Деякі люди і нині вражено дивуються: «Невже у нас є дитячі притулки?» Поняття «притулок» чомусь у декого досі асоціюється з чимось далеким, зжитим, майже літературно-міфічним. При цьому присутність на вулицях і ринках дітей-прошаків якщо когось і шокує, то ніяк уже не дивує. У минулі дев’яності, після перебудови, по містах і селах України почалося масове створення дитячих притулків. Зараз їх близько дев’яти десятків. Число дітей, які побували там, зростає рік у рік: 1997-й — 11 189 дітей, 1999 — 25 630, 2000 — 27 773. Про те, скільки дітей знайшло дах у притулках торік і цього року, відкритої інформації знайти не вдалося. Але можна сміливо припустити, що за останні шість років кількість дітей, котрі стали вихованцями притулків, зросла утричі; при цьому тенденція до зниження їхнього числа не спостерігається.
У середовищі українських безпритульних Черкаський притулок має гарну репутацію. Створено його у березні 1997 р. із розрахунком на 50 дітей віком від трьох до 18 років. Сьогодні у ньому 30 дітей, ще вісім підопічних перебувають у санаторії і дві притулкові дитини — у лікарні. Штат — 42 працівники. За положенням про притулок, діти тут можуть жити не більше трьох місяців. За цей час посадові особи зобов’язані визначити їхню подальшу долю. Варіантів тут небагато: повернення в сім’ю або встановлення опіки, направлення у дитячий будинок чи в школу-інтернат. За п’ять із половиною років у притулку побувало більш як 3,5 тисячі дітлахів.
Про життя Черкаського обласного притулку для неповнолітніх, про неординарні дитячі долі і про тенденції, що відбивають деякі сучасні процеси громадського життя, пов’язані з проблемою безпритульності, розповідають завідувачка Мирослава Бондар та методист притулку Лідія Здоренко.
Звільнені з рабства
— Як потрапляють до нас діти?.. По-різному. Когось приводить міліція, когось випадкові люди, хтось приїжджає і сам. Немає простих доль. Потрапляють до нас діти, котрі піддавалися сексуальному насильству, — як дівчатка, так і хлопчики. Була в нас Таїса тринадцяти років, котру мама продавала своїм друзям-пиякам за 10 гривень, десятирічного Сашка гвалтував вітчим. Як потім з’ясувалося, його мати чудово про це знала. Порушили кримінальну справу, матір позбавили батьківських прав, Сашка направили в школу-інтернат. Бувають випадки, коли діти потрапляють у найсправжнісіньке рабство. Десятирічну Іру з Закарпаття мати продала циганам за 100 доларів — няньчити дитину. Іру змушували вставати ночами, били, не годували. Якось узимку їй вдалося втекти. Постукала вночі до незнайомих людей, ті сховали. Потім дівчинка потрапила до нас. Суд позбавив її матір батьківських прав. Іру влаштували в інтернат.
Нині ми активно займаємося Лесею, їй 14 років. Дівчинка-інвалід, без ноги, у 8-місячному віці потрапила в аварію. У Лесі колись був протез, але вона з нього виросла. Пересувається тепер на інвалідному візку. Її вже крали цигани, вивозили в Житомир, але міліція повернула. Батьки — п’яниці, вона заробляла їм гроші на життя. Недавно на її матір завели кримінальну справу за примушування дочки до жебракування. Дівчинку привезли до нас. З Лесею у нас велика проблема. Оформити в школу-інтернат її не можна: хто там за нею доглядатиме? Її потрібно направити в будинок інвалідів. Але в Черкасах немає будинку інвалідів для дівчат і жінок. Потрібно відправляти в іншу область. При цьому Леся має одержувати пенсію. Однак із управління соціального захисту на наш запит прийшла відповідь, що її знято з обліку. Триває листування. Потрібно багато документів...
