ДЕКІЛЬКА СПАНТЕЛИЧЕНИХ ЗАПИТАНЬ ДО ЗАКОНОТВОРЦІВ

Свого часу, пам’ятаю, це екстраординарне повідомлення Всесвітньої організації охорони здоров’я вкинуло пишучу братію в стан легкого шоку. Щодо неї, за статистикою цієї поважної міжнародної інституції, вимальовувалася не вельми втішна картина. Серед людності планети представники «другої найдревнішої професії» — журналісти — посідали одне з перших і, в цьому контексті, не найпочесніших місць. Бо ж — за смертністю. Поруч із робітниками гарячих цехів і кухарями, котрі робочий день паряться також у своєрідних гарячих цехах. Отака «гаряченька» компанія попереду інших дружними рядами дочасно простувала на цвинтар. Відтоді дещо змінилось. І в нас, як на Дикому Заході, журналістів почали ще й відстрілювати, неначе дичину на полюванні.

Тож не дивно, що я, щиро кажучи, зрадів був і за колег, і за себе, коли у вересні 1997 року з надр Верховної Ради вигулькнув на світ Божий підписаний Президентом Закон України за № 540/97 ВР. Нарешті! Бо, окрім казенного номера, закон мав багатообіцяючу назву — «Про державну підтримку преси та соціальний захист журналістів». Нарешті і про нас згадали...

До того я не один десяток років поварився в редакційному казані й не з чужих слів знав, що то за каверзна професія, скільки вона вимагає нервів, перенапружень, скільки забирає душевних сил. І аж ніяк, справді, не сприяє, до того ж, довгожительству.

Проте чим глибше я занурювався в статті новоспеченого закону, то швидше мій початковий ентузіазм став підупадати. І по прочитанні статті 16 «Пенсійне забезпечення» випарувався геть. Нічого не скажеш — згадали...

Мудрії наші законотворці з-під скляної бані на вулиці Грушевського взагалі помічені на оригінальності мислення. Часом уже тоді, коли вони натискають на панелі кнопку «за», їхні закони треба негайно розпочинати переробляти. Стільки там буває не враховано, не передбачено, не додумано. А в цьому випадку, їй-право, — книга рекордів Гіннесса, не менше. Або принаймні клуб ветеранів КВК.

Ну який же, скажіть, парламент у світі додумався до такого (запитання перше): людей однієї професії поділив на сім пар чистих і нечистих? На, сказати б, своїх, «казенних» і решту? Бо головні бастіони проголошуваного у назві закону соціального захисту вперто зводяться у ньому лише довкола певної категорії — журналістів державних і комунальних ЗМІ. Цитую: «Журналісти державних і комунальних засобів масової інформації отримують надбавки, користуються пільгами, передбаченими для державних службовців відповідних категорій посад» (ст.14). Отак. Ну, а вже про улюблене дитятко влади — держслужбовців — вона, влада, по-батьківському подбала заздалегідь у спеціальному законі. Бо сама належить до тієї ж породи.

«Ну, а решта людей того ж самого фаху?» — резонно запитаєте ви, читачу.

Неозора (бо хто її лічив?) «решта» — поза законом. Наче вони й не журналісти зовсім.

Цитата друга. Даруйте її певну тавтологічну недорікуватість, але що вдієш — у цитуванні потрібна скальпельна точність. У статті 1 «Поняття і терміни» читаємо:

«... журналіст — творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові службові обов’язки в засобах масової інформації (в штаті чи на позаштатних засадах) — відповідно до професійних назв посад (роботи) журналіста, які зазначаються в державному класифікаторі професій України».

Допевнилися? На якийсь вододіл серед журналістів у самій дефініції й натяку немає.

Відтак — запитання №2: а на якій такій законодавчій підставі базується запроваджений нашими законотворцями злощасний вододіл, що розкидав по різні боки людей спільної професії? З чого він виникає в подальших, після вступної, статтях?

Може, у згаданому державному класифікаторі професій після слова «журналіст» є якісь дрібнесенькі, петитом, позначечки в дужках — «держ.», «комун.», «ніякий»? Ні, немає. І бути не може. То чому ж у законі є? Боюся, що відповідь на запитання №2 про законодавчі підвалини поділу може бути одна: а ніяких. Просто так заманулося. Щоб підтримати «своїх» і дати по носі «чужим».

