Чому і як готувалося антигетьманське повстання

З весни минулого року в нашій державі відзначається 90-річчя подій Української революції 1917—1921 рр. і відбувається вшанування їхніх учасників. На президентському та урядовому рівнях було вирішено поетапно привертати увагу громадськості до найвизначніших віх того історичного дійства. Акції суспільно-політичного реагування розраховано на п’ять років — 2007—2011. У відповідних документах немає жодного слова про гетьманат Павла Скоропадського, що цілком зрозуміло для явища з протилежним для революційного процесу якісним і логічним знаком. Проте сталося так, що ювілейні дати 7,5-місячного феномену породили цього року низку заходів, котрі якщо не переважають рефлексії щодо Центральної Ради, Української Народної Республіки, то явно конкурують із ними. Організовано кілька широких наукових конференцій, видано не одну книгу, опубліковано десятки статей, у тому числі і в «ДТ» (26 квітня 2008 р.), проведено чимало теле- і радіопередач, на одному з провідних каналів створено повноформатний телефільм. І в багатьох випадках (можливо, навіть у більшості) проглядає очевидне прагнення якомога позитивніше подати образ П.Скоропадського, запровадженого ним режиму, результатів діяльності.

Полишаючи осторонь питання про зацікавленість певних політичних сил у пошуках в історичних ретроспекціях рецептів застосування «сильної руки» для розв’язання нагальних проблем, особливо під час кризи, видається доцільним іще раз звернутися до реальних фактів і неупереджено розібратися бодай у тому, чому гетьманський режим проіснував так недовго, чому він не знайшов шляхів до самозбереження, не захистив себе і так швидко впав при першому ж незначному (у силовому, воєнному розумінні) натиску? Зрештою, хто і як готував повалення ладу, який таки мав у своїй основі традиційні, вічні, священні цінності?...

Демократична українська інтелігенція, що до того об’єднувалася в основних партіях Центральної Ради, створила опозиційний Український національно-державний союз (УНДС), із часом вилучивши з назви слово «державний», аби не виникало асоціацій з Українською Державою, як вона офіційно іменувалася за правління П.Скоропадського.

Селянство, робітники, інтелігенція прямо заявляли і своєю позицією, діями доводили, що гетьманат — то не їхня держава, не їхній лад. Відтак останній мав дуже вузьку соціальну базу: великі землевласники і підприємці, банкіри і чиновники (переважна частина яких не були етнічними українцями), колишні царські офіцери, праві елементи загальноросійських і деяких українських партій (російські й українські монархісти, кадети — Українська партія соціалістів-федералістів, а також Українська хліборобсько-демократична партія тощо). Самі вони аж ніяк не могли створити міцну державну будову і повністю покладалися на австро-німецькі багнети. Однак і це не гарантувало ані спокійного життя, ані порятунку від нових потрясінь.

***

На осінь 1918 р. суспільні суперечності в Україні сягнули межі, і практично кожен здатний мислити критично зрозумів: ні про яке примирення не може бути й мови, рух уперед можливий лише через докорінний злам ситуації. Такий висновок підтверджували як процеси в Україні, так і поза її межами.

Світова війна наближалася до завершення. Центральні держави, вичерпавши ресурси, не в змозі були продовжувати боротьбу з Антантою. Воєнна криза породжувала кризу політичну, невідворотно штовхаючи Європу, передусім центральну, до революцій. Першими на черзі були явні невдахи — Німеччина і Австро-Угорщина. Проте саме їхньою військовою силою й підтримувався гетьманат.

Цілком реально вимальовувалася перспектива залишення окупантами України. Відповідальні політичні сили останньої, природно, мали враховувати це і терміново шукати вихід із ситуації, передбачити найімовірніші варіанти розвитку подій, а відтак обрати й запропонувати найоптимальніший. Адже об’єктивно створювалися доволі сприятливі перспективи для проведення широкомасштабних антигетьманських акцій. Усе тепер залежало від організації справи.

