ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ У СПЕЦВАГОНІ

Коли в південному засланні він прийняв керівництво «заштатним» Одеським військовим округом, до нього продовжували звертатися, розуміючи, що пониження тимчасове:

— Товаришу маршал, дозвольте почати навчання...

І він дозволяв. Або ж, розжалувавши у рядові, а потім, гнівно брязкаючи золотими зірками, їхав у броньованому спецвагоні Гітлера в Маркулешти.

— Заспокойся, Жорику, — можливо, шепотіла маршалу Жукову медсестра Лідочка (Лідія Захарова, фронтова подруга), капаючи корвалол.

Коли 1946-го почастішали напади на офіцерів, які квартирували в приватному секторі на околицях, він дозволив спочатку носити, а потім і застосовувати на ураження табельну зброю. З півсотні армійських розвідників нарядили в лендлізівські макінтоші, виявлені на Карантинному молу, видали велюрові капелюхи і запустили виконувати бойове завдання. Прицільний відстріл колошкав собак, вони шалено гавкали, до ранку не даючи спокою мешканцям. Не минуло й місяця, як організованому бандитизму в місті було покладено край. Обов’язково присутній на військових радах у мундирі генерал-майора перший секретар обкому за жуковські ініціативи отримав по папасі. Кажуть, були пояснення й у товариша маршала.

Легенди про нього, засновані на неспростовних фактах, тиражувалися років за двадцять до анекдотів про Чапаєва.

Ось одна з розхожих. На навчаннях у Тирасполі дощило, і почет на командному пункті облачився у плащ-накидки, один тільки полковник мокнув у кітельку.

— Чому без плащ-накидки? — суворо запитав маршал.

— Безплатно вона видається офіцерам усіх рангів, включаючи підполковників, а полковникам слід купувати, — відверто доповів командир полку.

Маршал насупився і розпорядився:

— Видайте підполковнику плащ-накидку.

Користолюбство не сприймав рефлекторно.

На вихідні літав у Будаки. Туди, у колишній румунський санаторій, відряджали взвод солдатів стригти кущі і посипати алеї свіжими черепашками. Дивився заворожено з високого обриву на лекала озер у каймі яскраво-бордових викопних рослин біля кореня Шаболатської коси. Можливо, шкодував, що вусатий не дозволив дійти до Ла-Маншу.

У Болграді навідався в дивізію.

— А де сім’ї офіцерів живуть? — запитав.

Сім’ї тіснилися в складаних щитових казармах, від службових приміщень відокремлювало простирадло. Деякі осіли на квартирах. Захотів, щоб показали, де живе не командир батальйону, а командир взводу. Довго очищав скіпкою масне бессарабське болото з хромових чобіт, пірнув під низький одвірок. Лейтенант відпочивав після нічного чергування, підхопився, як був, у кальсонах, доповів.

— А чому хлопчик не в школі? — запитав.

— Він нездоровий, — доповів батько, — недокрів’я.

Маршал присів навпочіпки і хвилин п’ять дивився на дитину. В очеретяному даху шаруділи миші. Потім зітхнув і піднявся, хруснули суглоби.

Через тиждень у штаб Болградської дивізії фельд’єгер доставив пакет. Лейтенант розписався в одержанні: грошове забезпечення на два місяці наперед і путівка в Саки на всю сім’ю.

Заслання не можна любити, але ж місто ні при чім, воно маршалу щиро подобалося, інакше не давав би в ньому ладу. Городяни віддячували йому захопленою симпатією. Зазвичай до десятої ранку надійно оточували вулицю Островидова, де тимчасово розташовувався штаб округу, поки будинок на Пироговській добудовували полонені німці. По шляху проходження трофейного «Опеля» збиралися незліченні натовпи, щоб хоч мигцем побачити живого полководця. «Опель» супроводжувала купа машин охорони, говорили, що її спеціально приставили з Москви, щоб не втік, і тому маршалу співчували ще більше. У місті він переживав свій тріумф. Минуло трохи більше року після штурму Берліна, і стадний народ, схоже, пробачив йому непотрібні жертви.

Ставний, але по-кавалерійськи коротконогий, він ляскав дверцятами, привітно усміхався і поспішав на службу.

— Я бачу, у вас учора прання було: дамські трусики, як прапори розцвічування, — пожартував, змусивши пекти раків стенографістку Віру Кульгіну, яка принесла машинописний текст його доповіді на нараду.

Віра Семенівна квартирувала навпроти, у будинку № 51 по Островидова, де у дворі розташовувалися господарські служби штабу округу.

Історія доступна для огляду, і не схильна до переінакшування тільки поки живі очевидці. Рідкісні свідки маршальського заслання поки є. Стенографістка маршала, Віра Семенівна Кульгіна, самотньо мешкає в колишніх Котовських казармах по проспекту Шевченка. На кам’яних східцях цього будинку — виїмки від каблуків чобіт.

