суверенними територіями, прилеглими до радянських кордонів. Відсилаючи до Німеччини (згідно з договорами) ешелони стратегічної сировини (нафту, ліс, марганець, платину, бавовну-сирець, пшеницю тощо), господар Кремля сподівався цими подачками задобрити фюрера й ослабити його позиви до війни проти СРСР. Сталін настирливо ліз в обійми Гітлера, допомагаючи йому гострити ніж проти свого народу. Він заборонив збивати німецькі літаки-розвідники, що заглиблювалися на радянську територію до 200 км, щоб не нервувати фашистів. Він відкинув спроби військових інтенсивно перекидати військові резерви з глибини країни до кордонів, щоб не хвилювати гітлерівців. Він погрожував розстріляти керівництво наркомату оборони за випадки самовільного посилення прикордонних військ. Він зробив усе, щоб Червона Армія зустріла війну так, як це сталося 22 червня 1941 року.
Останній парад настає
...Сівши на коня, давши йому трішки «потанцювати» на місці, відчув, як трохи попустило, як від дрібного цокання копит війнуло на нього роками молодості, коли він, командир полку 1-ї Української дивізії, об’їжджав шеренги своїх бійців на баскому дончаку.
Відлунали команди, голоси промовців, і під бравурний марш зведеного оркестру повз трибуну командуючого пішли парадні «коробки» батальйонів. Дивлячись на рівні шеренги крокуючих військ, Кирпонос із сумом відчував, що немає в ньому цього разу гордості за армію та за себе, гордості, яка раніше завжди переповнювала все його єство на таких парадах. У душі він заздрив киянам, які захоплено зустрічали червоноармійців. Вони не знали, що тільки на параді все так чітко та злагоджено.
Ось пройшла колона випускників військових училищ. В окрузі їх катастрофічно бракує. Колосальне розростання лав армії за останні два роки начисто «з’їдало» лейтенантський резерв. Та й не тільки лейтенантський. Навіть у штабах деяких його армій некомплект офіцерів сягав 30%. На недостачу «слабували» штати молодших командирів. У полках їх бракувало на 20—70%. Така ж невтішна картина була і з рядовими червоноармійцями.
На Хрещатик, скрегочучи гусеницями й випльовуючи чадний дим, вийшли танки. Оркестр видав улюблений марш танкістів:
... Гремя огнем, сверкая блеском стали,
Пойдут машины в яростный поход,
Когда нас в бой пошлет товарищ Сталин
И Первый маршал в бой нас поведет...
Про щось заговорили Хрущов і Бурмистенко, що стояли поруч. На тротуарах веселе пожвавлення. Кирпонос, із піднятою до козирка рукою, здавалося, байдужо споглядав події. Його незворушне обличчя добре приховувало стан душі. Хрещатиком рухалися танкетки. За ними легкі й середні танки, які своїми характеристиками задовольняли вимоги початку тридцятих років. Тепер, по суті, це просто рухомий метал, добре пофарбований, але здебільшого з уже вичерпаним бойовим ресурсом. Танкову колону замикали кілька середніх танків Т-34 і важких КВ (Климент Ворошилов). Це була вартісна зброя. Та в окрузі їх було лише кілька сотень при потребі в кілька тисяч. Михайло Петрович пам’ятав, із 16 танкових дивізій округу ними було укомплектовано наполовину тільки чотири. Але й тих, що пройшли попереду, зі слабкою бронею та гарматами, у деяких корпусах теж наполовину не вистачало. А в 9-му механізованому корпусі генерал-майора К.Рокоссовського з належних 1031 танка було тільки 94 (!) легких.
Кирпонос зрідка примушував себе всміхатися, щоб не контрастувати з загальним настроєм.
Святкова демонстрація трудящих столиці України трохи заспокоїла, відвернула від невеселих думок. Його розважив якийсь колектив художньої самодіяльності. Проходячи повз трибуну, вони під баян хвацьки станцювали гопака. Хлопці в яскравих шароварах, вишиваних сорочках і свитках виписували хитромудрі колінця, що прийшли з далеких часів козацької вольниці, якими так багата танцювальна культура України.
Свято на Хрещатику вщухало, почало переміщуватися на інші вулиці, у будинки, де за святковими столами буде звичний шум і гам, дзенькатимуть чарки, звучатимуть заздоровниці партії та великому Сталіну, який умілою рукою веде їх усіх до світлого майбутнього... Лише кілька людей у цьому великому місті здогадувалися, що до світлого майбутнього ще ой як далеко, а до війни тільки чотири кроки.