Ні, логіку наших шановних нардепів я можу десь навіть і зрозуміти. В принципі. Їх давно вже помічено на палкій любові до преси. Свої, «казенні», їх-бо, ріднесеньких, не чіпатимуть? Собі це дорожче, з держслужбовців можеш дуже просто перекантуватись у незахищену «решту». А неказенні перодряпи і так сала за шкуру залили. Мало їх по судах тягали? (Фантастика: на цей момент позовів у судах «на захист честі і гідності» набралося сукупно на 90 мільярдів гривень. Два річних бюджети України...). Тож тепер нехай, вумники, начуваються. Уявили себе, бач, четвертою владою. А влада — самі знаємо, хто.

У шістнадцятій, пенсійній, статті закону, вже нічтоже сумняшеся, журналістів чітко поділено на дві (не певен, що однакові) половини. Тобто щодо першої, милої серцю соцзахистників-законотворців, «застосовуються норми, порядок і методика нарахування пенсії державному службовцю». А сама служба (нейтральнішого словечка і не доберу) в означених ЗМІ «прирівнюється до стажу державної служби».

«Ну а решта?» — запитаєте ви, читачу, і знову матимете рацію.

«Решта» підпадає під розпливчастий загальник: «відповідно до принципів і норм, встановлених пенсійним законодавством України». Себто, якщо перекласти людською мовою: більше, як на свої 102 гривні, ви, «решта», й не розраховуйте.

Відтак клин між журналістами новоспеченим законом було забито. У журналістському корпусі, з волі законотворців, з’явилася привілейована каста.

А поза законом, точніше, поза соціальним захистом, опинилися цілі шари журналістики. Там, де у вихідних даних видань не було зафіксовано бодай найменших органів влади, на кшталт райвиконкому. Хоча і виконували оті нинішні журналісти-ветерани не менш відповідальну, а часом складнішу роботу.

Поза законом — усі журналісти академічної наукової періодики. Дарма що, крім володіння журналістсько-редакторським ремеслом, праця там вимагала і спеціальних знань, а то й спеціальної освіти, а сама Академія наук фінансувалася з бюджету.

А дитячі газети та журнали?

А літературна періодика — товсті журнали Спілки письменників і газета «Літературна Україна», які традиційно розповсюджувалися не лише в межах України, а передплачувалися найбільшими книгозбірнями світу, як-от Бібліотека Конгресу США, Британська бібліотека а чи Гарвардський університет або Прінстон.

А видання інших творчих спілок?

А...

Побоююсь, що всіх, хто опинився за бортом Заходу, по пам’яті я й не перелічу, а тому зарані приношу мимохіть не згаданим журналістам свої пардони.

Анекдотична ситуація склалася з трьома журналами. Свого часу весь журналістський корпус це знав і по-білому заздрив «Перцю», «Радянській жінці» та журналові «Україна». То десятиліттями були найбільш тиражні в республіці журнали, їхній наклад сягав мільйонних позначок. А відтак вони давали і мільйонні прибутки. «Перець», наприклад, щороку давав прибуток у 17 мільйонів карбованців. Ще отими, радянськими, за ковбаси по 2.20. Для порівняння: спорудження типового житлового будинку коштувало тоді в середньому 4 мільйони.

Проте нагорі з якихось своїх, лише їм відомих міркувань ухвалили: на їхніх титульних сторінках чомусь не позначати, чий же це орган. У титулі, приміром, «Перця» стояло: «сатиричний журнал», «України» — «літературно-художній і громадсько-політичний ілюстрований тижневик». Уся могутня трійця безіменного походження належала до системи видавництва ЦК КПУ «Радянська Україна». Через нього гроші, мільйони і мільйони, перекачувалися прямісінько до партійної каси. А результат? Чиясь давня керівна дипломатія з шифруванням засновника вилізла тепер ветеранам цих журналів боком. Ти хоч усе журналістське життя поклав там на оті прибутки, за буквою цього закону, ні на надбавку за вислугу, ні на пенсію права не маєш. Не було таких журналістів — і край.

