Діляра Тасбулатова: "Від самовпевненості в мене є надійний засіб"

Діляра Тасбулатова - російський кінокритик, блогер, письменник, правозахисник. Їй вдалося кілька разів домогтися побачення у в'язниці з Олегом Сенцовим. Причому на вимогу начальника СІЗО підписати папір про "нерозголошення" Діляра Тасбулатова та її колеги відповіли відмовою, проявивши неабияку мужність. Зовсім нещодавно її "забанили" у Фейсбуку за фото трирічної давності - майку з написом: "Дякую Богу, що я не москаль".

Письменником Діляра Тасбулатова стала відносно недавно: в одному з найбільших у Європі видавництв "ЭКСМО" вийшли три її книжки. Усі три - про російське життя, смішне, абсурдне, безглузде й непередбачуване.

Почавши писати у Фейсбуку, Діляра поступово довела свої пости до відточеної форми короткої розповіді, іскрометного скетчу. Її хвалять, її читають, у неї багато передплатників, вона невтомно дає "концерти": читає свої оповіданнячка зі сцени невеликих клубів. А нещодавно повернулася з великого турне Америкою, де російськомовні емігранти чекали зустрічі, щоб послухати її.

- Діляро, як вас зустрічали в Америці?

- Ой, добре мене зустрічали! Навіть не очікувала такої приязні - якоїсь навіть родинної, хоч як смішно це звучить. Розумію: якби я писала щось серйозне, можливо, стільки людей і не прийшло б. А посміятися всі люблять. Ну й, звичайно, сумують за російською мовою, якою розмовляли з дитинства, з колиски. Я зустріла пречудових людей. Кожен - один від одного кращий: як у раю побувала. Там так добре, що мимоволі забуваєш наші жахи. Ну, нічого, після приїзду тут-таки в них поринаєш (сміється). Звісно, ми й там говорили про Росію, її проблеми, та між нами і нею ніби стояли ці тисячі кілометрів, і Росія сприймалася ніби в тумані, віддалік. Зараз похвалюся - мене там, у Нью-Йорку, навіть запросили на телебачення, до Віктора Топаллера, знаменитого ведучого. І розмова вийшла такою щиросердною: Віктор мене не "тролив", хоча він як високопрофесійний журналіст це вміє.

- Невже все було настільки благодушно?

- Уявіть собі. У мене жодного разу не виникло бажання з кимось сперечатися (ну, хіба лише через дрібниці), щось палко обстоювати і т.ін. Усі все розуміють.

- Однак, судячи з Фейсбуку, ви часто дратуєтеся, сердитеся, розпікаєте когось. Можете й на місце досить різко поставити.

- Ну так, я не така й миляга, чого вже там.

- З іншого боку, відразу видно, що ви - людина добра. Такі у вас не поєднувані якості, що...

- Думаю, є чимало людей набагато добріших за мене, чия доброта дієвіша.

- Розкажіть про вашу роботу правозахисника.

- Я член ГНК - це громадська наглядова комісія з прав ув'язнених. Мене покликали два з половиною роки тому (до речі, незабаром мине трирічний термін нашого призову), і я подумала - чому б і ні? Це не те щоб "цікаво", а й пізнавально, і… не знаю, як висловитися… дозволяє відчути себе живою, чи що. Коли бачиш людину в такому становищі - розумієш, що кожен може опинитися на її місці. Це якось вправляє мізки, лікує від самовдоволення.

- Ви гостро відчуваєте несправедливість?

- Один приятель сказав мені якось: "Яка ти ідеалістка, усе шукаєш правди на землі". І сказав він це так сумно, так безнадійно... Розумію, що ніякої справедливості у світі немає і не буде, але якщо остаточно примиритися із цим, то стає якось зовсім не по собі.

- Ви довго були кінокритиком, а потім раптом різко змінили вектор, і тепер пишете смішні історії. Як так вийшло?

- Працювати за спеціальністю майже не дають. Зараз (так буває), завдяки моїй популярності як блогера і письменника, можу повернутися й до кіно. Так би мовити, манівцями.

- А навіщо? Критик - професія вторинна, письменник - первинна.

- Звичка. Я сумую за кіно. Мене вчили цього. А те, що тобі запало в голову замолоду, не пропадає даремно. Це як перша любов, вибачте за банальність. Кіно в ХХ столітті іноді навіть літературу перевершувало - за концентрацією ідей та їх утіленням. Що неможливо було собі уявити, коли воно зароджувалося і здавалося ярмарковим атракціоном.

- Денис Драгунський назвав ваші книжки одними з найкращих з-поміж виданих у Росії за минулий рік. Голова не паморочиться?

- Ой, ви знаєте, я сама була просто вражена: така серйозна людина, інтелектуал, і раптом... Але від запаморочення в мене є надійний засіб.

- І який ж?

- Ну, не мельдоній (сміється). Засіб ось який: почитати на ніч оповідання Чехова. Або Аверченка. Або навіть Довлатова. Як рукою знімає.

- У кожного свій голос...

- Ну й рівень майстерності в кожного свій. І хоч як приємна мені похвала Дениса, котрий сам чудовий письменник, майстер короткого оповідання, - критик у мені так і не заснув. Мій внутрішній критик завжди напоготові. І він мені підступно нашіптує: ти напиши спочатку щось на кшталт "Рассказа неизвестного человека" або повісті "Три года", а потім поговоримо. З іншого боку, письменник Леонід Зорін, автор п'єси "Покровские ворота", якось сказав, що дуже важливо розуміти, ким ти є насправді. Знати, що ти не Чехов чи, скажімо, Томас Манн, але й не графоман. Дві небезпечні крайності: одна веде до непомірної зарозумілості, що зовсім не відповідає твоєму дару, а друга - до самознищення, в якому теж нічого доброго.

- Скажіть, відносно новий феномен соцмереж - що це по-вашому? Якби їх не було, з їхнім негайним відгуком на події і на все, що відбувається у світі, не було б і особисто вас як письменника, не було б і того людського братерства, підтримки, що так важливі в часи трагічних подій...

- Це так. Коли був Майдан, я моніторила стрічку новин до п'ятої ранку. Спати не могла. З іншого боку, у повсякденному житті це наркотик. Потрібно вміти відмовитися від нескінченного сидіння за комп'ютером. Є на світі багато іншого: театр, книжки, друзі, зрештою, - живі, а не віртуальні. Але, повторюся, я вдячна "особисто Марку Цукербергу" за те, що він дозволив нам усім проявити солідарність, сказати слова підтримки, разом сумувати і разом радіти.

- Спасибі вам від українських читачів.

- Навзаєм. Їхня реакція, дотепність, почуття власної гідності перед обличчям смертельної небезпеки (не побоюся такого клішованого виразу) теж додавали мені сил.

- І останнє: прочитала, що ви збираєтеся в Одесу на кінофестиваль…

- Так, і дуже радію з цього. Мене два роки поспіль запрошували, але я не могла приїхати через родинні обставини. Це чудовий фестиваль, культурний, різноманітний, потужний. Так само, як Венеційський, обрамлений таким чарівним містом, що просто подих перехоплює. Побачивши Одесу вперше, я оніміла: на світі не так багато живих міст, де життя вирує і піниться. Я просто сиділа в кафе і годинами спостерігала за людьми: на Одесі лежить особливий відбиток, недарма багато знаменитих письменників звідти родом.