Діти війни. Страх, який може вистрелити завтра

Я хотіла почати цей текст зовсім інакше. Але вбивство п'ятирічної дівчинки батьком на Житомирщині (через три місяці після повернення її, за рішенням суду, в біологічну сім'ю з прийомної), про яке стало відомо лише 28 травня, через дев'ять місяців (!) - це вирок системі роботи з дітьми у складних життєвих обставинах. Вирок системі, що мусить гарантувати дитині захист її прав, головне з яких - право на життя. Тож чи маємо ми право святкувати День захисту дітей? Запитання риторичне…

Не секрет, що концентрація так званих неблагополучних сімей у Донецькій та Луганської областях і до війни була вищою, ніж загалом по країні. Високий рівень смертності працездатного населення і злочинності, а також інші соціальні чинники дорослого суспільства часто призводили до сирітства дітей у промисловому регіоні. На все це наклалася ще одна надзвичайно складна життєва обставина - війна.

Чотири роки тому, у 2015-му, з допомогою дитячих малюнків, зібраних як у воєнних, так і в мирних регіонах України, DT.UA спробувало з'ясувати, як вплине на них війна, чи дадуть сходи "зуби дракона", посіяні в дитячих серцях? Тоді ми не отримали однозначних відповідей на всі свої запитання. Тоді ми не думали, що війна - це надовго, і що 2019-го вона все ще триватиме, але вже без надій на швидке закінчення. Ми побачили, що в душах обпалених війною дітей поселився страх, який вплинув на світовідчуття, на шкалу цінностей, на те, що важливо, а що - ні.

Через п'ять років після початку війни DT.UA знову зібрало малюнки дітей. Тепер уже тільки з прифронтових міст. Ми хотіли побачити динаміку. Адже тим, кому у 2015-му було 8–12 років, тепер уже - 12–16. І є ті, хто взагалі не знає, що таке життя без війни. Ми хотіли зрозуміти, що зроблено і що треба зробити, аби створити хоч якусь "подушку безпеки" для цих дітей.

Ми побачили, що на поверхні в більшості дітей страху вже немає. Людська психіка не може перебувати в постійній напрузі. Діти переважно адаптувалися до умов, у яких їм доводиться жити. Вони навчилися виживати. Але за певних умов не пророблений, загнаний далеко вглиб страх може дати зовсім несподівані сходи.

Авдіївка

Це видно, наприклад, із малюнка 12-річного Андрія з Авдіївки, що зобразив танк, який їде вулицями міста й націлив своє дуло на вікна житлового будинку. Андрій - єдина дитина в сім'ї. Разом із люблячими батьками він живе у старій частині міста, пов'язаній із промзоною. Будинок розміщується неподалік поля бою. І в нього неодноразово вціляли кулі, міни й "Гради". Вікна закладені мішками з піском майже догори. Цей будинок Андрієві батьки купили перед війною, продавши квартири в центрі міста і вклавши в нього всі свої заощадження. Ще залишалося багато внутрішніх робіт, але це був будинок їхньої мрії - з прекрасним садом, з виноградником… Будинок із початком війни опинився за метрів двісті від лінії фронту.

Коли Андрія попросили намалювати, як він бачить війну, він розхвилювався. Йому дуже хотілося, щоб малюнок вийшов гарним, адже він художник. Але в гуртку, куди він ходить на заняття, ніхто не вчив малювати військову техніку.

Коли мама побачила синів малюнок, то здивувалася. Він зобразив реальні події, які відбулися п'ять років тому.

Із початком бойових дій Андрієві батьки втратили роботу в Донецьку, - закрилася фірма. Щоб якось прохарчуватися, вони купили свиню, - хотіли перепродати м'ясо в Авдіївці. Але електрику відключили, холодильник не працював, і м'ясо зіпсувалося. Сім'я була в магазині в центрі міста, коли почалися сильні обстріли. Андрій злякався, і батьки налаштувалися їхати додому. Вони їхали в автомобілі Авдіївкою, і на передньому краю, на блокпосту, їх зупинили, бо проїжджав танк. Танк зупинився прямо перед їхньою машиною й став розвертати свою башту. Так вийшло, що дуло повернулося в їхній бік. Андрій дуже злякався і довго потім боявся виїжджати з домівки в центр міста. Можливо, саме після цього випадку в хлопчика почався нервовий тик.