Таке саме становище і з літературно-художньою періодикою. Я виріс у родині журналістів і змалечку знаю, що в професійному колі літературна періодика завжди вважалася вищим класом журналістики, і якщо газетяр примудрився надрукувати нарис у товстому журналі, до нього починали ставитися з більшою повагою. Перепрошую зарані читачів, що далі посилатимуся на власну творчу долю, але тут факти, як розумієте, відомі мені краще, ніж будь-кому. А хто з колег-журналістів читатиме цей зойк у порожнечу, за бажання легко зможе підставити свої, з власного творчого шляху.

По закінченні факультету журналістики Київського університету я одержав призначення на Українське радіо. Працював там кореспондентом, репортером, потім очолював «Вісник» (так звались «Останні вісті» на іномовленні для українців діаспори). Далі став коментатором — до речі, найпершим в історії Укррадіо. І хоч творча доля при початках складалася цілком благополучно, а роботи було по зав’язку, мене гнітили завузькі рамки радіо — «братської могили», як жартував мій товариш і однокашник по факультету, майбутній письменник-гуморист Андрій Крижанівський, з яким ми на іномовленні почали працювати в один день і часто робили репортажі у співавторстві, на два голоси. А надто пригнічувала нетворча атмосфера, яку насаджував на радіо колишній голова Радіотелекомітету Скачко.

Тож коли шістдесят другого року, після публікації найпершого нарису в центральному письменницькому товстому журналі «Вітчизна» мене, 26-річного журналіста, запросили туди завідувати відділом нарису та публіцистики, я ані жодної хвилини не вагався. Дарма що втрачав у заробітку майже втричі. І за довгі роки жодного разу не пошкодував, що пішов з радіо. Гірко зітхнув лише тоді, коли прочитав сумнозвісну 16-ту статтю означеного закону. Звичайно ж, ви здогадалися, читачу. Мої 46 років журналістського стажу — з них я безперервно і по сьогодні 38 років працював у «Вітчизні» — ну анічогісінько для закону не важили. Не там, бач, працював. Тобто під формулювання підпадали лише оті, перші, 3 роки і 2 місяці роботи на радіо! Що ж виходить — якби все життя скнів на радіо, перебивався, як замолоду, півсторінковими «інформашками», трихвилинними репортажами і коментарями, тоді визнавався б не «ущербним», а стовідсотковим журналістом? Але куди тоді подіти сотні й сотні нарисів, публіцистичних статей, рецензій тощо, надрукованих мною у періодиці? А 12 книжок, переважна більшість яких саме нарисова і публіцистична? А ще півсотні знятих сценаріїв документальних фільмів, по суті тої ж публіцистики, лише іншими, ніж друковані, засобами — засобами кіно. І куди, врешті-решт, подіти Республіканську журналістську премію, яка носила тоді ім’я Я.Галана і ще 1975 року засвідчила, що я таки, здається, журналіст?..

Так, щось не сходяться у цьому законі кінці з кінцями...

Ну, гаразд, це щодо минулого. А як бути з журналістами нових, які виникли вже в незалежній Україні, недержавних видань? Не є таємницею, що часто-густо і за популярністю в читача, і за рівнем, і за тиражем вони значно переважують видання, котрі підпадають під закон. Скажімо, те ж таки «Дзеркало тижня», кілька разів відзначене як найкраща газета? Усі ці видання, а їх чимало, також зовсім випали з поля зору розробників закону, наче як не було їх, недержавних, за радянських часів, так і нема...

Запитання, запитання...

Читаючи, фіксував їх так багато, що скоро махнув рукою і перестав нумерувати.

Так ось запитання, як-то кажуть у народі, на засипку. Хоч і відповідь на нього, на перший погляд, очевидна. Вгадайте, читачу: в кого більше заслуг перед незалежною ненькою-Україною — в літературної, письменницької преси, яка і в найглухіші роки стагнації була єдиним прихистком національного духу, мови, проголошеної тепер у Конституції державною, національної культури, що десятиліттями нівелювалася під ідеологічним знаменом: усі ми, мовляв, нова історична спільність людей — радянський народ, за що працівники цих непокірних видань безперервно одержували синці та гулі від ЦК, — чи в компартійної преси, яка послідовно дотримувалася правильної партійної лінії на безжальне нищення всього, що лишень пахло національним?..

