Чужі діти

А знаєте, які тексти набирають найменшу кількість переглядів? Не лише в ZN.UA, а в будь-якому суспільно-політичному виданні? Про дітей. І якщо на історію про долю окремої дитини, переважно трагічну, читач ще реагує, то розповідь про будь-які намагання змінити систему, сформувати чіткі правила та вибудувати процеси, завдяки яким тисячі дитячих історій по всій країні не перетворювалися б на трагедію, в кращому разі залишає його байдужим, а то й дратує.

Ви все ще оперуєте кліше, що «діти чужими не бувають»? Ви просто обманюєтеся. Бувають. Їх сотні тисяч. Тих, хто офіційно й не офіційно позбавлений батьківського піклування, потерпає від насильства і в нашому, начебто гуманному й толерантному, суспільстві не має жодних прав. Усе це коїться поруч із вами щодня. Ви, кожен на своєму місці, просто не хочете помічати, не хочете втручатися, вважаючи за краще відвернутися. І від цього тексту також. Бо в кожного — купа своїх проблем.

У Міжнародний день захисту дітей чиновники радісно прозвітують про досягнення, перекручуючи кожен на свою користь сенс насправді сумних цифр. Кабмін із нагоди свята підвищить виплати при народженні дитини (а як же без популізму?) і прийме низку важливих, але не доопрацьованих документів, які в недалекому майбутньому створять купу проблем тим, кому доведеться з ними працювати. А головне — тим, кому доведеться за ними жити, тобто дітям. Так уже бувало не раз.

Тим часом для експертів, громадських організацій, для тих, хто постійно працює у сфері захисту прав дитини і щодня зіштовхується з їх порушенням, 1 червня — не свято. Це сумний день, тяжка праця і привід хоча б раз на рік привернути вашу увагу до дитячих тем. Тому вони вперше зберуться під Кабміном на акції «Діти — розтоптані квіти», аби нагадати владі про її зобов’язання. Бо кілька років поспіль проголошувану на кожному розі деінституалізацію «накрили мідним тазом», а на проблеми, що нагромаджуються десятиліттями, звертають увагу лише задля красного слівця.

Але їх не почують. Громадяни пройдуть повз. І, поспішаючи з роботи додому, можливо, здогадаються купити своїй дитині морозива, цукерок та яскраву кульку. «Найсвідоміші» ж, імовірно, навіть кинуть «копієчку» на благодійність, а дехто поїде з подарунками до інтернатів.

Чужих дітей не буває? Не треба себе обманювати. Треба себе змінювати.

Трохи статистики

Найкраще місце для життя та виховання дитини — це родина. І коли різні обставини унеможливлюють життя в рідній сім’ї, в розвинених суспільствах дбають, щоб діти виховувалися в умовах, максимально наближених до родинних.

«В українському законодавстві альтернативними сімейними формами виховання дітей визначаються опіка, прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), — розповідає експертка із захисту прав дитини Людмила Волинець. — Патронат такою формою не є, це послуга. В патронатній сім’ї дитина може жити тимчасово (від трьох до шести місяців), доки не буде відновлено її біологічну сім’ю або для неї не знайдуть іншу». Ще однією формою виховання дітей, котрих із тих або інших причин неможливо влаштувати в сім’ю, мали стати малі групові будиночки (МГБ), умови в яких задумувалися максимально наближені до сімейних. Мешкаючи в таких будинках, діти мали б соціалізуватися й інтегруватися в суспільство. На жаль, термінологічна невизначеність у країні негативно позначається і на виявленні проблем, і на прийнятті рішень.

Вплинула на це і майже дворічна пандемія.