Попри те, що в житті сім'ї після цього було ще чимало страшних моментів, коли місяцями їм майже безвилазно доводилося перечікувати обстріли в цокольному приміщенні будинку, - на своєму малюнку Андрій зобразив саме цей епізод. Через п'ять років…

Ось уже два роки хлопчик періодично проходить лікування. Результат, на жаль, поки що невтішний. Зрозуміло, аби лікування було успішним, треба усунути травмувальний фактор. Але це - війна. Відвідувати психолога немає можливості. Виїхати сім'ї нікуди й ні за що. Продати будинок, фактично, на передовій - нереально. Кинути - розберуть до фундаменту. А це ж будинок мрії… (Редакція просить відгукнутися невропатологів із досвідом роботи з такими випадками, які готові допомогти хлопчикові).

***

Людмила - волонтер від церкви з Донецька. Виїхати звідти їй довелося через яскраво виражену проукраїнську позицію.В Авдіївці вона - з лютого 2015-го року. Спочатку допомагали жителям гуманітаркою. Потім Людмила залишилася працювати в місіонерському центрі: "Інколи людям набагато складніше впоратися зі своїм внутрішнім станом. Вони живуть у страху. Але ніхто сьогодні не може дати їм мир".

Більшість розповідей про дітей та їхні малюнки Людмила починає зі слів "дуже хороша дівчинка" або "дуже хороший хлопчик". "Я попросила дітей намалювати те, що їм спадає на думку на слово "війна", - каже вона. - Ніхто з них з Авдіївки нікуди не виїжджав. Пережили всі обстріли. Багато дітей із неблагополучних сімей".

Восьмирічна Аліна намалювала дівчинку, яка плаче, заплющивши очі й тримаючи в руках плюшевого ведмедика. Її тато помер. Аліну та її 10-річного двоюрідного братика Мишка виховує бабуся. Мишків батько п'яниця, виїхав до Москви. Там у нього інша сім'я. Про мам нічого не відомо. Живуть діти на лінії вогню. І Мишко намалював танки на зеленому полі.

Біле на чорному тлі, дівчинка з іграшкою й очі навколо - малюнок 12-річної Лєни. Вона любить стиль аніме. Але її малюнок про війну різко відрізняється від того, що вона малює зазвичай.

Ось смугастий чоловік тримає щось смугасте високо над головою. Малюнок 8-річного Дениса вирізняється серед інших. На ньому немає звичних атрибутів війни. Ми з Людмилою побачили в руках чоловіка відірвану батарею. Виявилося, це… ґрати. Чоловік хоче втекти з тюрми, пояснив нам Денис. Він думає про те, "как аткрыть" її.

Денис живе з бабусею. В його мами - ще двоє менших діточок і новий чоловік, який, напиваючись, трощить усе в будинку, б'є маму й виганяє дітей на вулицю. Очевидно, Денис намалював свою війну, яка для нього не менш страшна, ніж та, що відбувається навколо…

Зайцеве

Олена Розвадовська - волонтер і директор громадської організації захисту прав дітей "Синє пташеня". З дітьми на прифронтовій території працює з 2015-го року. "Якщо тоді війна сприймалася ще як жахлива, шокова, але тимчасова ситуація, то тепер вона стала для цих дітей частиною щоденного побуту, їхньою реальністю, від якої їм нікуди не сховатися, - каже Лєна. - "Знову малюнки про війну?" - зітхали діти з Зайцевого, коли я попросила їх намалювати. Вони звикли. У тому числі й до приїзду волонтерів, які привозять подарунки і влаштовують свята. Їм здається, що це нормально. Діти не замислюються над тим, що дорослі роблять це для них тому, що війна - це ненормально".

На одному з малюнків, серед згарищ, військової техніки, бомб, які падають із літаків, - дівчинка. Вона затулила очі рукою, з-під якої течуть сльози. На одязі - латка. Приголомшливо: дитина з мирної території побачила в цій латці "милу кишеньку", а в згарищі - "квіточку". Інша реальність… Цей малюнок намалювала 14-річна Оля. Вона не виїжджала з Зайцевого.