А ось і не вгадали. Нічого у відповіді не самоочевидне. Логіка в розробників і законотворців своя: «до стажу роботи, що дає право на встановлення щомісячної надбавки за вислугу років і призначення пенсій журналістам» «підручним партії» (відомий вислів Хрущова) крапнули вагомо. І не десь у переліку, а на почесному першому місці: «До 1 серпня 1990 р. — у засобах масової інформації, засновниками яких були (Sic!) партійні, комсомольські та профспілкові організації». Що ж до літературної преси з усіма її синцями та гулями — і згадки нема. Отак у законі незалежної України торжествує й історична, а заразом і соціальна справедливість...

Даруйте, шановні, а хіба вищепойменовані організації належали до органів державного управління, щоб нині їхніх журналістів прирівнювати до держслужбовців?.. Ще запитання. Без відповіді.

Поклавши руку на серце, визнаймо, що за радянських часів уся преса була, по суті, державною. Іншої просто не існувало. Отож, чи є підстави у спільній професії для соцзахисту виділяти якусь одну категорію і надавати їй пріоритети?

Мені можуть заперечити: йдеться ж про бюджетну сферу. Так, нас уперто привчають останніми роками до того, що суспільство поділяється на бюджетників і небюджетників. Але ж вибачте — пенсійна реформа хіба вже здійснена? Пенсійний фонд ще формується, як відомо, за так званою консолідованою системою відрахувань, чи не так? Що ж виявляється — відрахування з моєї, скажімо, зарплатні у редакції та гонорарів використовується на збільшене пенсійне утримання тих, хто підпадає під закон?

Як же події розвивалися далі? Адже «Прикінцевими положеннями» закону Кабмінові було доручено реалізацію — проект відповідних змін і доповнень до законів України, аби втілити в життя новацію. Термін підготовки визначено суворо — 4 місяці.

Кабмін, як відомо, — інституція поважна, квапитися не любить. Думає часом, наче гросмейстер перед наступною комбінацією, інколи не позираючи на годинник. Та, на відміну від шахового, на його годиннику прапорець у цейтноті ніколи не падає. Не 4 місяці, а 17 з гаком думав Кабмін, доки видав на-гора постанову №377 від 15 березня 1999 р. «Про реалізацію статей 14 і 16 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів». Потрібен був час, нічого не скажеш, аби принцип «хто до кого прирівнюється» розширити, поглибити і довести до досконалості.

Ні, таки невмирущі винаходи радянської бюрократії, хоч самого Союзу немає вже скоро 10 років. У минулі часи афганці прирівнювалися до учасників Великої Вітчизняної. Хоча, чесно кажучи, ну що спільного між двома отими війнами? Учасники атомних випробувань або попередніх ядерних аварій, як, скажімо, в номерному Челябінську, — до чорнобильців. Дарма, що йшлося про різні речі.

Ось і тут головні редактори, наприклад, «Голосу України» та «Урядового кур’єра» у постанові Кабміну прирівнювалися, відповідно, до віце-спікера і віце-прем’єра. У друкованих органах, заснованих трохи нижчими, але центральними органами влади, — до заступників міністра. Керівники республіканських теле- і радіомовних компаній — до заступника голови Держтелерадіо. І так далі — за ранжиром. Аж до міських газет і районок. Авжеж, потрібні були 17 місяців, щоб у штатних розкладах редакцій кожну журналістську посаду до чогось та прирівняти. Когось, приміром, — до завідувача відділу у складі управління (так у постанові), когось — до головного чи провідного спеціаліста якоїсь категорії.