Однак саме консолідуючого імпульсу, політичного центру тривалий час не було. Очевидно, жодній із партій таке завдання було не під силу. Так сталося і з боротьбистами, які не спромоглися взяти селянське повстання у свої руки головним чином через те, що партія своєчасно не розробила плану загального всеукраїнського повстання і не утворила революційно-політичного центру. Не могли претендувати на таку роль і більшовики, що були поза законом, а відтак не мали фізичної можливості накопичити в Україні потрібний партійний потенціал.

Тривалий час на роль координатора політичних зусиль, впливового політичного чинника не були спроможні й міжпартійні об’єднання. Лінія компромісу, сповідувана Українським національним союзом, була неприйнятна для обох сторін — і П.Скоропадського, і трударів, зокрема основних мас селянства, радикалізм настроїв яких виявлявся дедалі потужніше.

За таких обставин лідери українських соціал-демократів і есерів бачили вихід у подальшій трансформації Національного союзу, його еволюції вліво, остаточній відмові навіть у формальній, умовній підтримці існуючої державності. Процес революціонування настроїв союзу істотно прискорився після того, як у середині вересня, замість соціаліста-федераліста А.Ніковського, головою УНС став В.Винниченко. Позиція міжпартійного об’єднання почала дедалі більше збігатися з настроями політично активних сил переважної частини України.

Як це нерідко бувало в історії, доля народу, нації, революції в критичних обставинах узалежнилася від особистісного чинника, наявності лідера (лідерів), здатного краще за інших відчувати биття суспільного пульсу, готового очолити масовий порив, спрямувати його в потрібне русло, озброїти перспективними гаслами і програмою.

Саме на таку роль українська історія висунула восени 1918 р. В.Винниченка.

Передусім він виявився однією з ключових фігур у розпочатих тоді переговорах із гетьманською стороною про зміну складу уряду. Вимогу його українізації в черговий раз висунув Вільгельм ІІ під час вересневого візиту П.Скоропадського до Берліна (підвищена зацікавленість Німеччини в закріпленні гетьманського режиму будь-якими засобами цілком зрозуміла — адже П.Скоропадський зобов’язався доправити до Центральних держав третину українського врожаю 1918 р. — понад п’ять млн. тонн лише хліба. Це в п’ять разів більше за зобов’язання Центральної ради за Брестським договором. Схоже, що на той час сам гетьман уже зневірився в такій перспективі. В усякому разі попередні місяці його правління переконливо свідчили, що без істотної зміни засад політики гетьманату лідери українських демократичних партій не підтримають існуючого ладу. З іншого боку, на осінь дедалі агресивніше поводилися проросійські кола в Україні, що робило можливість урядового компромісу більш ніж проблематичною.

Однак для керівництва УНС і позиція нереагування на чергову пропозицію гетьмана щодо переговорів про зміну уряду, невикористання бодай примарного шансу для блага нації була б неприйнятною. Марно заперечувати, що досягнення мети мирним шляхом має незаперечні переваги над силовим варіантом. Тому В.Винниченко разом із членами президії УНС А.Ніковським та Ф.Швецем зустрілися з П.Скоропадським і запропонували реформувати Раду міністрів через введення до її складу українських діячів. Лідери УНС готові були погодитися і на залишення в уряді і декого з попередніх міністрів — як цінних фахівців.

І хоча газети повідомляли про прогрес на переговорах, про досягнення обнадійливих домовленостей, подальший хід подій не підтвердив оптимістичних сподівань. Кандидатури І.Шрага, запропонованого УНС, і Д.Багалія, запропонованого П.Скоропадським, на посаду голови уряду, відпали через відмову обох претендентів. Довелося погодитися на те, щоб залишити Ф.Лизогуба.

