CТУДЕНТ-2004: СПРОБА ПОРТРЕТА

Одного разу під час лекції з культурології я згадала про Маркса, Енгельса і Вернадського, побачила здивовані обличчя студентів і, щоб уникнути непорозумінь, написала «загадкові» імена на дошці, пояснивши коротенько, чим, власне кажучи, займалися ці добродії. Потім, через кілька занять, дала студентам самостійну роботу. І як же я здивувалася, коли в першій половині робіт прочитала «Марксон-Енгельсон» і «Юнацький», а в другій — «Марк і Енгель»! Виявилося, якщо про Вернадського («Юнацького») деякі студенти першого курсу все-таки чули, то про Маркса з Енгельсом не пам’ятає вже ніхто.

Напевно, цьому фактові слід було зрадіти і з полегшенням констатувати, що марксизм-ленінізм став нашим далеким минулим, отож навіть імен засновників цього вчення нинішні студенти не знають. А при слові «Ленін» на їхніх обличчях читається: десь чув, але не пам’ятаю хто. Так, я б справді зраділа такому безпам’ятству, якби не Вернадський-Юнацький... І якби одного разу на лекції з сумом не довідалася, що мої першокурсники поняття не мають, коли відбулася Перша світова війна!

Звісно, такі курйози — ще не причина, щоб ремствувати на неосвічену сучасну молодь. Тим паче що (мені так хочеться вірити в це!) багато нинішніх першокурсників усе-таки знають, коли відбулася Перша світова. А дехто, мабуть, може з точністю до року назвати й інші найважливіші дати. Річ, власне, не в цьому казусі, а в тих штрихах, які він додає до портрета студента-2004.

Отож що це за портрет? Студент зразка 2004 року, можливо, не досить інтелектуальний та ерудований, курси шкільної програми (особливо літературу з історією) пам’ятає погано, але надолужує прогалини в освіті живим, незашореним мисленням, цікавістю та патологічним прагненням ставити каверзні запитання викладачам. У результаті лекція може перетворитися на розмову мами з дитиною, коли балакуче чадо повсякчас смикає матір за рукав і запитує: «А чому трава зелена?», «А чому небо блакитне?». І, засмикана цією безмірною допитливістю, жінка стомлено відповідає: «Тому що». Викладач, на жаль, так відповісти не може, а цікавість студентів усе зростає. Доводиться викручуватися...

У мене, приміром, під час лекції з етики запитали, у чому полягали етичні принципи... cвятої інквізиції. «Губи тіло, рятуй душу», — відповіла я і пустилася у тривалу розповідь про інквізиторську псевдоетику. «А хто взагалі встановлює ці етичні норми?» — не вгамовувався допитливий студент, автор запитання про інквізицію. Далі запитання посипалися градом, і про що тільки студенти не запитували: про етичні принципи більшовиків, про етику, що визначає вчинки терористів (якщо така є), про Інесу Арманд і систему експропріацій і т.ін. Складалося враження, що за одну лекцію мої підопічні хочуть розгадати всі таємниці світобудови й раз і назавжди відповісти на запитання «Бути чи не бути», що терзало бідолаху Гамлета. А я була для них кимось на кшталт мами, якій невтомна дитина дошкуляє своїми вічними «чому».

Крім безмірної цікавості та бажання подискутувати, студент-2004 вирізняється рідкісною здатністю втрачати під час іспиту всю свою дотепність і спроможність логічно мислити. Враження таке: спочатку перед тобою аудиторія веселунів і розумників (тут, швидше, можна говорити про здатність логічно мислити, ніж про ерудицію), а потім, під час іспиту, — бідолахи, ніби проковтнувши язика, заявляють: «Усе знаю, але сформулювати не можу». Причина проста: нинішні студенти бояться «розумних слів» — тобто термінів, не вміють гладко й логічно відповідати на поставлені запитання, а не вміють тому, що в них сидить підсвідомий страх перед наукоподібністю. І цей страх на певний час перетворює «веселих, допитливих і спритних» у сліпоглухонімих.

Ще один штрих до портрета: студент-2004 обожнює «всесвітнє павутиння», тобто Інтернет. Він «скачує» з віртуального простору реферати та дипломні роботи, а заодно і всю необхідну для практичних занять інформацію (щоб не плестися в бібліотеку по підручник). У бібліотеки нинішні студенти взагалі ходять рідко, зате вони — завсідники інтернет-кафе.

У результаті ситуація така: викладач отримує блискучий реферат (ну, скажімо, про Фрейда з Юнгом), він у захопленні, потім викликає студента й запитує, приміром: «Чим вас зацікавила наукова діяльність засновників психоаналізу?» І бачить на смерть перелякане обличчя підопічного й німе запитання «За що, за що, о Боже мій?» в округлених від жаху очах. З’ясовується, що студент абсолютно не пам’ятає змісту свого реферату й навіть тему ледве згадує. Ну, скачав із Інтернету (з усіма буває!)... А тут викладач-зануда ще про щось запитує!

Я вийшла зі становища й стала роздавати реферати перед іспитом. У результаті багато студентів уперше побіжно переглядали добутий з Інтернету скарб. А деякі навіть стали писати реферати самостійно. Скажімо, після дискусії про інквізицію я отримала реферат на тему «Етичні принципи інквізиторів», у якому студент досить успішно розмірковував про авторитарну псевдомораль, що зайшла у протиріччя з євангельським принципом милосердя. І з задоволенням відзначила, що принципи милосердя та прощення, як і раніше, свіжі й актуальні, і, як співав Володимир Висоцький: «Добро остается добром в прошлом, будущем и настоящем».

Отже, не слід нарікати на сучасну молодь. Адже те, якими стануть нинішні першокурсники, великою мірою залежить від того, чи зможуть викладачі прищепити їм творчий підхід до процесу освіти. І якщо після інституту студенти жваво й творчо мислитимуть, а заодно і поповнюватимуть свій інтелектуальний багаж, то можна вважати, що мети освітнього процесу досягнуто. А інакше стане украй прикро за марно складені іспити й зазубрені конспекти. Я за творчий підхід. А ви?