«Кількість влаштувань дітей у всі форми сімейного виховання зменшилася, — стверджує Людмила Волинець. — Якщо стосовно усиновлень ми маємо об’єктивну інформацію (статистика базується на судових рішеннях), то статистика стосовно прийомних сімей, ДБСТ та опіки ґрунтується на рішенні органу опіки та піклування і викликає велику недовіру. Зазвичай актуалізується інформація щодо кількості дітей, влаштованих у прийомні сім’ї та ДБСТ за рік. У 2020 році є певне зростання цієї цифри (1906 дітей), порівняно з попереднім, доковідним роком (1870 дітей). Однак, аналізуючи статистику, я виявила ось що: коли прийомна сім’я переїжджає з однієї області в іншу, то Мінсоцполітики в одній території вважає дітей такими, що вибули, а в іншій — наново влаштованими. Таких «наново влаштованих» дітей я виявила 50. Тобто зростання — це не вперше влаштовані діти, а ті, кого «влаштували» вдруге.

Я запитувала у працівників Мінсоцполітики, чи перевіряють вони, наскільки об’єктивну інформацію їм надають області: щодо сімей, дітей і таке інше. Виявилося, не перевіряють.

Однак, у кожному разі, те, що в сімейні форми виховання влаштовано на 36 дітей більше, для країни з 40-мільйоним населенням та з 70 тисячами дітей-сиріт — показник не значний. Хоча Мінсоцполітики ним пишається.

Кількість усиновлень зменшилася на третину. Влаштувань дітей під опіку — також, хоч і ненабагато. У 2019 році в цю форму сімейного виховання було влаштовано 49624 дитини, у 2020-му — 49016.

Чи лише з пандемією це пов’язано, як пояснює Мінсоцполітики?

Насправді вплинуло багато чинників. І скорочення та невизначеність нового статусу соціальних служб у справах дітей після ліквідації районів. І впровадження обов’язкової підготовки усиновителів, опікунів, прийомних батьків та батьків-вихователів ДБСТ. Оскільки під час пандемії всі форми зібрань, у тому числі пов’язані з навчанням, скасували, виконати таку вимогу було практично неможливо.

Зменшення кількості влаштованих дітей — прямий наслідок бездіяльності Мінсоцполітики, якому значно простіше було заборонити процедури, пов’язані з влаштуванням дітей у сім’ї, пояснюючи це ковідом. Було заборонено знайомитися з дітьми, зав’язувати з ними стосунки, проходити навчання кандидатам в усиновителі. Можливо, це прозвучить грубо, але не можна порівнювати усиновлення дітей із роботою ресторану. Мінсоцполітики зобов’язане було організувати цей процес.

Щодо патронату. Він розвивається дуже повільно. І на це є свої причини. За інформацією Мінсоцполітики, на 1 лютого 2021 року в Україні було всього 180 сімей патронатних вихователів. Із них 112 — на території ОТГ. З 2017-го по 2021 рік через цю систему пройшла тисяча дітей. Найактивніші в цьому сенсі — Кіровоградська (136 дітей), Харківська (148) та Черкаська (114) області.

Є області, які не мають жодної патронатної сім’ї: Волинська, Хмельницька, Закарпатська, Тернопільська та Чернівецька.

З тисячі дітей, які за цей час пройшли через патронат, 723 з нього вже вибули. За інформацією Мінсоцполітики, майже 50% цих дітей повернуто в біологічні сім’ї. Якщо ці сім’ї справді було відновлено, це чудово.

Ще 45% — це діти, які після патронату набули статусу сиріт або позбавлених батьківської опіки та піклування. Це означає, що вони вибули в сімейні форми виховання — або в прийомні сім’ї, або в ДБС, або під опіку. Таких дітей — 328.

50 дітей після патронату були направлені в інтернати. І це поразка патронату як послуги.

Найбільше таких дітей проживає в Кіровоградській, Миколаївській, Чернігівській, Львівській та Одеській областях.

Знову-таки, за статистикою Мінсоцполітики, 49 дітей перебувають у патронатних сім’ях понад дозволений термін, тобто більше 3–6 місяців. Переважна більшість їх — у Харківській (29 дітей), Київській (7), Херсонській та Черкаській (по 6 дітей) областях. Інколи такі діти перебувають у патронаті два і більше років. Потрапляння після патронату в інтернат або перебування в патронаті довше за встановлений законом термін болісне для дітей. Патронат — тимчасова послуга. Його квінтесенція полягає в тому, щоб допомогти дитині пережити період, коли її батьки відновлюють свої сили як батьки. Це важлива відмінність від прийомної сім’ї. На жаль, на місцевому рівні цю різницю розуміють погано.

