Підтримати
Недавно Громадська спілка «Українська мережа за права дитини» оголосила про старт інформаційної кампанії «Дитині потрібна родина». Повномасштабна війна, розпочата Росією проти України, ще раз підсвітила й загострила проблеми у сфері захисту прав дитини. Передусім — дитини, позбавленої батьківського піклування.
За словами Уповноваженої ВР з прав людини Людмили Денісової, за більш ніж два місяці повномасштабної війни окупанти вивезли до Росії понад дві тисячі українських дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Чому так сталось? Адже загальновідомо: діти, що залишаються в небезпечних місцях, потім часто стають заручниками і приводом до маніпуляцій окупантів. Так уже було у 2014-му. Чи зробила держава висновки? Як влада розглядає проблеми у сфері захисту дитини? І як планує їх вирішувати під час та після війни? Коли знову буде можливо усиновити дитину? Про це ZN.UA розпитувало радницю — уповноважену з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’ю Герасимчук. Висновки робіть самі.
— Пані Дар’є, що найбільше здивувало, можливо, поранило чи прикро вразило вас у побудові системи захисту дітей в умовах повномасштабної війни?
— Система захисту прав дітей однозначно не ідеальна. Вона будується досить довго. До цього дотичні різні люди й міністерства. В останніх змінюються кадри. В людей неоднакове бачення системи, яка має бути.
Нинішня система потребує змін. Було б дуже добре сформувати окреме міністерство, яке б опікувалося саме сімейними справами. Було би добре мати сімейні суди, які є в країнах ЄС. Це дало б змогу швидше вирішувати дитячі питання — позачергово і фахово. Звісно, ми розуміємо, що потрібна реформа серед служб у справах дітей. Потрібно вибудувати правильну вертикаль, навчити людей, забезпечити їх хорошими робочими місцями, щоб вони мали змогу фахово й цілком віддаватися роботі.
Два тижні тому я повернулася з моніторингового візиту в рамках Координаційного штабу з питань захисту прав дітей у воєнний час, співголовою якого я є разом з міністром соціальної політики Мариною Лазебною. За фінансової підтримки ЮНІСЕФ ми виїжджали в країни, котрі найбільше приймали і приймають наших дітей, — у Польщу, Німеччину та Італію. Дивилися, як розміщені наші діти, цікавилися, як туди потрапили, хто евакуював, чим забезпечував. Передусім ідеться про організовані групи. Також ми зустрічалися з урядовими структурами цих країн.
Найбільша проблема — це те, що законодавство України в певних питаннях не збігається з законодавством країн ЄС. Наприклад, в Україні дитина віком від 16 до 18 років може вільно подорожувати й не потребує супроводжуючого. В країнах ЄС дитина віком до 18 років потребує супроводу. Дитина віком від 16 до 18 років, що без проблем виїхала з України, в інших країнах вважається дитиною без супроводу, і їй призначають тимчасового опікуна. І це є проблемою, бо громадяни України не розуміють, хто такий тимчасовий опікун і які повноваження має щодо дітей.
Є проблема і з сімейними формами виховання. В Україні їх багато — патронатна сім’я, прийомна сім’я, сім’я опікунів, піклувальників, дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ). У країнах ЄС форма одна — фостерна сім’я. Урядам цих країн важко зрозуміти наше різноманіття. В Італії, наприклад, не розуміють, що таке ДБСТ, хто такі батькі-вихователі і які повноваження вони мають. Тому там, знову ж таки, призначають свого тимчасового опікуна. Це створює певні складнощі, бо є вже сформована сім’я, тато й мама — вихователі. Вони дуже переживають і не знають, як ставитися до призначеного опікуна.
Перелічені проблеми не так вражають, як підтверждують: ми рухаємось у правильному напрямі й осучаснюємо нашу систему. Це стосується і реформи деінституалізації. У цьому напрямі й потрібно рухатись.
— Можливо, є якісь конкретні історії, з якими ви зіштовхнулися за результатами моніторингу?
— Ми зіштовхнулися з різними ситуаціями. Сім’я, що виїжджає за кордон, мусить розуміти, куди і з ким вона їде. На жаль, трапляються випадки, коли волонтери й організації різного спрямування пропонували людям допомогу, обіцяли, що привезуть у хороше місце, забезпечать супровід, переклад. Справді привозили, поселяли, а потім залишали без супроводу й перекладу. Тимчасом мовний бар’єр створює багато різних проблем. Людям важко зрозуміти, як їм оформити соціальні виплати, налагодити підтримку, як влаштувати дитину в школу тощо. Тобто люди зопалу погоджуються, не прорахувавши всіх варіантів розвитку подій, а потім часто ще й мовчать про це. Це — по-перше.