НЛО, таке ось у житті нещастя
Колись до нас потрапила дівчинка 15-ти років, яка страждає на олігофренію. Її в інвалідному візку тягали містом цигани з табличкою «Допоможіть інваліду». До нас дівчинку доставила міліція. Вона абсолютно нічого не могла про себе розповісти, але дуже добре малювала. За малюнком батьки і відшукали її, шукали півроку... Таких дітей ми між собою називаємо НЛО. Потрапив якось до нас глухонімий хлопчик, котрий заблукав, — захотів покататися на електричці. Його зняли на станції Шевченко. Він чомусь не знав мови глухонімих. Малював човни на березі. Ми думали, що він звідкись із наших дніпровських місць. А виявилося — із Маріуполя. Наша співробітниця була там у відпустці і впізнала його за фотографією в газеті. А ми друкували його фотографію в наших газетах.
Є діти, котрі не народжувалися... за документами. Ведемо листування, встановлюємо вік. За рентгенівським знімком зап’ястя вік можна визначити з точністю до півроку. Нещодавно встановлювали вік Вані... Дуже складна ситуація. У Кам’янському районі виявили сім’ю — маму і сина, жебракували. Мамі 49 років, хлопчику, як тепер установили, 11. Мама років 15 тому, ще за Союзу, приїхала в Крим. У Джанкої зійшлася з чоловіком, у нього було п’ятеро своїх дітей. Вона їх виховувала. Жили вони цивільним шлюбом, народився Ваня. Чоловік незабаром помер. У сім’ї постало питання про те, кому будинок залишиться. Його діти її вигнали, а паспорт спалили. І ось вона з 1991 р. бродить із Ванею по Україні. Брела залізницею, оббивала всі пороги. Вона нормальна, не п’є. Просто таке у неї в житті нещастя. Каже: «Усі мене футболять, чекають, що я щось дам. А що я можу дати, коли у мене нічого немає?» І так вона прийшла в Кам’янку. Навели довідки, з’ясувалося, жінка приїхала до Криму із Новгородської області, до цього жила в Естонії. Зараз з Естонії прийшла відповідь естонською мовою, ніхто прочитати не може. Але надіслали свідоцтво про народження, за національністю вона естонка. Головна біда в тому, що в неї немає паспорта. Вона — ніхто. І дитини цієї за документами немає. Не значиться народженою. Про дитину вона дуже тривожиться, відвідує її. Просить, щоб улаштували в школу. А як це зробити, якщо в неї ніяких документів немає? Нараз вирішується питання, щоб якось прилаштувати її на фермі, аби могла перезимувати і заробляти на життя. Триває листування, щоб видати їй паспорт. Тут свої складності. Вона в Новгороді не виписалася... На хлопчика ми вже майже всі документи зібрали, щоб йому видали свідоцтво про народження. Ваня буде громадянином України. А мама... Знову ж незрозуміло. Як і раніше, громадянка Радянського Союзу? Естонія її не кличе...
Сільські новини
— Останнім часом до нас потрапляє дуже багато малолітніх дітей із сільських районів. Або мама спилася, або разом із татом п’є; роботи немає, дитсадки не працюють, діти самі по собі. Ось привезли з Чорнобаївського району двох діточок, п’яти і трьох років. Мама досі не спромоглася їх зареєструвати. Інша жінка повісила на двері своєї хати замок і зникла в невідомому напрямку, у домі залишилося двоє дітей — восьми місяців і чотирьох років. Сусіди почули плач, виламали двері. І таких випадків, коли батьки зникають, стає дедалі більше. Ми намагаємося їх відшукати, встановлюємо зв’язок з іншими родичами. Буквально днями вирішується питання про опікунство. У жінки четверо дітей, двоє від першого чоловіка, двоє — від другого. Вона спилася; її і чоловіка позбавили батьківських прав. Питання вирішувалося так — дітей в інтернат. Але за новим законодавством потрібно запропонувати родичам, чи не погодяться вони встановити над дітьми опіку. І одна з бабусь погодилася взяти двох діточок, найменших, чотирьох і шести років. Але двох інших залишити — це розірвати сім’ю, для дітей ще одна трагедія. У бабусі серце хворе — чотирьох не потягне. А старші (їм вісім і одинадцять), їй узагалі по крові не рідні. Приїхала вона додому з молодшими. У сім’ї судили-рядили, вирішили взяти і старших. Це нормальні сільські діти...