МГБ. За офіційною інформацією Мінсоцполітики, таких будинків на сьогодні в Україні побудовано шість. І жоден із них не працює, оскільки жодна громада, на території якої розміщується цей заклад, не спроможна його фінансувати. 1 червня має бути прийнято порядок фінансування дітей, які утримуватимуться в МГБ. Тобто створюються такі будинки райдержадміністрацією, а фінансуватимуться з держбюджету. Ця форма погано вписується в нинішні процеси децентралізації, не дуже продумана й поки що більше скидається на мертвонароджену. Історія появи МГБ полягає в тому, що, з ініціативи Уповноваженого з прав дитини, ідею було вирвано з Центру підтримки сімей і дітей, створеного в Дніпропетровському районі Дніпропетровської області, де МГБ є одним зі структурних підрозділів центру».

«Чи спостерігається розвиток МГБ і, взагалі, концепції його як одного з можливих рішень влаштування дитини, фактично позбавленої батьківського піклування? — запитує регіональна директорка Міжнародної благодійної організації «Надія і житло для дітей» Галина Постолюк, одна із творчинь уже згаданого Центру підтримки сімей і дітей у Дніпропетровській області. — Так, це є одним із рішень. Але сумніваюся, що спостерігається розвиток. На сьогодні є будівництво, на яке виділено державну субвенцію. Є положення про МГБ, і з нинішнього року з’явилася субвенція на утримання дітей. Однак ми знову поставили віз попереду коня — спочатку щось будуємо, а потім думаємо, а чи є в нас діти, які там житимуть.

В окремих громадах дітей, котрі б потребували влаштування в МГБ, на обліку немає. Однак їм треба було реалізувати призначену на будівництво МГБ субвенцію.

У моделі МГБ, яку ми створили в грудні 2013 року в Дніпропетровській області, важливою була кожна дрібниця. Оскільки ми хотіли, щоб цей заклад кардинально відрізнявся від типового закладу інституційного догляду. Важливими були і архітектура будинку, і місцезнаходження, — він мав бути інтегрований у громаду.

МГБ, які зараз будуються, дуже вирізняються, особливо в умовах села. Навіть мають окремий дитячий майданчик, яким не можуть користуватися всі діти. Це, знову-таки, елемент інстутиційної культури, який ми й надалі культивуємо, — все має бути закрито, за парканом.

На жаль, є високий ризик, що МГБ можуть стати такими самими інституціями, як і інтернати. Немає ані вимог до вихователів, ані стандартів, ані програми підготовки і навчання команд для роботи в МГБ, ані методичного супроводу. Сьогодні туди приходять люди, фактично, з вулиці, в яких немає розуміння сенсів. Найбільший шок у кандидатів викликає те, що вони мають працювати з родичами, адже батьки позбавлені батьківських прав. Вони не усвідомлюють, що дитина має право знати своїх родичів і, якщо вона цього хоче, ці контакти необхідно відновлювати.

Що означає модель, максимально наближена до сімейних умов? Де це прописано? Наприклад, у нашому МГБ є індивідуальний план роботи з дитиною. Дитина включена в цей процес. Ставляться далекосяжні цілі щодо якихось конкретних сфер: дитина має чогось досягти чи то в освіті, чи у спілкуванні з родичами. Індивідуальний підхід — передусім у довірливих стосунках. На жаль, із положення, прийнятого Кабміном, усе це виключили. А без цього неможливо побудувати систему, максимально наближену до сімейного виховання.

Є заяви про розвиток альтернативних форм виховання. Але не робиться нічого для того, щоб цей розвиток був».

Про насильство

Багато говорилося про те, що під час пандемії збільшилася кількість випадків домашнього насильства. Певна річ, не оминуло це й альтернативних сімейних форм виховання.

