У школах України розпочалися заняття. Чому це правильний крок

Кожен ранок для вчительки з Києва пані Ірини починається однаково. Вона надягає теплу куртку, шапку, рукавички й виходить на гору десь у Карпатах. Звідти проводить урок для своїх учнів. Бо це єдине місце, де є Інтернет. А вона нізащо не пропустить зустрічі зі своїми дітьми. Як і багато її колег.

Із понеділка у школах України розпочалося навчання. А приватні школи та деякі вчителі державних зробили це ще раніше. Навчання проходить по-різному в різних куточках країни. Хтось у глибокому тилу зібрав дітей у класах, а хтось (і таких більшість) — дистанційно.

Спочатку ідея Міносвіти налагодити навчальний процес сприймалася неоднозначно й видавалася дивною: тут би вижити і врятуватися від обстрілів, а ви про шкільні уроки думаєте! Всі розуміли, що з початком навчання гостро постануть дві проблеми: брак людських і технічних ресурсів. Були побоювання, що не вистачить учителів, котрі, як і вся країна, намагалися виїхати в безпечне місце й вивезти сім′ю; або волонтерять; або пішли до лав тероборони чи ЗСУ. У когось чоловік в теробороні, і страх за нього не дає дихати, а не те що вести уроки, хтось із дітьми щойно приїхав у чужий, хоч і безпечний дім і не може звикнути до нього, намагається розібратися з документами та грішми. Коли посеред ночі тебе, вчителя, вириває зі сну звук сирени, ти куняєш пів ночі в бомбосховищі, а завтра уроки, — це нелегко.

Крім того, багато шкіл у тилу перетворилися на гуманітарні штаби, вони приймають вимушених переселенців з усієї країни, і в спортивних залах та кабінетах живуть люди . Чимало українських дітлахів пішли навчатися до шкіл за кордоном, — на 11 березня в самій лише Польщі до шкіл було прийнято 24 тисячі українських дітей.

Але все це не означає, що потрібно відмовитися від занять. Інша річ, що ці заняття не мають бути класичними уроками з домашками та іншими звичними атрибутами. Це мають бути насамперед спілкування та підтримка.

Як учитель, котрий теж зараз викладає, мушу сказати, що перед першим уроком дуже хвилювалася. Я не знала, чи вистачить у мене внутрішнього ресурсу відповісти на всі запитання моїх маленьких і таких рідних вихованців. Вони ж звикли, що я велика, тепла й сильна. А тепер — не така. Мені, так само як і їм, хотілося б пригорнутися до когось теплого й поплакати, але я не можу.

Та й підготовка до уроку виявилася незвичайною. Раніше, в довоєнний час, можна було говорити з дітьми на будь-які теми, читати будь-які тексти, писати будь-які вірші. А тепер маю ретельно фільтрувати: психологи радять уникати текстів і метафор, пов′язаних із літаками та небом, ігор, пов′язаних із руйнуванням будь-чого (навіть кубиків), ретельно добирати звуковий супровід для презентацій, аби він не нагадував звуків сирен чи бомбардувань… Мені досі не віриться, що маю вести уроки в такій реальності.

Свій перший воєнний урок вирішила присвятити Шевченкові: він випав на річницю його народження. Все було гаразд, поки я не почала читати рядки «Борітеся — поборете, вам Бог помагає». Я дуже намагалася триматися, і коли відчула, що клубок став у горлі, подумки покартала себе. Згадалися поради психологів: якщо вчитель не в ресурсі, не слід виходити до дітей. А я — в ресурсі чи ні? Я — можу? Розгубилася. Та діти все зрозуміли. А потім як прорвало — кожен хотів виговоритися. Розповідали про те, як було страшно, коли чули вибухи, про те, як тато привіз сім′ю до кордону, а потім повернувся в Київ. «Я сумую за татом...» «І я…» «І я…» — лунало в Zoomі. «Бідний!» — поспівчували хлопчині, який не бачив тата кілька тижнів. «Та тут усі бідні», — підсумувала мала. «А мій тато встиг виїхати з нами за кордон. Він утік? — запитує хлопчина, розумничок і чомучка, що й у мирні часи вмів вставити несподіване запитання і спантеличити. Я не знаю, що сказати. «Коли ми їхали до кордону, я бачив обабіч дороги борди. Там було написано: не тікай, повертайся захищати свою країну».

