Дар (чи Бич?) Української Свободи

Повідомлення американського Дому Свободи про віднесення України (єдиної з країн СНД) — вперше — до категорії вільних держав більшість українців розцінили як солодку оболонку прикро гіркої пігулки суспільних трансформацій, що проживає тепер наша держава. Для нас значно звичніше почуватися на стонадцятому місці в світі за рівнем інвестиційної привабливості чи ступенем бідності. Якщо лідирувати — то хіба що у списках найбільш корумпованих чи піратських країн.

У нас ще й досі більшість заздрісно киває у бік Білорусі з Росією — мовляв, і без свободи люди добре живуть. На щастя, однак, українські реалії не цілковито кореспондують формулі-кліше про «свободу як усвідомлену необхідність». Адже навіть відсутність належного усвідомлення важливості свободи в Україні не здатна істотно вплинути на процес лібералізації нашого суспільства…

Є щось містичне в тому, що національний організм України, не підкоряючись прямій волі все ще панівної плебейсько-совкової свідомості власного суспільства (яке й досі прагне ситого, амебно-аморфного спокою-небуття), покладається на ментально, генетично, внутрішньо закладені в нім механізми становлення, розвитку та невпинної еволюції, «зі скрипом», але невпинно вибудовуючи інститути вільного громадянського суспільства, «альфи і омеги» західної цивілізації.

Євангеліє Свободи

Пізнайте істину — і істина зробить вас свобідними…

Споконвіку світові мислителі, осягаючи феномен свободи, наділяли його позитивними характеристиками. З-поміж інших дуже влучними в описі свободи були українці Григорій Сковорода та Микола Бердяєв. Синтезуючи їхні ідеї про свободу та вплітаючи їх у канву християнського вчення, виявляємо, що свобода є квінтесенцією як людини-одиниці, так і суспільства в цілому.

Свобода, однак, є не тільки інструментом досягнення життєвих цілей, а й сама є метою життя. Її сутність — що вкрай важливо — не зводиться до «волі», «звільнення» (або й «анархії»), понад те, вона є повною протилежністю «хаосу».

Основою свободи є її позитивна, а не заперечна цінність: «свобода для», а не «свобода від» є справжньою, істинною свободою. Це виглядає як гасло чи кліше, однак, ідеться про цілком осмислену, логічно обґрунтовану модель світобачення. Бути свобідним — легко, бути свобідним — радісно, бути свобідним — зручно, комфортно, зрештою, природно!

Свобода пліч-о-пліч крокує із іншим духовним феноменом — творчістю. Творчість є наслідком свободи, а та в свою чергу випливає з творчості. Такий взаємозв’язок і така взаємозалежність свободи й творчості часто стає причиною упереджених стереотипів, породжуваних нашою свідомістю.

Пагони такої суспільної обережності проростають з хибного розуміння категорії «творчість». Дивно, однак для більшості з нас творчість напряму асоціюється з мистецтвом, зводиться до нього. Продуктом творчості ми звикли вважати лише музику, картини, літературні чи художні твори. Хоча насправді творчістю є будь-який акт вільної свідомості, направлений на продукування ідей — як матеріальних, так і віртуальних. Написання бухгалтерського звіту, запровадження нового маршруту таксі та перше слово немовляти — все це також є актом творення.

Суттю творчості є подолання псевдоаксіоматичного фізичного закону про те, що «ніщо не береться нізвідки і нікуди не зникає: якщо звідкись забирається — кудись додається, якщо кудись додається — звідкись забирається». Таке примітивне бачення світу руйнується саме актом творення: так, справді, найвиразніше це проявляється в літературі та мистецтві: цінність Джоконди є незрівнянно вищою від вартості фарб, полотна та зусиль Леонардо, а «Аве Марія» Шуберта виходить далеко за межі вартості нот та інструмента, необхідних для її виконання. Однак ще раз підкреслимо: творчість не зводиться до мистецтва, а виходить далеко за його межі, фактично покриваючи всі позитивні акти нашої свідомості.

За тією ж формулою кожна народжена нами думка, хоч і має в собі акумульований досвід попередніх поколінь, усе ж не зводиться до суми цих досвідів, а стає на якісно новий щабель узагальнення та раціоналізації.

Якщо творчість є відмітною рисою людини, створеної (sic!) за образом і подобою Божою, то свобода є станом, необхідним для творчості, а також і самим її наслідком і неодмінним, перманентним та усвідомленим складником здорового розвитку Людини.

Свобода є запобіжником «конвеєризації» творчості, охоронцем від зведення її до «штампування цінностей». Кожен акт автоматизації зазіхає на свободу, однак він є непереборною спокусою як для індивіда, так і для суспільства, адже йдеться про зручність та ще один синонімічний феномен, що спрадавна нерозривно супроводжує людство: «ефективність».

«Свобода», «Ефективність» та «Яйце-куряча дилема»

Суперечність, але й парадоксальна суголосність, свободи та ефективності виявляється як на індивідуальному, так і на суспільному рівнях, однак у другому випадку хитромудрість переплетінь свободи й ефективності ілюструється більш виразно.

Якщо не враховувати психологічної патології, намірами кожного диктатора і тирана в усі часи була жага ефективності. Ніщо так яскраво не демонструє бажання ефективності, як два найперверзійніші режими людства: комунізм і фашизм. І Сталін, і Гітлер прагнули «змінити світоплин на краще». Байдуже, що для цього потрібно зламати світогляд цілої нації, принести в жертву мільйони життів власних співгромадян: адже ціль виправдовує засоби.