Завтра була війна
22 червня 1941 року на всіх них обрушився вал війни. І кожен із них, на великому й на найменшому армійському посту, кожен, у міру свого посадового становища, пережив гіркоту неможливості затримати армаду фашистських військ, що, гуркочучи гусеницями, завиваючи бомбами, сіючи вогонь і смерть, повзла на них.
Сталося те, чого найбільше боявся генерал Кирпонос. Перший день війни, як на докладному рентгенівському знімку, висвітив усю масу недоробок, прорахунків і помилок вищого партійного й військового керівництва, яких було безліч у передвоєнній підготовці армії.
Прикордонники, єдиний рід військ, що зустрів ворога в повній боєготовності, не змогли втримати першого нищівного удару німецької військової машини. Розрахунок сил і засобів прикордонних застав передбачав затримку одиночних порушників кордону або ж малих груп. Через свою малочисельність не змогли дійово допомогти прикордонникам поодинокі стрілецькі батальйони, розміщені на час нападу гітлерівців безпосередньо біля кордонів. Найближчі частини посилення прикриття перебували від прикордонної смуги за 2—8 годин пішого переходу. З огляду на масову нестачу автотехніки у стрілецьких полках до місця боїв ішли пішки. Через масове руйнування ліній зв’язку диверсантами й місцевими ворожими до ладу елементами в окрузі (як і в інших) із перших хвилин вторгнення німецьких військ було паралізовано зв’язок між штабами округу та штабами армій, корпусів, дивізій, бо на 80%—90% військовий зв’язок здійснювався телеграфними й телефонними лініями цивільного зв’язку. Це позначилося на ефективності проходження сигналу про переведення військ округу в повну бойову готовність. Багато частин сухопутних військ і ВПС було піднято по тривозі не сигналом із вищих штабів, а вибухами снарядів та авіабомб у місцях постійного розквартирування. Не маючи зв’язку з безпосередніми начальниками, командири частин і з’єднань у гуркоті артилерійських і авіаційних ударів почали розкривати так звані червоні пакети, де було вказано їхні дії на випадок війни, але не тієї війни, яка почалася на світанку 22 червня, а тієї, яку прогнозували в Наркоматі оборони, Генеральному штабі та яку бачив сам Сталін: із плавним наростанням подій, зі сприятливою обстановкою для контрударів. У конвертах вказувалися місця, куди мали терміново прибути частини згідно з передвоєнним задумом, а не відповідно до грізної обстановки, що складалася реально. І йшли, виконуючи розпорядження й опиняючись найчастіше зовсім не там, де їм найбільше годилося бути. Мало того, дивізії, що одержали сигнал і вказівки лініями зв’язку, почали рухатися до кордону хаотично, у міру готовності. І до місць зіткнення з противником підходили поодинці. І ця «гармошка» з батальйонів та полків, які того горезвісного дня підходили до місця боїв, розтягувалася інколи на 50—70 кілометрів. Маючи мало, а часом не маючи взагалі зенітних засобів прикриття, частини на шляху до фронту зазнавали методичних і масованих повітряних ударів, втрачали боєздатність і мобільність. Гітлерівська авіація до 8.00 здійснила низку нищівних ударів по радянських прикордонних аеродромах, переважно винищувальної авіації, завдавши їй величезної шкоди. Тому того дня бомбардувальники та штурмовики люфтваффе діяли, практично, безкарно.
Дивізії та полки Червоної Армії, що підходили поодинці, гітлерівці відразу «перемелювали», позаяк у них повсюдно складалася триразова й більше перевага в силі. Від розтягнутого на марші на 2—3 км полку в бій відразу вступав батальйон, що йшов попереду. А його зустрічали німецькі сили від полку й більше, з танками й артилерійською та авіаційною підтримкою. Поки підтягувався наступний батальйон, передовий підрозділ уже було знищено або розсіяно. Така сама доля чигала й на наступні дивізії, розтягнуті полками на 10—12 кілометрів. Причому танкові дивізії радянських механізованих корпусів також вступали в бій частинами, попередньо втративши на шляху проходження частину танків від бомбувань, частину через несправності чи брак пального, подачу якого для бойових умов не було як слід відпрацьовано. Тож танки часто вступали в бій, коли піхоту вже було розбито або коли вона ще не підійшла. Не маючи чіткої взаємодії з «царицею полів», вони ставали легкою здобиччю протитанкових засобів противника. У такому самому становищі опинялася радянська артилерія, що вела бої з переважаючими силами ворога. Не маючи підтримки піхоти, артилеристи залишали гармати, брали в руки гвинтівки й вели бої по-піхотному.