Чотирнадцятирічний Костя намалював укріплення з мішків упритул до гойдалки - захист від осколків. Це картинка з його життя. Малюнок-копія - від його 6-річного братика Роми, який не пам'ятає життя до війни і тривалий час не знав, що вона йде зараз. Під час обстрілів мама казала йому, що це гримить грім. Але одного разу він почув, як діти кричать: "Стріляють!"

Усі вікна в будинку, де живуть братики, зсередини закладені мішками, а ззовні - колодами. "Це вже звичка, - розповідає їхня мама, - вмикати світло будь-якої години дня, заходячи в кімнату. Там темно завжди". Будинок - зовсім поруч із КПП на Горлівку. Майорськ - напіввійськове поселення. За сто метрів від таблички, що попереджає про міни, діти грають у футбол.

На малюнку 11-річного Андрія з Майорська - трохи незграбний РПГ. Коли війна тільки почалася, він переїхав за Бахмут, до бабусі. Там пішов у перший клас. Але вже до другого повернувся в Майорськ. І до осені 2018-го із ще двома друзями щодня ходив до школи в Горлівку, в ДНР. Зараз знову перебрався під Бахмут.

"У Майорську школи немає, - пояснює Лєна. - Раніше це було ніби передмістя Горлівки. Тепер його приєднали до Зайцевого, що теж розділене на дві частини. І школа залишилася на непідконтрольному боці. Лінія фронту проходить буквально вулицями.

Найближча школа - за 15 км від Бахмута, в Опитному. Перший рік діти навчалися дистанційно, багато хто ходив у Горлівку. Потім налагодили шкільний автобус. І поступово діти стали перебиратися в Опитне.

Безпечні шляхи евакуації - зелені стрілки в коридорах або пофарбована зеленим стіна. На рівні дитячого зросту вікна або забиті спеціальними протиосколковими панелями, або обкладені мішками з піском, щоб дітей не зачепило осколками, коли вони бігтимуть у сховище. Це атрибути типової сільської прифронтової школи, де уроки, з міркувань безпеки, часто тривають не 45, а 30 хвилин.

Із настанням темряви ніхто не ходить вулицями. Діти знають усі види зброї і визначають її на звук. Це частина їхнього повсякдення.

На початку війни, коли точилися бої за Горлівку, в Андріїв будинок поцілила міна. Вся сім'я отримала осколкові поранення, у тому числі й Андрій. З ним намагалася працювати психолог, але він замкнений хлопчик. Грає у футбол. Не дуже успішно вчиться в школі.

Одного разу він із товаришем повертався додому. Розпочався сильний обстріл. Діти побігли. Андрій був у кросівках. Після цього випадку він віддав кросівки, хоча вони ще були на нього якраз: "Я більше їх не взую".

Світлодарськ

Місто при ТЕЦ, яка подає енергію, зокрема, й на окуповані території. Тому його особливо не обстрілюють, хоча воно міститься на передовій лінії. Було окуповане відносно недовго, його швидко визволили. Але певний час українські війська стояли перед містом, а всередині були бойовики. Бої, по суті, велися через місто. І часто снаряди падали прямо біля будинків. Зараз місто поступово відбудовується. Люди більш-менш пережили цей травматичний досвід. Але по психологічну підтримку звертатися не спішать, - мовляв, ми не психи. Є складні випадки і складні спогади в дітей. Але не можна сказати, що вони зараз дуже налякані. Багато дітей кажуть, що у Світлодарську немає війни, хоча бойові дії точаться, по суті, на околиці міста. Порівняно з тим, що вони бачили, це не страшно.

"Я сама зі Львова, - розповідає волонтер Оля. - Коли я тільки приїхала, мені було простіше розмовляти українською мовою. І діти мене боялися. Якось я прийшла на манікюр до однієї жінки. Її донька-другокласниця, почувши, що я говорю українською мовою, злякалася, втекла в іншу кімнату й довго не виходила.

Декому батьки забороняли приходити до мене на малювання, оскільки я зі Львова, а львів'янам, мовляв, довіряти не можна.

Нерідко батьки спілкуються з дітьми в режимі постійного крику. Таке є не тільки в Донецькій області. Можливо, тут це ще більше загострила війна. У місті високий рівень алкоголізму й наркоманії. І в таких сім'ях - діти...