Однак, за словами Людмили Волинець, окремої статистики випадків насильства щодо дітей у прийомних сім’ї, ДБСТ та під опікою Мінсоцполітики не веде. Моніторингу немає.

«Торік через факти насильства в Івано-Франківській області було закрито й розформовано один ДБСТ. Це те, що зафіксовано офіційно, — каже експертка. — Цього року я просила від Мінсоцполітики пояснень, чому торік було розформовано 288 прийомних сімей. Припускаю, що частину їх — за фактами насильства або між батьками, або між дітьми й батьками, або між дітьми. Мінсоцполітики надало інформацію про причини розформування, але сформульовані вони так, що зробити висновки і об’єктивно оцінити причини неможливо.

Статистики щодо випадків насильства в сім’ях усиновителів, опікунів, прийомних та в ДБСТ у країні немає. Можу сказати, що 2020 року різко зросла кількість дітей, котрі померли, перебуваючи в альтернативних сімейних формах виховання. Особливо мене схвилювало те, що в прийомних сім’ях та ДБСТ із 12 дітей, котрі померли, п’ятеро наклали на себе руки. Ймовірно, це дозволяє стверджувати, що таке їхнє рішення могло бути, зокрема, реакцією на насильство. На жаль, Мінсоцполітики, знову-таки, аналізу таких випадків не дає. Найчастіше ми чуємо про «Синіх китів» або обставини, на які ніхто не може вплинути. Це називають чи не єдиними причинами зростання суїцидальних настроїв серед дітей. Я цього не виключаю, хоча й погодитися з цим не можу. Кожен випадок дитячого суїциду має бути дуже ретельно досліджений з погляду виявлення причин. Дуже часто дитина накладає на себе руки не однієї причини, а з кількох.

Згадаймо хоча б недавній випадок самогубства підлітка з ДБСТ Родикових, яке сталося вже після смерті обох батьків-вихователів від коронавірусу. Перед смертю хлопець записав відеозвернення, в якому (увага!) намагався не пояснити, а виключити причину, говорячи, що школа не винна і буллінг ні до чого. Чи хтось дослідив справжню причину? На жаль, вона досі невідома. І це одна з серйозних проблем. Оскільки в кожному суїциді є не тільки юридичні причини — доведення до самогубства, а й дуже серйозна психологічна складова — схильність особистості, минула історія дитини, способи вирішення проблем тощо.

Підкреслю: у 2019-му, доковідному році було два випадки суїцидів дітей з прийомних сімей і ДБСТ, у 2020-му — 5, а в 2021-му — вже 12. Тобто зростання значне. На жаль, Мінсоцполітики цього не аналізує».

«Моніторинг — хворобливе питання, — додає Галина Постолюк. — Ми говорили, що необхідно створити незалежну агенцію, яка б мала стежити за якістю надаваних послуг; за тим, що відбувається з дітьми в альтернативних формах. Але для цього мають бути прописані певні стандарти якості. На жаль, цього немає.

Нині на одного-двох соцпрацівників в ОТГ хочуть навісити все. І перевірку та захист сімей, і пошук патронатних сімей, і контроль в МГБ. Я вважаю, що так бути не повинно. Давня традиція — нормативні акти в нас виходять підпільно, без публічного обговорення. Потім за фактом ми думаємо, як пояснити іншим принцип роботи цього акта або розкритикувати. Чекаємо, що вийде 1 червня, крім планованого Кабміном підвищення допомоги при народженні дитини з 40 до 50 тисяч гривень. Соціальних проблем це жодним чином не вирішує. При тому що необхідна робота не проводиться.

Насильство в МГБ можливе, як і в будь-якому закладі. І від нього дітей можна убезпечити. Якщо є чіткий методичний супровід, супервізії працівників, профілактика вигорання. Мають бути стандарти якості, політика захисту дітей. Відкритість, яка гарантується довірливими стосунками, коли дитина може розказати ментору про свою проблему. Все це має бути регламентовано. Але найголовніше — це все одно підготовка співробітників та їх відбір.

Від випадків насильства ніхто не застрахований. Особливо коли в нашій державі всіх цих стандартів немає».