Усі 89 днів війни, що випали на долю Михайла Петровича Кирпоноса, він чітко пам’ятав той перший день, коли для нього перестали існувати сонце, небо, шерех вітру й запахи трав, коли він, скрегочучи від безсилля зубами, усім своїм єством, усіма силами свого ще міцного організму намагався опанувати ситуацією, докладно зрозуміти обстановку, взяти у свої руки ініціативу в прикордонних боях. Багато чого не виходило. Увечері того горезвісного дня у своєму польовому штабі неподалік Тернополя, отримавши доповідь, що на стику 5-ї та 6-ї його армій у районі Володимир-Волинського німці прорвалися вглиб радянської території на 30 км, Кирпонос, «виринувши» на кілька хвилин із потоку справ, зробив для себе перший гіркий висновок з того, що сталося: «Ось вона, плата, — не підготувалися до відсічі завчасно!» Так, якби не скував Сталін руки командуючому, не перешкоджав йому вчасно привести у відповідну готовність громаду своїх військ, зумів би генерал Кирпонос налагодити оборону, зміг би гідно відповісти гітлерівцям навіть із неповним комплектом своїх стрілецьких дивізій і танкових корпусів.
Отримавши протягом першого дня війни три керівні директиви з Москви, командуючий із сумом збагнув, що там дуже приблизно уявляють події на західному кордоні. У першій, отриманій за дві години до вторгнення фашистів, заплутано та обтічно пропонувалося перевести війська у підвищену боєготовність, але найголовніше — не піддаватися на провокації німців. Наступні дві, отримані о 7.00 та о 21.00, наказували «обрушитися всіма наявними силами на загарбників», перейти в контрнаступ і «очистити радянську землю від агресора».
Наступними днями його не заспокоїли звістки про хід бойових дій на Західному й Північно-Західному фронтах, де становище складалося значно драматичніше, ніж на Південно-Західному фронті, оскільки, попри все, за невдачі на своїй ділянці німецько-радянського фронту він звинувачував передусім себе. Виявився його прорахунок у припущенні, що гітлерівці завдаватимуть основного удару по лівому флангу його фронту, південніше Львова. Насправді основну силу вони кинули на правий фланг військ округу, в напрямку Луцьк, Рівне, Житомир, Київ.
«За будь-яку ціну...»
Не розгубившись, не ціпеніючи від лавини невдач, як це сталося з Павловим, що командував військами в Білорусії, Михайло Петрович невдовзі відновив керування своїми військами й окреслив найприйнятніший план оборони. У його основу лягло рішення скористатися меридіональною течією річок Стохід, Стир, Горинь, Дністер та інших, за які слід планомірно відводити війська, із завчасним облаштуванням на них рубежів оборони. З цією ж метою планувалося використати укріплені райони на старому (до 1939 року) кордоні й на новому. Під час відступу на схід Південно-Західного фронту генерал-полковник Кирпонос не раз звертався у Ставку Головного Командування, особисто до Сталіна з проханням дозволити планомірно відійти за річки, але щоразу вождь навіть чути не хотів про це, вимагаючи «будь-якою ціною» втриматися на черговому рубежі. Так було на лінії Луцьк, Дубно, Тернопіль, потім Коростень, Житомир, Вінниця. Врешті-решт, упертість Сталіна призвела до катастрофи при обороні Києва. Більш як за тиждень до початку оборони столиці України Георгій Костянтинович Жуков, будучи повністю згоден із планом генерала Кирпоноса, запропонував Сталіну відвести війська Південно-Західного фронту за Дніпро, терміново підготувавши там оборонні рубежі, й цим урятувати війська фронту від оточення й розгрому. Але Верховного Головнокомандуючого розлютила сама думка віддати ворогу Київ. Тоді, 29 червня, коли німецькі війська перебували ще за 150 км від Житомира, Сталін не послухав військових професіоналів. Він зняв Жукова з посади начальника Генерального штабу за перекірливість, а генерал-полковнику М.Кирпоносу вкотре було наказано «будь-що» затримати гітлерівські полчища, які рвалися до Києва. Через десять днів буде здано Житомир, а виснажені півмісячним відступом війська фронту втягнуться в запеклі оборонні бої за Київ. Більшу їх частину буде оточено, взято в полон і знищено. Уже в ході Київської оборонної операції Михайло Петрович Кирпонос двічі звертався до Сталіна з проханням відвести війська на лівий берег Дніпра. Твереза оцінка командуючим стану своїх дивізій не вплинула на рішення «великого полководця»: «...будь-що...». Так підміна професійного аналізу бойової обстановки політичними цілями з боку Сталіна коштувала життів сотень тисяч червоноармійців і командирів, а також життя самого командуючого фронтом. Вождь світового пролетаріату не був закоханий у місто Київ, не долями тисяч киян, які потраплять під ковані чоботи вермахту, опікувався він. Не мучили його долі десятків тисяч жителів столиці України, поки що живих, але які мали лягти в землю Бабиного Яру. Господар Кремля не міг змиритися з крахом своєї передвоєнної політики, свідками й віхами якого було послідовне падіння Вільнюса, Мінська, Львова, Риги, Смоленська, Києва, сотень міст і тисяч сіл. Тож і нависало над командуючими фронтами й арміями це його прокляте: «будь-що...», забираючи життя незліченних тисяч бійців, які могли б вижити за вмілої організації оборони в ті палаючі місяці.