Однак прем’єр, у кабінеті якого переважали кадети, не хотів здавати позицій ні в плані персональних поступок, ні, тим паче, щодо корекції соціальної політики, зокрема негайного проведення аграрної реформи в інтересах селянства. Реакцією на хід переговорів стала «Заява про міжнародне і внутрішнє становище України», підписана головою УНС В.Винниченком і секретарем П.Дідушком. Заперечуючи право уряду Ф.Лизогуба на повноправне й законне представництво Української Держави, оскільки він «чужий народові національно й ворожий йому політично та соціально», автори заяви наполягали, що тільки «коаліційно-демократичний національний Кабінет міністрів має право тимчасово, до нормального сформування народної влади, стояти на чолі державної влади».

Паралельно з Винниченковим документом міністри гетьманського уряду подали свою «Записку в справі зовнішньої політики». У ній на перший план висувалися плани російських «єдинонеділимців», яким і мали підпорядковуватися інтереси України. Не обмежуючись деклараціями, гетьманці робили й конкретні кроки щодо реалізації означених намірів. Це була неприкрита позиція кадетів і Протофісу — організації, яка об’єднувала представників великої промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства. Останні до того ж залякували гетьмана можливими соціалістичними експериментами в разі поступок УНС.

П.Скоропадського особливо й переконувати було не треба. А тут іще й лояльні до того представники УДХП і Союзу землеробів-власників почали домагатися створення національно-демократичного уряду. Виходом могло стати включення до уряду представників найпоміркованішої політичної сили в Українському національному союзі — соціально споріднених із кадетами соціалістів-федералістів. На сутність політичного курсу це істотно не вплинуло б, створюючи ілюзію змін.

Хто б у результаті був у виграші? Звісно — режим. А посланці УНС лише стали б його заручниками, допомогли б існуючій владі й надалі вводити в оману суспільну свідомість. В.Винниченко, як ніхто інший, розумів підоснову того, у що його втягували, й легітимно дистанціювався від варіанта чергового ошуканства. Він не вірив у життєздатність уряду за участі представників УПСФ, однак до часу вважав за можливе, та й необхідне публічно не виявляти своєї позиції. Його передбачення досить швидко повністю підтвердилися. До затвердженого 24 жовтня 1918 р. кабінету міністрів увійшло п’ять членів УПСФ, делегованих Національним союзом — А.Вязлов (міністр юстиції), О.Лотоцький (міністр віросповідань), М.Славинський (міністр праці), П.Стебницький (міністр освіти), В.Леонтович (міністр земельних справ). Встановилася хитка рівновага між прихильниками федерації з нерадянською Росією і поборниками самостійності (крім згаданих есефів до останніх відносили прем’єра Ф.Лизогуба, міністра закордонних справ Д.Дорошенка і міністра транспорту Б.Бутенка).

Український національний союз в особі його голови В.Винниченка одразу відмежувався від діяльності оновленого уряду. В інтерв’ю «Робітничій газеті» він заявив: «Щодо діяльності утвореного кабінету, то Національний союз буде до нього у відповідній опозиції і за діяльність ніякої відповідальності на себе не бере... Національний союз доложить усіх старань, аби в найближчий час в українській державі залунав голос самого хазяїна — українського робітника і селянина». Слід зазначити, що гетьманська цензура не дозволила публікації інтерв’ю, і воно з’явилося пізніше у «Віснику політики, літератури й життя».

Можливо, лише за імітацію змін при збереженні попереднього курсу вважали урядові перестановки й ті політичні сили, які з моменту державного перевороту були близькі до П.Скоропадського, висловлювали йому ту чи іншу підтримку, однак під впливом досвіду змушені були дедалі більше відходити від гетьмана. 26—28 жовтня в Києві відбулася конференція УДХП, яка визнала за необхідне єднання всіх національно-свідомих елементів. У спеціальній резолюції «Про ставлення до Національного союзу» йшлося про необхідність порозумітися з УНС і спільно скликати національний конгрес. Одним із найперших завдань останнього мало стати ухвалення закону про вибори до парламенту. Ухвалені конгресом рішення в цілому складали ніби низку нагальних рекомендацій для врахування оновленим урядом. Про їхню суть делегація від конференції поінформувала гетьмана.