Слід визнати, що всі німці ще й досі їздять автошляхами, побудованими за часів Гітлера, а наслідки велетенського економічного стрибка, здійсненого УРСР за період сталінської індустріалізації даються взнаки й тепер у багатьох галузях народного господарства, зокрема у важкій промисловості (експортній годувальниці сучасної України): дарма що дороги будувалися на кістках військовополонених та власних співгромадян єврейського походження, дарма що індустріалізація проходила коштом украденого та експортованого українського збіжжя (читай — життів мільйонів українських селян, вимордуваних Голодомором) — головне для диктатури результат, і він був.

Спокуса авторитаризму полягає в намаганні втрутитися у природний плин економіки та суспільного розвитку, ручними методами посприяти, скерувати процеси функціонування держави. Власне цією хворобою «ефективності» хворіємо й усі ми, пострадянські українці: виносячи з роботи «непотрібні заводу» деталі, недосипаючи при будівництві доріг «зайвий» асфальт, а при готуванні солодощів — шоколад, використовуючи стаканчики з-під йогуртів як горщики для саджанців, тюками відвозячи «на дачу» зношені речі: усе це та низка інших типових для нас практик насправді закорінена в «ефективному» вихованні тоталітарного суспільства.

Методологія такої поведінки нероздільно пов’язана із внутрішнім запереченням будь-якого акту свобідного волевиявлення та браком суспільної відповідальності.

Антиподом авторитарного мислення, власне, і є свобода, що в суспільному сенсі має вираження у філософії лібералізму. «Свобода слова», «демократія» та «вільний ринок» є не просто гаслами-символами лібералізму, а становлять основу плідного розвитку спільнот західного цивілізаційного типу.

В економічному сенсі лібералізм базується на класичній формулі Адама Сміта про «невидиму руку ринку», що управляє процесами обміну товарами, послугами, капіталами та робочою силою. У сенсі суспільному — свобода слова та демократія виявляються інструментами для продукування та природної селекції ідей та форматів поступального розвитку націй.

Свобода слова і вільний ринок у чистому виді не визнають будь-якого зовнішнього втручання у процеси функціонування суспільства. Досвід функціонування багатьох ліберальних спільнот свідчить, що довіра до свободи приносить матеріальні й духовні плоди, що їх так настійливо жадали диктатори, застосовуючи методи «хірургічного втручання» в суспільні процеси власних народів.

Парадоксально, однак здійснення свободи, якщо метою не є досягнення ефективності за будь-яку ціну, має результатом саме бурхливий розвиток усіх суспільних систем, і навпаки — кожен авторитаризм, прагнучи домогтися ефективності втручаючись, «коригуючи» процеси розвитку власного суспільства, насправді або гальмує його, або жертвує потужними людськими ресурсами, десятиліттями зомбуючи, нещадно силоміць експлуатуючи власних громадян.

Кожна планова економіка «мріє» про ефективність, однак досягає успіху саме ліберальна форма регулювання економічних відносин. Приміром, цілком логічними видаються наміри держави втрутитися в торговельні відносини при класичній для вільного ринку ситуації, коли фруктовий сік, виготовлений у Львові, продається в Одесі, тоді як соки, що виготовлені в Одесі, за ту ж ціну продаються у Львові. Така ситуація для логіки командної економіки є «абсурдною» та «неефективною»: транспортні та управлінські витрати для перевезення соків зі Львова до Одеси та з Одеси до Львова є істотними, а сік — фактично ідентичний, тому й виникає спокуса адміністративними методами змусити продавати одеський сік в Одесі, а львівський — у Львові.

За цією ж формулою стають очевидними наміри побудови колгоспів: навіщо кожному обробляти власну землю, стаючи фактично універсалом у сільському господарстві, якщо можна об’єднати зусилля «ще наразі несвідомих комуністичного щастя селян», здійснивши ефективний розподіл праці у спільному господарстві, що у свою чергу позитивно відобразиться на економіці держави. Ось такими щиро добрими намірами моститься шлях у пекло кожною диктатурою. І Ленін, і Сталін, і Гітлер, і Піночет, і кожен інший диктатор, окрім психологічної патології, були передусім хворобливо захоплені ідеями загальної, повної, «за будь-яку ціну» ефективності для власних суспільств.

Натомість за ліберальної економіки кожен суб’єкт господарювання ладен чинити будь-які легальні дії з просування свого товару на будь-якій території. Ринок сам урегулює згодом візуальну дилему як між виробниками соків, так і сільгоспвиробниками та кожним іншим його суб’єктом — або залишивши на нім найбільш успішне підприємство, або розширивши асортимент та споживчий інтерес, вивільнивши місце для конкурентів. Саме такою є формула розвитку та суспільного прогресу.

Такі ж самі моделі конфлікту логіки лібералізму та авторитаризму присутні не лише в економіці, а й у безмірі інших суспільних стосунків: зокрема свобода слова парадоксально виявляється значно ефективнішим інструментом стримування радикальних ідей і течій у суспільстві, аніж вольова вказівка згори «закрити рота».

Звіт одного з основних експертних центрів вимірювання ступеня суспільних свобод у світі, американського Дому Свободи, за яким нашу державу оголошено вільною країною, є справді надзвичайно символічним актом визнання прагнень нашого народу до волі. Він, однак, є також цілком практичним індикатором багатьох суспільних трансформацій, започаткованих (і, виявляється, вже зреалізованих) українцями за останні роки. Саме ці суспільні зміни є необхідним чинником здорового поступу нації у вирі світового безміру. Для багатьох болючі, для більшості — буцімто надмірні й невчасні, вони, однак, закладають фундамент ліберальної (тож свободолюбної, вільної) країни — країни, де панують самоповага, гармонійна творчість та порозуміння і на рівні суспільному, і на індивідуальному… І це вже — як полюбляємо казати — «Щось»!