15 вересня в районі Лохвиці, за спиною Південно-Західного фронту, з’єдналися кліщі 1-ї танкової групи генерал-полковника Евальда фон Клейста і 2-ї танкової групи генерал-полковника Вільгельма Гудеріана. Через чотири дні оточені війська фронту залишили Київ. В оточенні опинився весь штаб Південно-Західного фронту, особовий склад і штаби 5-ї, 37-ї, 26-ї армій, частина сил 21-ї та 38-ї армій. Самі собою організувалися п’ять осередків опору оточених армій. Київська катастрофа цілком і повністю лежить на совісті Ставки Верховного Головнокомандування, але передусім на совісті самого Верховного Головнокомандуючого Й.Сталіна. З оточення змогли прорватися лише 15 тис. чоловік. Для решти — 450 тис. воїнів — 15 вересня стало початком пекла полону або ж принесло смерть.
У ніч на 18 вересня північніше міста Пирятин у ліску зібрався штаб фронту, приблизно тисяча чоловік, з яких близько 800 — офіцери. Тут були М.Кирпонос, начальник штабу фронту генерал-майор В.Тупиков, член військової ради фронту без військового звання М.Бурмистенко, а також ряд генералів, командуючий 5-ю армією генерал Потапов, генерали Добринін, Данилов, Писаревський та інші. У темряві колона штабу рушила на схід. До ранку прибули в село Городище. Досвід нічного переходу показав труднощі просування німецькими тилами такої громіздкої структури. Вирішили розбитися на три групи й рухатися кожна своїм маршрутом на схід до своїх. Необхідно було розділитися ще й тому, що вранці ворожа авіарозвідка виявила рух штабу і його почали бомбардувати. Йшли вночі. Основна колона, де був і командуючий, рухалася повз села Вороньки, Дрюківщина. У районі села Шумейкове, південно-західніше Лохвиці, зупинилися на день.
Суд душі
Про що думав командуючий фронтом, ідучи рідною українською землею вже не як господар, а крадькома, ночами? Напевне, принишклі перед осіннім в’яненням лісочки, багнисті луки річок будили спогади далекого босоногого дитинства. І, безперечно, гіркота полководницьких невдач краяла його міцну й горду душу. І навіть сплески картин дитинства не несли полегшення, як це було раніше. Туга від власного безсилля щось змінити, лють від того, що не дали як слід підготуватися до нападу німців, що не допомогли вчасно, не дозволили зробити так, як він вважав за потрібне, ламали його сильну натуру. І ще вина перед тими, хто нині разом із ним намагався вирватися з вовчих лап ворожого оточення і хто без нього прагнув прорвати кільце гітлерівських військ. Звикнувши відповідати за своїх підлеглих, він творив над собою суд душі, вважаючи себе винним за всі ті біди, що випали на долю його людей. Душевно він був надломлений, але не зломлений до кінця. Його малоемоційне, малорухливе обличчя стало ще суворішим. Густі брови нависли над очима. Зовні він тримався як завжди, не даючи волі душевним бурям. І тільки з того, як швидко постарів їхній сорокадев’ятирічний командуючий, підлеглі здогадувалися, яких мук зазнав він, потрапивши в оточення з усім своїм фронтом. Кирпонос відмовився від наполегливих умовлянь своїх заступників вилетіти на літаку, що випадково нагодився, до своїх на «велику землю». «Літаком тяжкопоранених відправити», — наказав, дивлячись на схід поверх голів своїх підлеглих. Він вирішив розділити долю фронту, сотень тисяч своїх солдатів і офіцерів, яких не зміг уберегти від залізних лещат фашистів. Велика була в цьому його вина чи мала, йому було вже байдуже. Та й, будучи розумним аналітиком, розумів: з’явився б він у своїх сам або з кількома генералами, хай навіть із документами штабу фронту, що його чекало б? Мехліс, Берія, Сталін — у цій компанії для нього фінал був би очевидний: ще один наказ про зрадника-командуючого, який завів фронт в оточення. Отож і йшов він зі своїм штабом на схід у незвичних для всіх запилених шеврових чоботах, у пом’ятих темно-синіх «галіфе» з потьмянілими червоними генеральськими лампасами. Йшов на суд долі, шукаючи світла провидіння...