Евакуація — дуже важка тема, але дітям хочеться про неї поговорити. Їм важливо знати, що залишити домівку — це було правильне рішення їхньої сім′ї. Хтось згадує улюблене ЛЕГО, покинуте на килимі в рідній кімнаті. Хтось — як тягнув кота, коли вибігав разом із батьками з квартири, а на небі було видно спалахи й чулися вибухи. «Зламалася переноска, і мені довелося нести котика на руках. Він виявився важким, але я впорався», — гордо розповідає малюк. І показує у веб-камеру рудого вальяжного улюбленця, який разом із малим господарем уважно слухає урок. Після цього, мов на команду, весь клас потягнув до комп′ютерів своїх котиків, собачок, хом′ячків та мишок. Теплі, рідні частинки довоєнного життя, взяті ними в евакуацію.

Заняття виявилися однаково важливими і для дітей, і для вчителів. Вони дали величезний заряд оптимізму та віри в те, що все буде гаразд.

Хоча не всі колеги змогли приєднатися до уроків, — у когось під час бомбардувань зруйнований дім, і він розмістив у вчительському чаті фото згарища з підписом «Бородянки більше немає». Хтось вивіз родину в село, де немає Інтернету, — тож колеги підставили плече і взяли на себе його уроки. Хтось бігає до сусідів, у яких є Інтернет, аби вчасно вийти в ефір до своїх учнів. Якось о шостій ранку я отримала СМС від директора школи: «Будь ласка, проведіть сьогодні урок замість Наталки, — вона не може». Не може, не має сил. Їй потрібен був один день, аби зібратися й наступного дня прийти до дітей сильною та надійною.

Знаю вчительку, яка з першого дня війни не переставала навчати своїх одинадцятикласників і навіть під обстрілами та з бомбосховищ проводила уроки історії, «бо як же ж, треба ж дітям готуватися до ЗНО».

Знаю вчителя мистецтва, котрий пішов у тероборону і проводить уроки прямо з полів. Поруч — його вірний пес, який став вже улюбленцем учнів. «Що сказати… Життя триває. Незважаючи на тяжкі часи, є якісь сталі цінності, що не змінюються. Наприклад, поведінка 7-го класу! ))))» — написав він у вчительський чат.

«Те, що я вийшла на зв'язок із дітьми, стало суперпідтримуючим чинником для мене особисто. Воно того варте», — написала колегам та сама пані Ірина, яка щоранку виходить на гору заради уроків.

Тепер стало очевидно: ідея відновити навчання у школах — це було правильне рішення. І хай до занять долучаються не всі, а лише половина учнів, ці зустрічі стали не так уроками, як можливістю поспілкуватися, протягнути одне до одного ниточки тепла і взаємної підтримки. «Пані Оксано, я хочу захищати Україну! А як я можу це зробити?» — спитав мене сьогодні на уроці мій учень. Не хочу видатися занудою, але таки нагадую: вчіться добре і повертайтеся додому, вам доведеться відбудовувати нашу Україну, щоб вона стала найкращою. Слухали уважно. Замислилися.

«І коли я буду старенькою…» — заводжу нашу з дітьми коронну фразу, що вже стала в нас ідіомою ... «А ми станемо відомими людьми, — підхоплюють діти, — Ви ще будете давати інтерв′ю про нас і хвалитися: «Та я ж його добре знаю!» — «Так, погріюся у променях вашої слави!» — підхоплюю наш традиційний жарт. Радісно сміємося всім класом. І я впевнена, що так воно й буде. А поки що домовилися регулярно бачитися на заняттях, а після війни зустрітися в школі і обнятися так, як ніколи раніше не обіймалися.

Більше статей Оксани Онищенко читайте за посиланням.