Місцеве населення дуже недоброзичливо ставиться до військових. Багато їх дивляться російське телебачення. Діти теж усе це слухають. У більшості немає правильного розуміння, що це за війна, звідки й чому почалася. Це складне питання для багатьох дорослих, що вже казати про дітей. У школі їм про це теж не дуже розповідають. Найбільше мене вражало, що в дітей мало співчуття. Хоча, можливо, це особливості міста".

"У цьому місті дуже мало дітей отримали статус потерпілих від війни, - каже Олена Розвадовська. - Не підтримали чиновники мерії, які розповідали батькам, що, мовляв, статус - це клеймо ненормальності для дитини на все життя, і вона не зможе ні служити в поліції, ні отримати водійські права".

На малюнку 14-річної Влади молиться дівчинка. Під час загострення конфлікту сім'я Влади залишалася у Свілодарську. Ненадовго виїжджали до Полтави й повернулися назад. "Влада розповідала, що, перебуваючи в бомбосховищі, вона молилася, аби все скінчилося добре, - розповідає Оля. - Дівчинка живе з татом, мама їх залишила. Хоч і перебуває в сусідньому селі, вони не дуже спілкуються. Тепер Влада - одна з активних волонтерів молодіжного центру. Але на те, щоб почати нам довіряти, у неї пішов рік".

На малюнку 11-річного Сергія - поле, танки. Це - Світлодарськ. Те, в чому діти живуть. Техніки в дії вони не бачили, а снаряди - так. Торік один прилетів у школу прямо під час уроків, розбилося скло. Слава богу, ніхто не постраждав.

Сім'я 13-річного Андрія скоро переїде до Кривого Рогу, де тато отримав роботу. Хлопчик намалював дорогу і блокпост. Усі діти розповідають: "Я виїхав, а коли повернувся, був блокпост…" Блокпост для них - візуальний символ війни.

Слов'янськ

Танк і колона військових машин. На передньому плані - чоловік, який націлив автомат на дівчинку, що біжить, - це малюнки двох сестер-близнючок, Олі й Поліни. Їм по десять із половиною років. Вони були під обстрілами у Слов'янську, Семенівці, Лимані, Донецьку у 2014 р. Одна дівчинка оніміла, коли сім'я виїжджала зі Слов'янська в Лиман через Семенівку. Дівчаток із мамою та старшим братом зупинили на блокпосту, всіх із автобуса вивели, військовий погрожував, що почне стріляти, коли хтось зрушиться з місця. Мамі важко було встежити за двома п'ятирічними дівчатками, одна з сестричок злякалася й почала тікати. Військовий узяв її на приціл, піднісши автомат прямо до обличчя. Її малюнок - танк, яких вона бачила чимало. Сім'я весь час намагалася втекти від війни, яка їх ніби наздоганяла, і це завжди супроводжувалося гучними звуками й важкою технікою.

Другий малюнок - це саме ситуація з автоматником, яку бачила збоку друга сестричка. Коли всі повернулися в автобус, і він знову поїхав, ця дівчинка вже не говорила, тільки сильно кричала, зачувши будь-який тривожний звук. Старший син жінки посивів повністю.

"Дівчатка досі живуть у травмувальній обстановці, оскільки повернулися туди, звідки втікали, в ту саму квартиру, - розповіла психолог ГО "Промир" Поліна Старцева, що працювала з ними. - Їхня мама сама дуже травмована. Каже, що досі не розібрала одну з кімнат, - там речі й осколки. У присутності дівчаток мама намагається зберігати спокій. Говорить їм правдиві, правильні тексти. Але, коли я з нею спілкувалася, в мене було відчуття, що вона все ще у 2014 році, і всі події того часу для неї ще свіжі.

Дівчатка досі бояться гучних звуків, падають на підлогу, тікають, плачуть, у школі бояться уроків фізкультури та будь-якого галасу. Особливо сестричка, котра оніміла. Зараз вона розмовляє, проте дуже мало й повільно, замикається. Коли ми малювали вперше на початку роботи групи, вона навіть не доторкнулася до аркуша з олівцями, а потім просто все заштрихувала й знищила малюнок.

Два місяці тому з даху будинку впав шифер, дівчатка злякалися, подумавши, що знову обстріл. Одна з сестер знову тимчасово оніміла.