Це був останній бій у його житті. Вранці 20 вересня 1941 року в гайку, неподалік села Шумейкового, південно-західніше селища Лохвиці Полтавської області, рештки штабу Південно-Західного фронту на чолі зі своїм командуючим генерал-полковником М.Кирпоносом зайняли кругову оборону і приготувалися відбивати атаку фашистів.
...Світанковий туман, чіпляючись за гілля дерев, спливав із вітром. Він лежав з автоматом напоготові поруч із молоденьким червоноармійцем, прикидаючи на око відстань до дедалі ближчого ворожого ланцюга. Ліворуч і праворуч від командуючого впереміж, порушуючи статутну субординацію, рядові й генерали, полковники й сержанти готувалися прийняти свій останній бій. Ще недавно відмежовані одне від одного службовим становищем, військовим званням і віком, цієї фатальної години всі вони стали рівними перед долею...
...Відлічуючи відстань до ворожого ланцюга, Кирпонос почув характерний гуркіт, який не обіцяв нічого доброго. Так і є, наздоганяючи піхоту, з’явилися німецькі танки. «Приготуватися до танкової атаки!» — гучно прокричав праворуч генерал Тупиков. Атаку німців відбивали вогнем стрілецької зброї, поодинокими пострілами вцілілих протитанкових гармат, гранатами, пляшками з запалювальною сумішшю. Через півгодини спробу фашистів захопити їх з ходу було відбито. Командуючого поранило в ногу.
— Таланить же мені на ліву, — криво всміхнувся Михайло Петрович.
Це було його друге поранення і знову в ногу. Поруч із ним лежав непритомний, тяжко поранений у цій контратаці генерал-майор Потапов. Трохи віддалік лежало накрите плащ-накидкою тіло вбитого начальника штабу 5-ї армії генерал-майора Писаревського.
Так і трималися вони до сутінків у єдиному строю, точніше в єдиному кільці захисників гаю, що став тимчасовим притулком для групи штабу фронту, яка пробивалася з оточення. Уночі вирішили прориватися. О сьомій вечора Кирпонос, Бурмистенко, Тупиков і кілька командирів почали обговорювати деталі прориву. За цим заняттям їх захопив мінометний обстріл. Майже відразу одна міна розірвалася поруч із командуючим фронтом. Смерть його була легка, як компенсація за ті муки, що випали на його долю в цій останній війні. Поранений у голову та груди осколками, Михайло Петрович одразу знепритомнів і через дві хвилини помер. Так не стало славнозвісного сина українського народу, який до кінця виконав свій священний обов’язок перед Батьківщиною. І немає його вини в трагічних обставинах загибелі фронту. Гірко, що так, на півслові закінчив він свій ратний шлях, не сказавши найголовнішого, не подолавши лютого ворога, не давши переможного залпу по останньому фашисту. Його поховали в тому ж гаю. Вночі під проводом генерала Тупикова загін мовчки кинувся на ворога. Раптовість була повною. Багато хто з цього загону прорвався через кільце гітлерівців і вийшов до своїх. Генерал Тупиков також не дожив до цього. Він загинув смертю хоробрих біля хутора Овдієва тієї ж Полтавської області, неподалік міста Гадяча. 1943 року генерал-полковник М.Кирпонос і Тупиков зустрінуться знову. Їхні останки привезуть у Київ. Могили обох тепер — у парку Вічної Слави поруч із могилою Невідомого солдата.
Наша невмируща пам’ять і вічна вдячність — оце й усе, чим ми, народжені по війні, не знаючи її жахіття, можемо відплатити за безсмертний подвиг бійців Великої Вітчизняної.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google