А по-друге — батьки-вихователі або опікуни знають: якщо вони перетинають кордон, то зобов’язані в одноденний термін поставити всіх дітей на консульський облік. Україна має чітко розуміти, де перебуває дитина і звідки її потім забирати. Однак в окремих випадках організації, котрі привозили людей із дітьми за кордон, запевняли їх, що на консульський облік ставати не треба, бо це купа проблем. А потім сім’ю вмовляють переміститися в іншу країну. Наприклад, із Німеччини — в Америку. Батьки-вихователі дуже переживають і не розуміють, що їм робити далі, адже погодження від уповноваженого органу в Україні отримали на переміщення саме в цю країну, а не в іншу. Такі проблемні ситуації виникають, коли люди не до кінця знають свої права та обов’язки й «ведуться» на не дуже чесні ігри різних організацій та волонтерів, що їх вивозили.
Але ініціативна група, яка складалася з представників різних міністерств, народних депутатів ВРУ, дотичних до дитячих питань, і експертів, працює з першого дня війни. До 17 березня — на неофіційних засадах. Потім уряд офіційно створив Координаційний штаб з питань захисту прав дітей в умовах воєнного часу, до якого входять 11 міністерств, народні депутати ВРУ, різні відомства і представники громадського сектора, міжнародних організацій, експерти. На засіданнях штабу ми отримуємо багато точкової інформації про ситуації в різних країнах. Аналізуючи її, ми інформуємо громадян України, як їм потрібно діяти, які документи готувати й що перевіряти, в’їжджаючи в іншу країну, з ким тримати зв’язок. Консульський облік — обов’язково.
— Це — щодо тих, хто виїхав за кордон. Із якими проблемами зіштовхувалися сім’ї, переміщуючись в інші регіони? Що відбувалося з інтернатними закладами? Знаю, що, на жаль, не всі вони були евакуйовані. Чому?
— Ми проаналізували дані щодо 702 закладів різного підпорядкування (МОЗ, МОН, Мінсоцполітики, недержавної форми власності), в яких цілодобово перебували діти. Згідно з останньою інформацією, наданою тиждень тому на засіданні Координаційного штабу, 264 цих заклади здійснили часткову або повну евакуацію. В межах України було евакуйовано 83 заклади: 42 — МОН, 13 — МОЗ, 26 — Мінсоцполітики і два — недержавної форми власності. За кордон — 181 заклад: 97 — МОН, вісім — МОЗ, 63 — Мінсоцполітики і 13 — недержавної форми власності.
Усього із закладів цілодобового перебування було евакуйовано понад шість тисяч дітей. Трохи більше двох тисяч із них — по Україні. Ці цифри щодня збільшуються. Тобто евакуювалося багато закладів.
Моніторинг закладів, які було переміщено в інші регіони України, здійснюють міністерства, в підпорядкуванні яких вони перебувають. За останніми даними, потреби всіх закладів практично забезпечені. Інколи з’являється потреба в якомусь сезонному одязі. Але практично миттєво її закриває благодійний сектор.
Є певні проблеми із забезпеченням дітей гаджетами. Міносвіти моніторить усі заклади по Україні щодо можливості підключення дітей до дистанційної освіти.
Всі діти, переміщені по Україні, перебувають у безпеці, наскільки це можливо.
На жаль, є певний перелік закладів (із міркувань безпеки я не можу їх називати), для яких уряд України намагається зараз організувати гуманітарні коридори, щоб вивезти дітей, серед яких є дітки зі складними комплексними захворюваннями. Це заклади, котрі перебувають на тимчасово окупованих територіях. Є зв’язок із керівництвом закладів. Є розуміння, що гуманітарної катастрофи поки що немає, але діти, однозначно, перебувають у великій небезпеці, і їх потрібно вивезти. На жаль, погодження стосовно гуманітарних коридорів поки що немає.
— Розумію, що війна і всього не передбачити. Але як сталося, що ці заклади опинилися в такій ситуації? Чому їх не вивезли раніше?
— Не можна назвати якусь одну причину, чому так сталося. Частково — тому, що деякі батьки-вихователі прийомних сімей і ДБСТ не хотіли виїжджати. Хтось боявся залишити будинок, у когось родичі потребували спеціального догляду. Хтось не поспішав, сподіваючись, що біда омине, бо було тихо. Але інколи ситуація змінюється миттєво.