Історія в цих дівчаток тяжка, вони досі пам'ятають усе і бояться. Хоча зараз ходять на малювання й на танці, адаптувалися, симптоми ПТСР залишаються досі. Раніше вони постійно травмувалися, оскільки, боячись гучних звуків, безперестанку падали на підлогу. Так одна дівчинка зламала обидві руки, друга сильно вдарилася об кут столу й порвала рот.

І все-таки назагал ситуація у Слов'янську краща, ніж років два тому. В основному таких гострих реакцій немає. До психологів звертаються рідше. Є страхи, тривога. Але діти про це можуть говорити, малювати, писати історії. Спочатку не могли.

Іноді трапляються компульсивні речі, коли діти придумують собі ритуали і проводять їх постійно, - наприклад, миють руки. Вони не можуть пережити свою тривогу й виражають її в такій формі.

Дітям, які проживають на території, що обстрілюється, дуже важливо мати поруч дорослого. Вони часто бувають прилипливими, швидко прив'язуються. Крім того, в дітей може проявлятися найрізноманітніше психосоматика. У 10-літніх дітей буває енурез

У майбутньому все це може по-різному впливати на них. Насамперед - пережите дітьми сповільнює їхній розвиток. Зацикленість на якійсь одній історії заважає думати про нове, про майбутнє, прагнути до чогось. У мене є підлітки, які живуть у Слов'янську, але регулярно їздять у Горлівку. Вони ставлять екзистенційні запитання: який смисл думати про майбутнє, коли все погано?".

Про майбутнє

Діти - не стерильна частина суспільства. Часто в гіпертрофованій формі вони віддзеркалюють те, що бачать і чують навколо, що стало для них звичною картинкою, засіло глибоко. Дехто з цих дітей уже не знає або не пам'ятає життя до війни. П'ять років дитинства - це дуже багато. Їм простіше намалювати звернення до героїв - захисників України. І значно складніше - щасливе майбутнє, своє й країни. Це те ж саме що попросити дітей у дитбудинку намалювати сім'ю. Хтось із них намалював сім'ю сонечок, а хтось - мильних бульок. Адже це теж сім'ї...

Як усе пережите вплине на майбутнє дітей війни? Чим відрізняються вони від дітей із мирних територій?

"Я не провидиця. Не знаю, як у кого з дітей у майбутньому спрацює отримана травма, - каже Олена Розвадовська. - Кожна дитина відрізняється від іншої своїм досвідом. Але всі вони хочуть гратися, в будь-яких умовах. Хочуть любові й розуміння.

Коли я показую дітям на мирній території комікс про те, як поводитися з мінами, для них це - паралельний світ, вони не можуть приміряти його на себе. Діти в сірій зоні, гортаючи комікс, узнають: "Ой, дивися, а я таку бачив. А ось від цієї в нас у дворі була яма". Цим досвідом діти різняться.

Певна річ, будь-який травматичний досвід у дитинстві, пов'язаний із війною, насильством чи розлученням батьків, напевно якось вплине на дитину в майбутньому. Але я вірю в те, що якісна підтримка, робота з дітьми війни, демонстрація людського ставлення до них допоможе їм легше з цим упоратися. Я вірю, що дитяча психіка більш податлива для роботи з цими станами. Але ця робота обов'язково має бути, щоб у них було майбутнє. В цих дітей є багато прихованих ран, не помітних оку дорослого, про які сама дитина може навіть не здогадуватися, бо їй здається страшним зовсім інше".

"Важливо зазначити, що це - малюнки на задану тему, і діти знали, що вони будуть опубліковані, - зазначає аналітичний психолог, кандидат психологічних наук, спеціаліст центру психосоціальної реабілітації НаУКМА Оксана Залеська. -Тому їх не можна розглядати як терапевтичні, що їх психологи аналізують, аби визначити, травмована дитина чи ні. Так чи інакше, для дітей це був корисний проект - намалювати на задану, складну тему реальність, у якій вони живуть щодня. У багатьох малюнках видно аспекти, над якими діти працюють. Вони намагаються зрозуміти, що таке зброя, котра несе руйнування та біль, що таке агресія і як вона виражається. Осмислити через це смерть, втрати, свої страхи у зв'язку з цим. І свої враження - як, наприклад, на малюнку з Авдіївки у вигляді ока, в якому відбилося, як бомби летять на будинок. Діти добре бачать, що війна загрожує якимсь базовим речам.