Міжнародний досвід

«Якщо починати із загальних тез, то я би сказав, що в Україні немає традиції соціальної роботи в громаді, немає наочного зразка, що таке професійний фахівець соціальної роботи, який працює з сім’ями у своїй громаді. Те, що інколи називають «дільничний соціальний працівник», — продовжує національний директор МБО «БФ «СОС Дитячі Містечка Україна» Сергій Лукашов. — Фахівців соціальної роботи мало хто бачив. І їх небагато. Тому в людей уявлення про вразливі сім’ї та про насильство в сім’ях, я би сказав, переважно дуже містичні: є люди уроджено погані, і є люди уроджено святі. Погані б’ють дітей, із таких сімей дітей треба забирати. А є люди чудові, наприклад усиновлювачі чи батьки-вихователі сімейних форм. Своєю добротою і святістю вони вирішать усі проблеми дітей.

Це не раціональний погляд. Насправді і проблема, і її вирішення (сімейні форми) потребують методики — професійного підходу. З вразливими (те, що ми називаємо «у складних життєвих обставинах») сім’ями, в яких трапляються проблеми недогляду чи насильства над дітьми (в нашій організації є тонша градація — неприпустима поведінка), можна працювати. Для цього розроблено методики, соціально-психологічні технології.

В більшості таких випадків сім’ї можна допомогти, припинити насильство й відновити гармонію. І дитині буде добре з рідними батьками. Так само й батьки-вихователі: хоч би якими вони були мотивованими, етичними і, що називається, ресурсними, тобто сильними соціально й емоційно, а з часом утомлюються, виснажуються, починають дратуватися, бо ніхто не залізний, ніхто не робот. Їм стає дедалі важче давати раду негативним емоціям, яких у такій роботі дуже багато.

У хороших сім’ях батьків-вихователів теж можуть траплятися випадки насильства. Щоб цьому запобігти, потрібна технологія супроводу. Тоді ми постійно підтримуватимемо хороший стан сім’ї, функціональність батьків-вихователів і, відповідно, захищеність дітей. Це — загальні тези.

Щодо конкретики. Хоча в масштабах країни «СОС Дитячі містечка Україна» — організація дуже маленька, ми маємо давню історію і є частиною глобальної федерації, яка існує з 1949 року, дуже розгалужена і працює в 136 країнах світу. Тобто в нас нагромаджено великий досвід. Як позитивний, так і, слід визнати, негативний. Ми знаємо підводні рифи, де насильство, коли можна так сказати, зачаїлося, як воно може маскуватися, які дії на запобігання йому чи розв’язання будуть ефективними, а які — ні.

Ми працюємо як із сім’ями у складних життєвих обставинах, так і з сімейними формами виховання, в які дітей влаштовує держава. В нас є політика захисту дітей і є політика захисту дітей всередині організації. Перша — це взагалі про всіх дітей, із якими ми зіштовхуємося в громадах, де працюємо.

Наші соціальні працівники супроводжують приблизно півтори тисячі дітей у вразливих сім’ях («Центр укріплення сім’ї»). Причому супроводження, в нашому випадку, — це тривалий і регулярний процес, розтягнутий на рік-два, доки сім’я не стане на ноги. Тобто це стабільні й довірливі стосунки та уважне вивчення стану сім’ї і дитини. Завдяки цьому, а також через досвід і методику наші працівники можуть виявити, що є факт або підозра про насильство над дитиною. Таку інформацію ми завжди передаємо до служби у справах дітей. Але далі, на жаль, система в Україні загалом не впорюється. Що потрібно робити, аби захистити дитину? Цей механізм, на жаль, не відпрацьований. Хоча останніми роками дуже багато говорять про Закон про домашнє насильство, та воно досі не вважається серйозною проблемою. А якщо навіть якимись відданими й свідомими офіцерами і вважається, то вони не мають інструментів для захисту жертв.