Десь, можливо, наш недогляд. Десь військово-цивільні адміністрації, які відповідають за евакуацію і приймають рішення про переміщення закладу, були впевнені, що все гаразд і заклад у безпеці. Десь працівники цих закладів не готові були супроводжувати дітей. Випадки всюди різні й абсолютно індивідуальні.
— Я почула, що законні представники дітей не завжди були готові виїжджати. Але ж це державні діти. Чи є (мають бути) інструменти впливу в таких випадках?
— Звичайно. Служби у справах дітей з ними теж працювали. Я не кажу, що такі випадки — масові. І що вихователі спеціально саботували евакуацію. Це точно не так.
Але, наприклад, вважається, що сімейна форма виховання — це все-таки родина. Бували поодинокі випадки, коли батьки-вихователі з якихось причин не могли поїхати, і тоді дітей евакуювали разом із якимись закладами чи організованими групами. Тимчасом уже саме собою переміщення (чи то по Україні, чи за кордон) є великою психологічною травмою для дитини. Це не поїздка на відпочинок, і триває досить довго.
— Це зрозуміло. Але випадки, коли діти залишаються в небезпечних місцях, часто бувають приводом до маніпуляцій із боку ворога.
— Так, на жаль.
— На початку війни інтернатні заклади Міносвіти знову відправили дітей по домівках. Так, як це вже було на початку карантину два роки тому.
— Якщо в дітей є батьки, не позбавлені батьківських прав, то такі діти — батьківські. Наприклад, дитина навчалась у спеціальній школі. Під час воєнного стану вона має перебувати з родиною. Інша річ, що трапляються випадки, коли дитина перебувала в процесі позбавлення батьків батьківських прав. Наприклад, з приводу неповноцінної участі їх у вихованні дитини. Є діти які перебували в закладах інституційного догляду бо родина мала складні життєві обставини.
Дітей, які могли повернутися до родин, повернули. Але в МОН є група, що моніторить стан цих дітей. Ми справді навчені карантином, коли всіх дітей відправили до батьків, і були певні проблеми. На Координаційному штабі ми це питання також тримаємо на контролі — де перебувають діти, в якому стані. Якщо є якісь проблемні моменти, вони вирішуються. За час війни це питання порушувалось неодноразово.
— Щодня озвучують цифри, скільки дітей загинуло чи постраждало. Ми розуміємо: офіційні цифри далекі від справжніх, і на це є об’єктивні причини. Мабуть, ще складніше оцінити, скільки дітей за цей час із тих чи інших причин втратили свою сім’ю. І все-таки, чи є якісь приблизні цифри?
— Цифр щодо того, скільки дітей осиротіли (тобто втратили і тата, і маму), поки що немає. І на це справді є об’єктивні причини. Дитина не вважається сиротою, поки їй не надано статус судом. Цьому має передувати відповідна робота згідно з процедурою.
З початку війни в соцмережах було чимало різних повідомлень про те, що, мовляв, якась дитина осиротіла і її треба негайно всиновити. Однак навіть якщо дитина втратила одного з батьків, а з іншим ніколи не проживала, вона може бути неповною сиротою. Це — по-перше. По-друге, люди часто забувають: навіть якщо в дитини загинули і батько, і мати, в неї можуть бути інші близькі родичі — дідусь, бабуся, тітка, дядько, з якими дитина перебувала в тісному контакті. І факт втрати батьків ще не означає, що дитина потребує нової сім’ї. Зазвичай шукають родичів і дитину передають під опіку в коло знайомих та близьких їй людей. Тому говорити, що є багато дітей, котрим треба шукати нову родину, думаю, передчасно.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
— Які зараз є процедури влаштування дітей у сім’ю? Чи можливе усиновлення?
— Жодними нормативно-правовими актами усиновлення в Україні не було зупинене чи призупинене на час воєнного стану. Але це — певна процедура, і вона має бути виконана повністю. Там є що вдосконалювати, але нема чого спрощувати. Не можна дитину з однієї небезпечної ситуації передати в іншу. Усиновлення — це назавжди, і говорити, що всіх дітей, котрі в нас перебувають у закладах інституційного догляду, треба просто роздати в родини, інколи навіть не розуміючи, в які саме, — це точно неправильно.
Тому з початку війни процедура усиновлення неофіційно була призупинена, оскільки не могла пройти повністю й правильно всім законним ланцюжком. Однак на час воєнного стану спростили процедуру оформлення опіки тільки для родичів та близького кола рідні.
Крім того, зараз практикується тимчасове влаштування дитини в сім’ю. Це не нова форма, але тепер до неї звертаються частіше. З формулювання вже зрозуміло, що дитину влаштовують у сім’ю на певний час. При такій формі держава ніяких коштів сім’ї не платить. Це тимчасовий прихисток для дитини, добровільно наданий сім’єю.