30 жовтня і 2 листопада 1918 року ініціативу УДХП про скликання національного конгресу обговорила президія УНС, підтримала її, вжила заходів щодо технічної підготовки форуму, зокрема, визначила дату скликання — 17 листопада — і норми представництва.

Маючи за зразок Український національний з’їзд 6—8 квітня 1917 року, організатори передбачали якомога ширшу участь у ньому всіх українських сил, включаючи партії та організації від Донщини, Кубані, Чорноморщини, Криму, Бессарабії, Галичини. Національному конгресу, тобто посланцям усього українства, за задумом ініціаторів, належало визначитися в найнагальніших питаннях: оцінки міжнародного становища України, вибору форм державного будівництва, народного самоврядування, економічної політики, в тому числі аграрної реформи. Безперечно, справжній демократ за переконанням, В.Винниченко не міг на той конкретний момент не розуміти очевидних переваг виходу з кризи легітимним шляхом.

Отже, сценарій розвитку подій, коли основна ставка робилася б на всеукраїнський конгрес, міг бути найбезболіснішим виходом із ситуації. І аж ніяк не вина демократичних сил, у тому числі (а можливо й у першу чергу) В.Винниченка, що українська історія пішла іншим маршрутом.

П.Скоропадський і його оточення з кадетського, «єдинонеділимського» табору заходилися гарячково реалізовувати приховувану до того ідею. Українська держава виступила ініціатором об’єднання областей нерадянської Росії — Дону, Кубані, Кавказу, Криму та Добровольчої армії. Всіх їхніх представників телеграмою було запрошено на спеціальну конференцію до Києва з метою погодження дій, які мали б «полегшити» спільну долю. На Добровольчу армію гетьман покладав особливо великі надії, оскільки впродовж усього періоду свого правління і таємно, і відкрито сприяв «білому» руху. Однак керівництво добровольців недвозначно заявило, що не потерпить жодних претензій будь-яких національно-державних одиниць на існування — усі вони мають розчинитися в «єдиній і неділимій».

На заклик офіційного Києва відгукнувся лише отаман Всевеликого війська Донського П.Краснов. 3 листопада 1918 р. на станції Скороходово відбулася таємна зустріч двох царських генералів — П.Скоропадського і П.Краснова, які не просто швидко порозумілися, а й домовилися, що саме Українська Держава розпочне процес відродження «єдиної Росії», що означало початок одночасного знищення української державності. П.Краснов сам поквапився розсекретити угоди, яких до певного часу не хотіли розголошувати. Це завдало могутнього удару по авторитету П.Скоропадського, відразу дезавуювало його українську риторику. Втім останнє не надто бентежило прихильників правого курсу. 6 листопада на з’їзді земельних власників міністр внутрішніх справ В.Рейнбот заявив, що уряд і надалі дотримуватиметься політики, вигідної великим землевласникам — переважно неукраїнцям. А ухвалена резолюція носила цілком визначений антиселянський характер, а отже, знову ж таки антиукраїнський. Навіть частина делегатів з’їзду на чолі з П.Коваленком, що й до того виявляла певну незгоду з керівництвом організації, вийшла з союзу і приєдналася до хліборобів-демократів.

Восени 1918 року дедалі відвертіше проти української державності почали виступати промонархічні російські кола, яким свого часу П.Скоропадський надав притулок в Україні. Значним впливом серед них користувався «Київський національний центр», який ставив своїм завданням боротьбу з українською державністю, підтримку Добровольчої армії та інформування сил Антанти про стан справ в Україні. Свою діяльність представники центру до певного часу обмежували публічними виступами, а також зверненнями до керівництва Антанти та А.Денікіна.