І навіть якщо сім'я переїхала на самому початку війни й дитина не бачила багато травмувальних подій, для неї це однак важлива складова. Діти проробляють тему війни, втрату домівки, поганий-хороший, хто на кого напав, навіть якщо це відбулося давно. А для тих, хто продовжує жити на лінії вогню, - це частина життя. І їм треба постійно проробляти пов'язані з цим емоції. Діти вчаться виживати в умовах війни. Але не можуть вести повноцінну життєдіяльність. Захисти не працюють частково, вони капсулюють весь психічний апарат, усі переживання. Дитина не відчуває як небезпеку довкола себе, так і якихось інших важливих переживань. Діти, котрі перебувають у тяжкій ситуації, постійно насторожені: щось може статися. У них іде на це багато сил. З одного боку, здається, що вони звикли. Але це "звикли" обкрадає їхнє безтурботне життя просто дітей. На малюнках це видно, - діти все помічають.

"Вижити" залишає глибокий слід у душі. І дітям доведеться щось із цим робити, коли вони стануть дорослими. Все залежить ще й від того, чи є поруч із дитиною дорослі, які допомагають їй переживати тяжкі події. Тоді вони для неї менш травматичні. І навпаки. Травма впливатиме на всю особистісну структуру дитини, яка намалювала, наприклад, арештанта, що тримає над головою ґрати. У неї можуть бути складнощі з адаптацією, з формуванням надійних стосунків, різні залежні форми поведінки. Тому що вона перебуває в тяжкій ситуації, та ще й без підтримки дорослих.

У всіх дітей порушується базове відчуття безпеки. Звісно, вони звикають жити в ситуації небезпеки, що є. Але потім скрізь несуть її з собою вже і в дорослому віці. Навіть переїхавши в безпечне місце. Якщо цей досвід не пророблений для дитини, то це відчуття небезпеки вона транслює скрізь - і в стосунках, і в якихось своїх життєвих ситуаціях та планах, наприклад у виборі професії.

Можу сказати щодо Покровська, - там запит на психологічну допомогу дуже високий. І звернення ускладнилися. Через тривалий вплив стресу, поєднання сімейних, особистісних чинників та війни на тлі травми в дітей формуються психічні розлади.

Це робота на багато років і для психологів, і для психотерапевтів, і для педагогів - у сенсі зміни самої шкільної системи, оскільки масово охопити дітей, дати підтримку їм, а через них - їхнім батькам ми можемо тільки через школу".

Скільки їх, дітей війни?

"Статистики немає. Зрозуміти масштаб проблеми мав би допомогти статус дітей, які постраждали від війни, - розповідає Національний програмний директор "SOS Дитячі села - Україна" Дар'я Касьянова. -На сьогодні його отримали 16-16,5 тисячі дітей. Хоча, за нашими підрахунками, постраждало близько мільйона дітей. Це діти, що живуть у Донецькій і Луганській областях, переселенці, діти бійців АТО, які загинули, захищаючи Україну.

Останнє обговорення на цю тему відбувалося в липні 2018 року, коли ми переходили до конкретного плану, - як буде здійснюватися допомога дітям. Відтоді більше нічого не відбувалося. Хоча, я знаю, були і депутатські запити, і ми неодноразово порушували цю тему, у тому числі коли готували альтернативний звіт в ООН. За моїми відчуттями, тема просто вмерла. Якщо немає руху на державному рівні, то й кількість батьків, які зверталися б по цей статус для своїх дітей, різко зменшилася, оскільки вони зорієнтовані не на сам документ, а на отримання якоїсь конкретної допомоги чи розуміння, що вона буде пізніше.