Сон про баскетбольний м’яч, або Битва за права
— Є певна категорія дітей — вони самі до нас приїжджають з інших областей. З усної пошти вони знають про Черкаси. Приїхали якось із Луганської області двоє хлопчиків — Максим і Альоша, добре одягнені. Заробили на проїзд здаванням металобрухту. У нас написали заяву: у сім’ї б’ють, змушують працювати. Діти просто захотіли відпочити. Через тяжке становище в сім’ї багатьом улітку доводиться працювати — пасти худобу, працювати на городі... Один із них так пояснив свою втечу: «Увесь час працюю — або пасу, або кошу, ні суботи, ні неділі, я найстарший, нас троє... Сплю і бачу баскетбольний м’яч. Я маю право на відпочинок!» Тепер усі знають про права. Та й у нас у кожному приміщенні є плакат із текстом Конвенції про права дитини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН і підписаної Україною.
Проблема з обов’язками... Вадим у нас пробув півтора тижня, назвався іншим ім’ям, іншим прізвищем, морочив голову, а батьки увесь цей час його шукали. Він із благополучної сім’ї. А втік через те, що батьки не дозволяли йому курити. Він каже: «Вони мені не дозволяють курити, а я хочу курити! Не дозволяють пізно приходити. А я хочу, хочу свободи! Хочу нюхати клей! Коли нюхаю — забуваю про все, навіть про маму». Він жадав від батьків, щоб ті купили йому велосипед, ті купили. Потім став вимагати мотоцикл...
Якось потрапив до нас хлопчик, який ударив свою матір ножем у спину. Йому було 10 років. Каже: «Я не знаю, що трапилося. Просто на мене щось найшло. Вона мене не лаяла. Я просто іграшки не прибрав, вона сказала прибрати...» Якби він був трохи старшим, то убив би, а так сили забракло. Ударивши ножем, він не випускав її з квартири, загороджував двері, щоб вона не покликала на допомогу...
У багатьох підлітків, які потрапляють до нас, наплювацьке ставлення до життя; анітрохи його не цінують, із легкістю говорять про смерть і про самогубство. Сенс життя для таких хлопців і дівчат у розвагах, у дискотеках, спиртному, іноді в наркотиках. Часто до нас потрапляють діти, схильні до дромаманії — пристрасті до бродяжництва. Щороку буває кілька сотень таких дітей. Їх ніхто ніде не може утримати, вони втікають навіть із найбільш благополучних будинків, із гарних сімей. Їм більше подобаються вулиці, підвали з друзями, подорожі на поїзді. Хтось їде в Крим до моря, хтось у Київ покататися на метро, хтось мріє про життя з циганами, хтось утікає з дому і пропадає в комп’ютерних клубах, один якось їздив до Президента...
Вражає байдужість провідників поїздів і водіїв автобусів, які беруть до себе таких пасажирів. Бачать, що дитина без дорослого кудись їде! Як же вони беруть!?
З нового року при притулку ми плануємо відкрити реабілітаційний центр на 10 місць для дітей, схильних до бродяжництва. З ними буде займатися окремий штат працівників, програма розрахована на період до року.
Питання з питань
Як же в нинішньому світі нашим дітям врятуватися?! Дійсно, чи під силу сім’ї гарантовано уберегти дитину від криміналітету, наркотиків, від сморідного дна життя? Ми розуміємо — ні; гарантії тут ілюзорні. Розраховувати на сучасне шкільне виховання теж не випадає. Висновок напрошується сам по собі: у народу немає гідного майбутнього без утвердження вже в дитсадках і школах традиційних вічних цінностей. Чи ж це звучить не переконливо і здається анахронізмом? Багатьом моїм знайомим не здається. Почати слід було б із елементарного — введення в список базових предметів Міністерства освіти такого предмета, як Закон Божий. Але для цього потрібно, щоб нинішня інтелектуальна еліта, котра ще в змозі позитивно впливати на формування громадських думок і смаків, перейнялася розумінням того, що в глибинах суспільства відбуваються катастрофічні процеси. У деякому сенсі ми усі опинилися в ролі біблійного блудного сина, котрий до батька ще не повернувся, а живе у випадковому притулку.