На відміну від центру, рішучий план боротьби з українською державністю розробляла «Спілка відродження України». Її ядро складали колишні царські генерали, які планували здійснити військовий переворот в Україні, заарештувати П.Скоропадського і проголосити російську владу.

В умовах різкого наростання антигетьманських настроїв і пошуку бодай якоїсь підтримки П.Скоропадський зробив спробу продемонструвати свою «лояльність» до українства. 9 листопада за його особистим розпорядженням з Лук’янівської в’язниці було звільнено діячів українського руху — С.Петлюру, М.Порша, Ю.Капкана. Можливо, й мають рацію ті дослідники, які вважають поведінку гетьмана в даному разі необачною. П.Скоропадський буцімто сподівався, що і звільнені політики, і ті, які гуртувалися в опозиційному УНС, не зважаться на заклик до повалення його влади.

І все ж, мабуть, можна знайти більше підстав кваліфікувати такий крок як вимушений (тиск національно-демократичних сил у цьому питанні надзвичайно посилився), а разом з тим — і як своєрідний маневр, розрахований на пониження суспільної напруги.

Показовий іще один момент: 9 листопада 1918 р. — це день серйозних вагань П.Скоропадського, можна сказати й більше — день, який він у мемуарах назвав останнім днем свого гетьманства.

Саме тоді глава Української Держави отримав від посла в Берліні Ф.Штейнберга докладний звіт про революцію в Німеччині та прокламацію УНС про скликання на 17 листопада Українського національного конгресу. Варто звернути увагу на оцінку гетьманом тогочасного моменту. Він вагався щодо ухвалення одного з двох можливих рішень. Перше — «стати на чолі українського руху, постаравшись захопити все в свої руки».

Отже, П.Скоропадський визнав, що до того часу він був поза українським рухом. Рівною мірою і український рух мав переважно позадержавну форму, ім’я якій гетьманат. Цікаво, що в розмові з О.Палтовим — прихильником «підпорядкування» українського руху гетьманові через згаданий конгрес, П.Скоропадський сказав, що не вірить у запропонований варіант. За великим рахунком, така позиція є цілком логічною і зрозумілою. Якщо навіть у момент, коли гетьманська влада (яка покладалася на багнети окупантів) вважалася непорушною, не вдалося не те що приборкати українські демократичні сили, а й будь-якими поступками наблизити їх до себе, то чи може про це йтися за кардинальної зміни ситуації.

Ще більше в тому переконують конкретні дії гетьмана, про які він сам писав: «Друге рішення було — рішучо закрити конгрес і спертися в Києві на всі ті офіцерські формування, а якщо потрібно, то оголосити загальну офіцерську мобілізацію. В одному Києві у нас було до 15 тисяч офіцерів. А потім, коли потреба мине, я твердо вирішив знову виправити державний корабель по тому шляху, якого я дотримувався завжди і від якого я ніколи не відмовлявся».

Зауважимо, що для себе друге рішення П.Скоропадський ухвалив того ж таки 9 листопада, оскільки вже наступного дня із цілком певних позицій вів переговори з представниками українських національно-демократичних сил. Тоді ж гетьман зміцнився у своєму рішенні, оскільки отримав сигнали від Антанти про небажання за тих обставин мати справи з прибічниками української самостійності — українським національним фронтом, УНС. Навпаки ж, тим, хто схиляється до федерації з Росією, тобто готовий жертвувати українською державністю (передусім П.Скоропадський та його оточення) буде надано підтримку, насамперед військову. Тут умови Антанти збігалися з відвертими вимогами офіцерського корпусу.

Тож не дивно, що 13 листопада 1918 р. уряд (вісьмома голосами проти семи) висловився за недопущення скликання Національного конгресу, а гетьман вирішив змінити кабінет на «більш рішучий», у якому вже не залишилося жодного противника федерації з нерадянською Росією. У грамоті до громадян, оприлюдненій 14 листопада 1918 р., гетьман заявив про нову державну орієнтацію та про відбудову федеративної Росії.