Ще до шістдесятих, до хрущовських скорочень армії, будинки, схожі на фортечні равеліни, використовувалися за військовим призначенням: при шикуваннях грав оркестр, щодня о шостій вечора на розводах клацала затворами варта. Напевно, бував і він із суворими перевірками.

Недавно горів північний флігель казарм Монкада, так їх прозвали відповідно до політичних симпатій 60-х. Не виключено, що «червоний півень» був замовленим — казарми, подейкують, прирекли за проектом реконструкції до зносу з подальшою забудовою елітними багатоповерхівками.

Попри вирок, фасад казарм судомно і тісно обживають крамнички.

Віра Семенівна, яка мешкає за десяток метрів від пожарища, зберігає заяву на ім’я командувача Одеським військовим округом.

«Нач. КЭЧ. — Написано переконливим маршальським почерком навскоси. — Дайте немедля комнату Рабинович, а площадь, ныне занимаемую Кульгиной, закрепить за Кульгиной. Исполнение донести до секретаря. Жуков. 6/3/47».

Виконання донесли негайно в березні. Кульгіну, вдову загиблого офіцера, на утриманні якої перебували двоє малолітніх дітей і матуся, більше не третирували, рукопашна квартирна сутичка за жорсткою маршальською командою «брек» припинилася, конфліктуючих розвели по кутках, житлових.

Маршал оточував себе здібними людьми, а Віра Семенівна була самородком рідкісного тоді фаху, стенографію опановувала цілих три роки у засланої в Кемерово вдови Ніколаєва, того самого, котрий застрелив Кірова.

— Щось ви, Віро Семенівно, невеселі, — зауважив якось. — Трапилося що?

Віра Семенівна зізналася, що діти маленькі, ні з ким залишити.

— Я допоможу, — пообіцяв.

— Знайшли на Комсомольській двокімнатну квартиру, — згадує Віра Семенівна, — виховательку, а дітей привели тільки трьох, із них мої двоє і ще хлопчик. Офіцерам невигідно було віддавати в садок дітей, бо на них видавався пайок. З дітьми на руках я не змогла б працювати в його режимі.

Працював із 10.00 до 16.00, із 20.00 до 23.00 приймав начальників відділів.

Згодом дитсадок перенесли на Пироговську, до кручі, де зараз канатна дорога. На будівлю поклав око генералітет, але любителям морських пейзажів маршал швидко дав відкоша.

Якось інтендант подав конверт.

— Що там? — суворо запитав маршал.

— Представницькі, — доповів інтендант, заздалегідь ціпеніючи, — для витрат на прийоми...

— Що, я пляшку коньяку не можу гостям купити? — з натискуванням, дірявлячи конверт пером, написав: «У фонд дитячих закладів округу».

Неодноразово виїжджав у вагоні Гітлера у війська.

— Навчання, — згадує Віра Петрівна, — маршал проводив блискуче, талановито, ще більш захоплюючим виглядав їхній розбір.

Кульгіній було виділено місце в штабному вагоні. Того дня маршал відпустив раніше. Вона вже засинала, коли о пів на одинадцяту постукали.

— Десь тут, за чутками, утаїли день народження, — сказав маршал.

— Вибачте, я вже сплю, — відповіла.

— Давайте будемо святкувати, — надійшла пропозиція з коридору.

На столі її чекали квіти. Горілку маршал пив із великої склянки.

— Що ви хотіли б корисне в подарунок? — запитав. — Друкарську машинку? Лідочко, нагадай, коли я поїду до Москви.

Цю цибату друкарську машинку, свою годувальницю, Віра Петрівна досі зберігає на шафі. А от піаніно, за його ж розпорядженням подарованого, на жаль, немає, зберігся тільки наряд відділу фондового майна ОдВО. «Пианино косострунка м-ки «Гольц-Гейтман» 4 катег. 1 шт. 450 руб.»

Востаннє відвідав Одесу в 1956-го вже на посаді міністра оборони.

— Парад, струнко! — скомандували. — Дистанція на одного лінійного...

Маршал крокував по килимовій доріжці, раптом зупинився і погладив по рудій голові Едика Л-го, хлопчика з третього номера по Пироговській. Автор стояв поруч, але його маршал не погладив. Едик згодом був засуджений за крадіжку міцного вина з винзаводу, що на Французькому бульварі. Вікна його комуналки виходили на винзавод, де він із вигодою трудився вантажником. Кажуть, Едик подавав апеляцію, навіть писав маршалу, але маршал знову перебував в опалі, тепер хрущовській, тому довелося мотати строк повністю.