У такому стрункому табелі про ранги що вищий посадовий щабель, то вищі зарплатня і пенсія. Тим часом у редакційній практиці існував трохи інший індикатор творчої активності — авторський гонорар. Тобто, що більший він у журналіста — то більше він пише, друкується. На своєму віку я бачив чимало головних редакторів, котрі самі не вміли водити пером по паперу (що не шкодило багатьом із них бути непоганими організаторами редакційного процесу, генераторами тем і добрими літправщиками). І навпаки — багатьох журналістів, які не мали гучних посад, але були в редакції основною творчою тягловою силою. Ці навіть відмовлялися часом від керівних крісел, щоб мати змогу писати та їздити по відрядженнях. Ця журналістська специфіка також не врахована розробниками закону.

То чи не легше було б не городити тин із хитромудрих формулювань і прирівнювань, а просто скласти для органів соцзахисту чіткий, що не допускає довільних тлумачень на місцях, список видань, на які поширюється закон, включаючи наведені вище забуті видання? Адже що, правду кажучи, спільного між столоначальництвом чиновника, який у житті нічого іншого не творив, окрім казенних бомаг, усіляких довідок, циркулярів, проектів постанов а чи накладав на них резолюції — і працею нарисовця, політичного оглядача, телеведучого, міжнародника-аналітика або фотокореспондента? І ще запитання: чи не простіше було б узяти в законі за принцип те, що мовою чиновників зветься «особистий трудовий внесок»? З огляду на специфіку оплати праці журналістів — це зарплата плюс сукупний авторський гонорар (журналіст має право друкуватись, а отже, одержувати гонорар не лише в органі, де він перебуває в штаті). Ось із такого доходу і можна було б нараховувати пенсію журналістові. Звичайно, без горезвісної стелі, якщо вже вирішили взяти журналістику під соціальний захист.

Який же у підсумку напрошується висновок? Особисто мені цілком очевидно, що треба негайно зліквідувати всі перекоси в чинному законі. І тоді якимсь законодавчим документом (не знаю, як його назвати) поширити дію статті 16 закону на всіх, хто, за державним класифікатором, має професію «журналіст».

— Ну, гаразд, — втішаю сам себе, — оскільки через недосконалість закону з журналістською пенсією поки що неув’язочка, чекатиму прийняття іншого. Я знав, що десь у Верховній Раді не перший рік вариться Закон «Про особливі заслуги перед Україною», навіть прийнятий у першому читанні. А там я підпадаю відразу під два пункти — як лауреат Національної премії імені Т.Г.Шевченка і як заслужений журналіст України.

Дочекався...

В остаточній редакції підписаного Президентом і оприлюдненого Закону за №1767-III від 1 червня 2000 р. у статті 5 несподівано з’явився останній абзац, якого не було в попередній редакції. Він і перекреслить мої сподівання: «Встановлена надбавка (до пенсії за віком. — І.М.) виплачується у разі, коли пенсіонер не працює».

?!!

Де ж логіка, шановні розробники і законодавці? Виходить так: якщо людина перестала працювати, особливі заслуги в неї є? А якщо по досягненні пенсійного віку вона ще має сили творчо працювати, то ніяких таких особливих заслуг у неї начебто і нема?!

Погодьтеся: досить-таки дивна, щоб не сказати крутіше, логіка.

Певен, що заслуги, якщо вони є, не змінюються від статусу працюючого або непрацюючого. Швидше навпаки: той, хто ще працює творчо пенсіонером, має ймовірну потенційну можливість свої особливі заслуги ще й примножити. «У разі, — як елегантно формулює закон, — виявлення нових даних про заслуги особи». До речі, закон про журналістські пенсії, вами ж, шановні депутати, ухвалений, не забороняє журналістам-пенсіонерам працювати. Як, утім, і всім іншим пенсіонерам, Тож чому саме щодо «особливо заслужених» така дискримінація?

Пенсії за особливі заслуги встановлено державою не для такого вже й широкого кола: відзначеним почесними званнями «народний» і «заслужений», лауреатам, депутатам різних рівнів, Героям, олімпійським чемпіонам, рекордсменам світу та Європи, космонавтам, членам льотно-випробувальних екіпажів літаків, матерям, які народили і виховали сімох та більше дітей. Ото і все. Зазначеним особам до пенсії встановлюється надбавка у розмірі від 50 до 80 відсотків пенсії.