І якщо звинувачувати В.Винниченка в тому, що він не все зробив для того, щоб, відповідно до позиції УНС, домогтися порозуміння з гетьманом на урядовому рівні, чого зовсім не бракує сучасній історіографії, то як оцінити дії П.Скоропадського і його оточення? Називаючи речі своїми іменами, слід визнати, що оманливими маневрами, у тому числі й «прикрашанням фасаду» кабінету в українські кольори (прийом п’яти есефів) вигравався час для того, щоб, зміцнившись, повернутися до відвертого антиукраїнського курсу.

***

З огляду на викладене, подальший прогрес української справи, перспектива реалізації національної ідеї, прогрес демократичного державотворення прямо залежали від повалення гетьманського режиму. Можливість для того була одна — повстання, точніше, організація його авторитетного, енергійного, ініціативного центру.

Один із чільних діячів УНС М.Шаповал доводить, що повстання проти режиму П.Скоропадського було зумовлене глибокими чинниками. Йому передував тривалий підготовчий період, і це не була спонтанна відповідь на грамоту від 14 листопада 1918 р., як намагалися пізніше довести адепти гетьманату. Один з найактивніших учасників тієї акції доповнює відомі факти деякими деталями: «У вересні 1918 р. я змовився з Андрієм Макаренком, ген. Осецьким, полковниками Павленком і Хилобоченком працювати в напрямі підготовки повстання. Цей плян заздалегідь був вирішений трьома членами Центрального комітету соціалістів-революціонерів (Григоріїв, Лизанівський і я). Потім у цей плян було втаємничено Винниченка, який зразу погодився на нього.

Так ми нишком підготовляли справу. З гетьманського генерального штабу нам давав відомості полковник ген. штабу Василь Тютюнник (патріот і демократ-революціонер). Згодом втаємничено було в цю справу представників січових стрільців (полк. Коновалець та ін.). Командир Чорноморського кошу полк. Пелешук і начальник Запорізької дивізії полковник Балбочан восени самі запропонували довірочно свої послуги. Зносини із цими особами я таємно підтримував. Колись у своїх споминах я докладніше оповім про подробиці справи, а тепер лише скажу, що, напр., полковники Пелешук і Балбочан ще за 2 тижні одержали від мене особисто накази про виступ в середніх числах листопада. Ще значно раніш перед повстанням Винниченко і я вели переговори з ріжними групами про їх участь у повстанні. Розуміється, соціялісти-революціонери були за повстання, як я вже зазначив раніш. Соціял-демократи на пропозицію Винниченка за першим разом були відхилили свою участь у повстанні, але за другим наворотом Винниченкові вдалось їх переконати. Переговори з трьома лідерами соціялістів-федералістів (Ніковський, С.Єфремов і К.Мацієвич) були неуспішні, бо вони рішуче назвали наш намір «авантюрою» і відмовились за свою партію прийняти участь».

З початку листопада 1918 р. М.Шаповал і В.Винниченко перейшли на нелегальний стан, довідавшись через дружину С.Петлюри про те, що існує розпорядження про їхній арешт. Переховуючись, вони обмірковували всі деталі розпочатої справи. Так з’явилася ідея утворити на час боротьби за владу (до скликання Установчих зборів) спеціальний керівний орган — колегію з трьох-п’яти осіб — Директорію. Останню мав сформувати Український національний союз.

Члени УНС — українські есери, спілчани та соціал-демократи зв’язалися з полком Січових стрільців у Білій Церкві (які були незадоволені русифікаторською реакційною політикою генерала П.Скоропадського і заявляли, що віддають себе в розпорядження Національного союзу); подали звістку про можливість повстання війську, що перебувало на фронті на Чернігівщині та Харківщині, і, використовуючи авторитет зазначених організацій (зокрема Національного союзу), прихилили його на свій бік; залучили до активної участі в підготовці повстання залізничників; почали прикидати, які військові сили можуть перейти на бік повстанців, зважувати можливу позитивну роль у повстанні робітників-залізничників і їхніх дружин, утворених для охорони залізниць, підраховувати кошти, необхідні для повстання, — оцінювати всі «за» і «проти».