На думку Мінсоцполітики, батьки не хочуть оформляти статус дітям. Але тут має бути чітка комунікація представників влади з такими сім'ями: пояснення, чому це важливо, якщо це справді важливо. Діти насамперед потребують послуг - соціальних, психологічних, адміністративних тощо. І зі статусом ми могли б зрозуміти й оцінити реальні запити. Оскільки коли кажуть, що всі, хто хотів вирішити свої проблеми, їх уже вирішив, - це неправда. "SOS Дитячі села - Україна" працює в Луганській області. Ми бачимо, що запит на психосоціальну допомогу дітям колосальний. Покрити його самотужки ми не можемо. Хоч і є величезна кількість різних організацій, котрі надають цю допомогу в різних видах - мобільні бригади, арт-заняття тощо, - справді регулярної якісної роботи дуже бракує. З липня ми розширюємо штат і до кінця року активно працюватимемо на цьому напрямі - психосоціальна підтримка. До кінця року хочемо охопити півтори тисячі дітей. Тому що є запит. Як від дітей, котрі залишаються на лінії розмежування, так і від тих, котрі виїхали у 2014-2015 роках. Є запит і від батьків (бо є спроби суїцидів або психосоматика).

Ситуація не поліпшується. І розгрібати це ми будемо ще років 10-20 після того, як війна закінчиться.

Коли починаєш аналізувати, стає справді страшно. Це величезний масштаб проблеми. Якщо ми розвиваємо децентралізацію, то, мабуть, була б логічною поява на всіх рівнях якихось координаційних рад, які б могли об'єднати провайдерів психологічних і додаткових послуг (оздоровлення, допомога в освіті тощо). Ми бачимо пряму кореляцію: якщо дитина травмована, вона не мотивована до навчання. Це явно виражено. У дітей, котрі народилися під час війни, багато проблем, пов'язаних із поганою мовою. Страждають когнітивні здібності. Потрібна допомога логопеда. На національному рівні добре було б мати якийсь координаційний орган, який, крім оцінки масштабу проблеми, міг би приймати рішення, об'єднувати всіх провайдерів, розробляти якісь плани і спускати вниз уже апробовані програми психологічної та іншої допомоги. Їх за цей час усе-таки дуже багато привезли міжнародні організації, і вже з'явилися свої методики, якими в майбутньому можна буде ділитися з іншими країнами. На рівні людей мають з'являтися доступні, зрозумілі послуги, які б допомагали впоратися з наслідками війни і, по суті, реабілітувати як дитину, так і сім'ю, адже це неподільні поняття.

Але поки що тиша. Може, це пов'язано з виборами".

"Держава зацікавлена зібрати якомога більше життєво важливої інформації для забезпечення життєспроможності дітей війни, тому що на нас чекає досить високий рівень суїцидів серед них, - каже експерт із захисту прав дитини Людмила Волинець. - Не розуміти, хто вони, де вони, що з ними відбувається, з погляду організації їхнього соціального життя, - злочинна безтурботність. Їхня травматизація нікуди не поділася. І цих травмованих дітей виховують не менш травмовані мами. Хтось зміг отримати допомогу (наскільки адекватну - ніхто не знає), хтось - не зміг. Усе це нагромаджується. І колись воно рвоне. У когось - через тиждень, у когось - із роками. Коли держава каже: "Мені нецікаво, що буде завтра з сім'ями, з дітьми, котрі постраждали від війни", - я цього не розумію".

Всі імена дітей у статті змінені.

P.S. Близько 80 тисяч випадків домашнього насильства над дітьми; десятки випадків убивств у сім'ях, в тому числі новонароджених своїми матерями; 4,5 тисячі випадків сексуального насильства стосовно дітей; сотні випадків булінгу; ігнорування проблем дітей ВПО і тих, хто продовжує жити на лінії фронту. Ця страшна річна статистика говорить по цілковитий провал системи захисту прав дитини в Україні. І роботи Уповноваженого з прав дитини зокрема.

Після звістки про відставку Миколи Кулєби ZN.UA звернулося до нього з проханням розповісти в інтерв'ю про роботу, що була зроблена за чотири роки. Однак відповіді так і не отримало.

За інформацією з конфіденційних джерел, 1 червня Микола Кулєба знов буде призначений Уповноваженим з прав дитини. Тепер уже при президенті Зеленському. Але не все те старе, що залишилось в АП від президента, що пішов, придатне до вживання. І тут мова не про монітори, а про життя дітей…

Поради психологів для батьків дітей у травмі

1. Граючись, перемагаємо стрес

2. Психологічна травма: як допомогти дитині

3. Поради батькам