Але не полінуймось і візьмімо до рук олівчика. Перерахуймо оті знеособлені відсотки на реальні пенсійні гривні. Як же оцінюють шановні наші народні депутати заслуги перед Україною, та ще й особливі?

50-відсотковий мінімум, якщо виходити з пенсії, якою всіх нас підстригли під один гребінець, — 102 гривні, дає в сумі «особливо заслужену» пенсію — 153 гривні. А максимум — це 183 з хвостиком гривні. Що ж, віддячили, шановні, за особливі заслуги перед Вітчизною...

А тепер, шановні нардепи, потрудіться самі зіставити — ні, навіть не з пенсією держслужбовця (вона, зрозуміло, у декілька разів вища), а принаймні з вами ж проголосованим прожитковим мінімумом у 300 з гаком гривень. Весела картинка? Ще й яка.

Ні, варто, варто-таки було усеньке життя рвати пупа, пишучи книги і музику, знімаючи фільми, ставлячи рекорди на честь Батьківщини, на межі життя і смерті випробовуючи нові літаки...

Та це ще не все.

Чиновники не були б чиновниками, якби під такий закон не подбали б про нову структуру. Для себе. Бюрократія, здавна помічено, має здатність розмножуватися зі швидкістю мух дрозофіл. Тому й вічна та незнищенна.

Звісно, при Кабміні утворюється Комісія з встановлення пенсій за особливі заслуги. Отже, нові робочі місця для держслужбовців є? Будуть. Прописано в законі, що клопотання про призначення таких пенсій порушується Президентом, спікером, прем’єром, міністрами, кримським прем’єром, головами обласних, Київської і Севастопольської міських держадміністрацій і рад. Даруйте, шановні, важко уявити, що Кучма, Плющ, Ющенко чи мер Омельченко сидітимуть і згадуватимуть: а хто ж у них на підвладній території такий якийсь особливий? У них, пардон, і своєї роботи вище голови. То, треба гадати, згори донизу по всій владній вертикалі буде створено відповідні, як Комісія, структури?

Ну, а сам пенсіонер-особливщик? Сидітиме і чекатиме, доки десь нагорі хтось згадає про його особливі заслуги? Про сам об’єкт державних турбот Закон мовчить, наче в рот води набрав.

А чи не простіше було б чітко прописати в законі: без усяких бюрократичних новоутворень пенсіонер подає заяву і ксерокопії документів, які засвідчують його право на пенсію за особливі заслуги, скажімо, у давно існуючі органи соціального захисту? Може, так і для держави дешевше, га?

Ач, чого захотів... А він, чиновник? Саме йому законом дано право визначати, в кого заслуги особливі, а в кого — особливіші. Не зрозуміло? Пояснюю. В комісії і визначатиметься, в кого заслуг набирається на 50% надбавки, в кого, скажімо, — на 62,5%, а хто повний Георгіївський кавалер — на повновагі 80%.

Отакої. А я з дурної голови бовкнув про соцзабез...

Тепер збагнули, читачу? Важка, важка то праця — творити закони. Особливо т а к і.

Закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» діє з 1 січня 1998 року. Діє зі скрипом-рипом, з усіма своїми щербатими шестернями. А калічні механізми, як відомо, підлягають ремонту. І чим швидше, тим краще.

А от Закон «Про пенсії за особливі заслуги» впроваджено лише з 1 січня 2001 року. Отже, за бажання, його, свіженького, можна — і конче потрібно скоригувати. І якомога швидше.

Бо першої декади лютого під скляною банею на Грушевського відновилася після канікулярного затишшя важка праця законотворення. Аж на вулиці чутно, як нардепівські звивини риплять.

P.S. Автор не вельми вірить, що ті, кому належить, зачувши цей голос волаючого в пустелі (якщо матеріал взагалі прочитають), тут-таки схопляться виправляти вочевидь недопрацьовані обидва закони. І цю статтю він написав, швидше, для того, щоб мати чисту совість. То, може, колеги-журналісти приєднаються і висловляться з цього самого дражливого для журналістського цеху приводу? Мовчання — не найкращий спосіб соціального захисту, чи не так?