План повстання розробили представники Січових стрільців (Є.Коновалець і А.Мельник) та залізничників (А.Макаренко і генерал О.Осецький). План був затверджений центральними комітетами УСДРП та УПСР (центральної течії). Осторонь цього плану залишалися соціалісти-федералісти.

Революційній частині союзу довелося вдати, ніби вона нічого не робитиме без згоди есефів. 9 листопада Національний союз ухвалив постанову, яка була передана Українським телеграфним агентством: «Зважаючи на те, що під впливом останніх подій у громадянських колах поширюються чутки про якісь наміри УНС щодо зміни тактики в напрямі активних виступів, Головна рада УНС заявляє, що чутки про зміну тактики Національним союзом не мають підстав; зазначені питання в Головній раді не виникали. Головна рада прохає все громадянство взяти до уваги лише постанови УНС, відкидаючи всякі чутки, котрі ширяться з метою знервувати громадянство і внести дезорганізацію, яку використовують на шкоду українській справі».

Тим часом перед загрозою остаточного розриву гетьмана з українською державністю, неминучою відставкою з коаліційного кабінету соціалістів-федералістів останні почали схилятися в бік радикальної частини УНС, підтримуючи ідею повстання. ЦК УСДРП практично одностайно (проти виступив лише В.Садовський) висловився за негайне розгортання збройної боротьби.

Ситуація ставала сприятливою для прибічників рішучих дій. На спеціально скликаних зборах союзу В.Винниченко доповів, що проти гетьмана вже підготовлено повстання, і що без обговорення та дебатування цього питання політичні партії мають обрати Директорію і дати їй повноваження на проведення виступу. Збори союзу так і вчинили: без зайвих розмов ухвалили всі заходи, здійснені у справі організації повстання, й постановили обрати Директорію УНР на окремому таємному засіданні уповноважених представників від усіх політичних партій, які входили до складу УНС, а також представників війська.

Вибори Директорії відбулися 13 листопада 1918 року. Вводити представників до складу керівного органу повстання домовилися лише з присутніх на таємному засіданні чи тих, хто дав на це попередню згоду (як С.Петлюра, котрий на зібрання не прибув). Дехто з політичних, партійних функціонерів не прийшов на нараду, побоюючись репресій та переслідувань з боку влади. Були й такі, котрі навіть на засіданні відмовилися з різних причин увійти до Директорії. До її первісного складу було обрано: Голова — В.Винниченко, члени — С.Петлюра і Ф.Швець. Іще двох — А.Макаренка і П.Андрієвського — обрали тимчасово. Але згодом це забулося, і Директорія залишалася у складі п’яти членів.

«Під час підготовки повстання, — повідомляє голова Директорії, — шукаючи скрізь, з усіх боків забезпечення успіху своєї справи, ініціатори руху ввійшли в переговори з представниками російської совітської делегації Х.Раковським і Д.Мануїльським для координації наших виступів під час повстання. Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ. Вони зобов’язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. Зі свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні.

Д.Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи, а також поїхати за кордон для підписання цього договору. Не надаючи значіння ніяким підписам, гадаючи, що й без цього можна додержати договір, коли є щирість і бажання додержуватись його, й зламати з підписом, коли того бажання немає, — я їхати кудись підписувати відмовився, так само, як і від пропонованих грошей. Але договір лишався договором».

Отже, ініціатори повстання вважали, що в політичному, військовому та організаційно-технічному сенсах воно забезпечене, момент слушний, справа за імпульсом від керівного центру. З ним не забарилися. Так настала чергова віха Української революції.