За моєю ініціативою з перших днів війни офіс президента спільно з Мінсоцполітики за підтримки ЮНІСЕФ створив для зручності громадян чат-бот у Телеграмі, який називається «Дитина не сама». Всі бажаючі громадяни України, які перебували на території країни, могли подати заявку на тимчасове влаштування дитини, котра цього потребує, у свою родину.
За час війни заявки в чат-бот подали понад 18 тисяч українських громадян. Їм надсилали поглиблену інформацію про цю форму влаштування. Наприклад, що з дитиною не можна буде виїхати за кордон, і так далі. Якщо після цього люди підтверджували своє бажання, їм пропонували надати більш розширену інформацію й заповнити анкету, яку потім опрацьовували служби у справах дітей. Також їм було запропоновано пройти онлайн-навчання з питань спілкування з дитиною та можливих психологічних проблем тощо.
Після цього, якщо знаходилась дитина, котра потребувала тимчасового влаштування, служба у справах дітей (по всій території України) зв’язувалася з такою родиною і передавала їй дитину. Так було влаштовано в сім’ї понад дві тисячі дітей. Не обов’язково сиріт або позбавлених батьківського піклування. Інколи це дитина, чиїх родичів не можуть знайти. Або, наприклад, дитина проживала з бабусею, яка потрапила в лікарню з пневмонією. Є різні випадки. Ми не хочемо влаштовувати знайдених дітей у заклади інституційного догляду. Хочемо, щоб діти одразу потрапляли в родину, хоч тимчасово.
На сьогодні всі наші структури вже оговтались. Недавно на засіданні Координаційного штабу ми заслуховували звіт судової адміністрації щодо роботи суддів у різних регіонах України. Тепер аналізуємо всі проблеми з питань усиновлення, аби впродовж найближчих тижнів поновити процедуру усиновлення. Є моменти, які потрібно узгодити певними алгоритмами. В тому числі на нормативно-правовому рівні. Щоб усі знали, як чинити в тому чи іншому випадку. Наприклад, якщо дитина або кандидати в усиновлювачі перемістилися й наразі перебувають в іншому регіоні, або дитина перебуває за кордоном тощо. Ми на стадії пошуку останніх відповідей на питання, які слід врегулювати. Нелегко, але потрібно. І сподіваюся, що найближчим часом процедуру усиновлення буде поновлено.
— Як щодо навчання, яке мають пройти кандидати в усиновлювачі?
— Навчання — обов’язкове, і воно триватиме. Ким би ви не були, ви маєте знати про особливості спілкування з дитиною, яка раніше жила в закладі інституційного догляду, чи з дитиною, яка щойно отримала дуже серйозну психологічну травму. Ми готуємо зміни, аби трохи цифровізувати процедуру. Наприклад, щоб можна було подати документи онлайн, отримати запрошення на навчання. Але очне навчання та інтерв’ю залишаться обов’язково.
— Ви говорили про необхідність окремого міністерства з питань дітей. А що з Держслужбою у справах дітей, створення якої затверджено постановою Кабміну напередодні повномасштабної війни?
— Вона продовжує свій шлях створення. Держслужбі у справах дітей точно бути. Власне, це орган, який зможе керувати, зокрема, й питаннями усиновлення. Стосовно міністерства — мої власні роздуми. Я вважаю, що це було б найбільш результативно в питаннях захисту прав дитини.
— Інтернатні заклади під час війни переважно продемонстрували свою неефективність. Що плануєте робити з ними після війни?
— Я казала ще до війни і не зрікаюся своїх слів зараз: ми робили й будемо робити все для того, аби кожна дитина мала родину. Це — позиція президента України Володимира Зеленського. Навіть найкращий заклад інституційного догляду, в якому дитина проживає цілодобово, однозначно не дає того, що може дати родина. Потрібно шукати альтернативу, сімейні форми виховання — найкраща заміна. Просто тут річ у тому, що не можна всіх стригти під один гребінець і порівнювати спеціальні школи, в яких дитина, за потреби отримує освітні послуги, з дитбудинками чи іншими закладами інстуційного догляду.
Я вважаю, що діти не мають жити в закладах і що кожна дитина повинна мати родину. Впевнена, що бажання президента України точно не змінилося, і після війни ми продовжуватимемо робити все для того, аби діти виховувалися саме в родинах, а система захисту прав дитини — удосконалювалась.
Більше статей Алли Котляр читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google