Ми ж можемо запропонувати тільки реабілітацію. Та якщо насильство повторюється знову й знову, реабілітація стає неефективною. Й інколи, вже надто пізно, постає питання вилучення дитини з цієї сім’ї, засудження кривдника. Тобто ми доводимо ситуацію до неприпустимого стану, тоді як можна було втрутитися на самому початку кризи.

У цьому винні, зокрема, й наші суспільні традиції, які нарешті поступово змінюються, та все ще залишаються домінуючими: не слід лізти в чужу сім’ю, розберуться між собою, нас били — і ми виросли хорошими людьми, тож нічого страшного, і так далі. Це продовжує діяти й калічити долі дітей.

Щодо політики захисту дітей всередині організації. Ми працюємо з ДБСТ і прийомними сім’ями. Супроводжуємо їх протягом усього перебування там дитини і навіть після виходу молодої людини з ДБСТ, — в рамках нашої молодіжної програми підтримуємо її до 23 років. Ми так само виявляємо й намагаємося запобігти випадкам насильства з боку опікунів стосовно дітей, котрих вони виховують. Повторюся: ніхто не ідеальний, і найчудовіші, залишені напризволяще без підтримки люди з часом вигорають.

У ДБСТ по Україні є випадки насильства стосовно дітей. Інколи навіть волаючі. Але все треба розуміти в контексті. В інтернатних закладах рівень насильства незрівнянно вищий, страшніший і набирає значно більше різних форм. Навіть попри те, що і в сімейних формах інколи трапляються випадки насильства, вони безпечніші і кращі для дитини, ніж колективне утримання в інтернатній формі.

У «СОС Дитячі містечка Україна», завдяки системі супроводу і спеціалістам, які постійно підтримують батьків-вихователів, випадків насильства батьків-вихователів стосовно дітей обмаль. Ми не доводимо до тяжких ситуацій. Зі 140 дітей, які зараз перебувають під нашим супроводом у сімейних формах, за рік було шість підозр. Кожну розслідували. Підтвердився тільки один факт. За останні три роки таких було два. В одному випадку мати-вихователька передпенсійного віку вже справді вичерпала свій ресурс. Фізичного насильства не було, але вона постійно зривалася й кричала. Протягом року ми намагалися давати цій мамі додаткові вихідні дні, підключали сімейних помічниць, надавали додаткову допомогу у вигляді супервізій, тобто професійних консультацій психологів. Крім того, ми організовуємо інтервізії для батьків-вихователів, коли вони спілкуються і підтримують одне одного. Такі заходи обов’язкові для відвідування. Зазвичай це сприяє відновленню ресурсу, і насильство припиняється. На жаль, ми побачили, що мама вичерпала свій ресурс. Однак це не був волаючий випадок. Тому ми припинили з нею контракт через виведення її на пенсію.

Жорстоких побиттів чи сексуального насильства над дітьми в нас не буває. Ще й тому, і це важливий нюанс, що в нас відкрита система. В якій є подвійна відповідальність — як наша, так і місцевих органів влади, котрі такі сім’ї створюють. Тобто ми контролюємо одні одних.

Крім того, зараз ми працюємо над створенням наглядових рад, до складу яких увійдуть люди з місцевих громад, що мають високу репутацію. Прозорість — дуже важливий інструмент захисту дітей.

Взагалі, в системі «СОС Дитячі містечка Україна» моніторинг випадків насильства ведеться постійно. Щороку робиться узагальнюючий звіт. Федерація перевіряє сама себе, тобто свої національні підрозділи. Проте від випадків насильства ми не застраховані.

Нещодавно сестринська організація з Норвегії замовила додаткове розслідування в незалежної організації, аби дослідити стан справ у деяких асоціаціях. Було виявлено випадки, коли окремі безвідповідальні, а інколи й злочинні керівники місцевих організацій приховували факти насильства або корупції. Відбувалося це в деяких країнах Африки і Азії, що пережили громадянські війни, надзвичайно бідних, без традицій державного впорядкування, із дуже слабким цивільним сектором і високою толерантністю до насильства.

