ЧОТИРИ СПРОБИ СЕРГІЯ ДАНИЛЬЧЕНКА

Боксери, на відміну від представників багатьох інших видів спорту, розіграли персональні олімпійські ліцензії в Сідней. Українці хвацько розпочали цей похід: Севастополь — чотири путівки і Тампере — три. Потім справи застопорилися: у Бухаресті трапився прокол, а в Стамбулі й Афінах роздобули ще по ліцензії. У результаті дев’ятеро стали олімпійцями.

І що дивувало: у категорії 54 кг все ніяк не міг виграти путівку чемпіон Європи харків’янин Сергій Данильченко. Невдача в Криму, Румунії і Греції... Залишався ще один відбірний турнір. Останній шанс! І Сергій блискуче використав його, вигравши (достатньо було стати фіналістом) змагання в Ліверпулі. Так, має хлопець характер. Його неприборканій волі і вражаючій психічній стійкості мимоволі позаздриш. З такими якостями можна сміливо їхати на Олімпіаду.

...Познайомилися ми наприкінці 94-го, коли Сергій повернувся з перемогою на чемпіонаті Європи з... кікбоксингу. Ось так! Він чомусь неохоче згадував про це після успіху на європейському чемпіонаті вже з боксу. Хлопця можна було зрозуміти. Кікбоксингом захопився, напевно, тому, що в ньому незрівнянно легше, ніж у боксі; багато хто ставав володарем гучних титулів. Благо, вистачало можливостей — у кожній категорії є декілька розділів і різних версій. Згодом Сергій усвідомив це.

І справді, хіба можна було порівняти кікбоксинг із його суперниками та чемпіонат Старого Світу в Мінську, де на харків’янина очікувало справжнє горнило? Чого тільки варта півфінальна зустріч із дворазовим чемпіоном світу росіянином Раїмкулем Малахбековим! Василь Бурмак, наставник Сергія, записав бої суперника під час виступів того на чемпіонаті країни в Бєлгороді. І його підопічний старанно готувався, тренуючись під росіянина. Той бій Данильченко побудував на контратаках і виграв — 2:0. Дивовижний усе-таки рахунок. Так блискуче захищатися в поєдинку зі славетним атлетом! І в фіналі Сергій завдяки зустрічним ударам переміг румуна.

Але то вже трохи давня історія, хоча мінське досягнення поки залишається найвищим у спортивній кар’єрі Данильченка, що триває вже 16 сезонів. А як сталося, що десятилітнім хлопчиною він прийшов у зал боксу?

— Помітили тренери, що зазирнули до школи, — згадує Сергій. — Уже чим їм впав у око, не знаю. Але незабаром кинув бокс і зайнявся... кінним спортом. Проте тренери виявилися наполегливими. Знайшли мене вдома, і я все-таки повернувся на ринг.

— Зараз тобою опікується вельми досвідчений фахівець Василь Бурмак. А в кого починав заняття?

— Та в нього ж. І відтоді всі 16 років ми разом.

— Твої досягнення в дорослому боксі добре відомі. А як ти йшов до них?

— Не все було гладко. У юнацькій збірній виступало чимало гідних суперників. Але я серед них виглядав непогано. А от у юніорські часи справи йшли гірше. Проте й тут не поступався першим номерам. Тому і перехід у дорослі дався без особливих ускладнень. Та й до того вже тренувався з ними. Непоганих спаринг-партнерів удома було достатньо. Боксував і з тими, хто мав більшу вагу. Виграв два чемпіонати України, став лідером у своїй категорії.

— Закріпився в національній збірній. Переміг на європейському чемпіонаті. Але з тих пір про тебе щось особливо не було чутно...

— Ну чому ж? Рік тому в рідному Харкові став чемпіоном Перших усеукраїнських літніх спортивних ігор. На початку нинішнього сезону виступав на чемпіонаті країни. Переміг у трьох боях і... знявся. Треба було думати про Ліверпуль.

— От-от, а чому такою довгою виявилася дорога до олімпійської путівки?

— У Севастополі зовсім трішки поступився молодому турку. А в Румунії... Так, програв чемпіонові світу, господареві рингу. Але, вважаю, мене «з’їли» судді. В Афінах же зазнав невдачі заслужено. Претензії тільки до самого себе. Після цього необхідно було перевести подих, відпочити і добре налаштуватися психічно на вирішальний турнір. Вдалося. Грав у футбол. Часто вирушав, так би мовити, на природу.

Приїхали до Ліверпуля. Зі свіжими силами послідовно віддубасив, що називається, ірландця, іспанця та молдаванина. І вже одержав олімпійську путівку. Ну, а на фінальний бій грузин не вийшов. Отож виграв ще й турнір. А це, між іншим, популярний міжнародний фестиваль аматорського боксу, що традиційно проводиться в Ліверпулі.

— Ти згадав про відпочинок. Утім, не так часто випадає вільна годинка— друга?

— Ще й як не часто! А коли трапляється, то-й вирушаю з дружиною Наталкою, прихопивши двох ротвейлерів, свого та тещиного, на дачу. Вона поруч із Харковом. Але дозвілля коротке. Основне — справа. Крім боксу — це викладання фізвиховання в університеті внутрішніх справ, де працюю після закінчення інституту фізкультури.

— Наближається Олімпіада. Які плани пов’язуєш із нею? Адже ліцензію вистраждав, як кажуть, потом і кров’ю. Отож поїдеш не на інших подивитися. Що думаєш про головних суперників?

— Поїду з мрією про перше місце. Ну, вельми кортить! А щодо суперників, то, вважаю, усі рівні. Головних немає. Усі сильні. Але постараюся виявитися сильнішим за всіх!