Звіт про розслідування буде опубліковано 7 червня. Цієї інформації ми не приховуємо, хоча там міститимуться й прикрі для нашої організації відомості. Але організація сама замовила звіт, щоб чесно подивитися на свої, так би мовити, косяки.

Директорка організації попросила вибачення у жертв. Зараз ідеться про чотири країни, в яких такі випадки виявлено. Можливо, їх є більше.

Певна річ, буде вжито заходів на виправлення ситуацій. Насамперед — створено незалежні органи, призначено омбудсменів при дитячих містечках. Щоб система не тільки перевіряла сама себе, а й мала певний незалежний наглядовий комітет, який би міг спостерігати за захистом дітей.

Саме тому «СОС Дитячі Містечка Україна» особливий акцент робить на превенції всіх видів насильства. Завдяки всім нашим процедурам захисту, відкритості і прозорості, а також системі постійного навчання та перенавчання і співробітників і дітей, нам вдається мінімізувати ризики. Хоча, на жаль, не до нуля.

Ми не забираємо дитину з вулиці в якийсь рай. Ми перебуваємо на тих самих вулицях, де кояться злочини. Ми намагаємося захистити, контролювати. І зазвичай нам це вдається.

На жаль, загалом ситуація із захистом прав дитини в Україні за рік погіршилася. Статистики, яка дозволяє виявляти реальний рівень насильства, ведеться мало. Але всі оцінювальні дані свідчать, що стан справ із насильством стосовно дітей погіршився. До цього призвели і пандемія, і частково викликане нею зубожіння населення, і зростання психологічної напруги в сім’ях, обмежених у пересуванні, коли країна перебувала на карантині. Торік, наприклад, 42 тисячі дітей із інтернатів без підготовки відіслали по домівках. Частина сімей, у які повернули дітей, була вже соціально деградована й не могла забезпечити їм нормальних умов. Там траплялися випадки насильства або занедбання до небезпечного рівня. Ну й інтернатна система залишається закритою. Кілька років тому, коли тривала суспільна дискусія про реформу деінституалізації, адміністрації закладів ставали більш відкритими й прозорими. Тепер ця дискусія зійшла нанівець. Інтернати миттєво відчули, що все повертається на колишні рейки і можна не перейматися правами дитини та дотриманням законодавства. Залишаються санаторні школи. І, мабуть, найвищий ризик несуть інтернатні заклади для дітей з інвалідністю. Трансформації переносяться на невизначений термін.

Я хотів би зосередити увагу голів новостворених ОТГ, які не розуміють важливості підтримки сімей, ризику сімейного насильства і часто керуються стереотипами — мовляв, це сімейні справи, а я маю займатися асфальтом, освітленням, медичними закладами. Якщо громада не працюватиме із вразливими сім’ями й ігноруватиме ці проблеми, то дуже скоро ми матимемо жахливі випадки насильства, вбивства дітей, бездоглядності. І це буде страшною плямою й тягарем на громадах, які таке допустять. Така загроза нависатиме постійно, якщо громади не почнуть створювати в себе мережу підтримки вразливих сімей і не займатимуться профілактикою сімейного насильства.

Так, часто їм бракує фахівців. Але є такий термін — «корінь трави», що стосується громадських ініціатив на місцях. Невеликі громадські ініціативи, які є в кожному селі, мікрорайоні тощо — жіночі клуби, неформальні гуртки взаємодопомоги, благодійні організації, — мають величезний потенціал самодопомоги і виявлення проблем. Місцеві органи самоврядування можуть співпрацювати з такими ініціативами. Можуть залучати професійні громадські організації і благодійні фонди, які вже мають досвід. Ми теж готові підключитися до роботи із вразливими сім’ями через форму соціального замовлення. Громади можуть також залучати громадські організації, що займаються профілактикою насильства над дітьми.

Ну й треба змінювати свою культуру. Не соромно втрутитися в сім’ю, аби захистити дитину від насильства. Соромно пройти повз. У дитини є права. І як сусіди, як співвітчизники ми мусимо брати на себе відповідальність за неї, якщо її чомусь не беруть на себе батьки.

Більше статей Алли Котляр читайте за посиланням.