«...Найдужче любити український народ...» Роздуми з приводу виходу книги про Миколу Міхновського

Нещодавно видавництво «Генеза» випустило в світ першу вітчизняну наукову біографію про Миколу Міхновського — світоча українського самостійництва. Її автор — Федір Турченко назвав книгу «Микола Міхновський: Життя і слово» (К., 2006). З великої кількості видань історичної персоналістики, що з’явилися останніми роками, її вирізняє справді глибока дослідницька сутність, високий професіоналізм. З одного боку, здається, тільки так і мало бути — щоб вийти на узагальнюючу, підсумкову працю, слід було предметно розібратися у безлічі версій, масі вигадок і фантазій, які нашарувалися в історіо-графії щодо оцінок непересічної особистості, запропонувати читачам якщо не абсолютне знання, то хоча б максимально наближене до істини. І Ф.Турченко провів таку величезну роботу, здається, не залишивши поза прискіпливою увагою, логічною апробацією жодної з наявних точок зору.

З іншого боку, досвідчений історик демонструє не один блискучий зразок пошукової діяльності. Він «пройшов» за своїм героєм всіма його життєвими дорогами і, починаючи від архівних, рукописних документів, уривчастих свідчень про народження, хрещення, навчання до блоків джерел, включаючи періодику, мемуари, рідкісні публікації про різноманітну фахову й громадсько-революційну діяльність, заново оцінив всі значимі віхи суперечливої, часом важкозбагненної долі.

Зі сторінок книги М.Міхновський постає як надзвичайно щира, цілісна, принципова, безмежно віддана справі звільнення рідної нації натура (пристрасні слова, винесені в заголовок, по суті, були його несхибним життєвим імперативом), мислитель, який, випереджаючи час, пропонував єдино можливий, зрештою, єдино виправданий і результативний шлях національного прогресу — завоювання самостійності України. Досягнення мети передбачалося найрадикальнішими засобами — повстання, революції, силові акції, словом — війна. Образ, безумовно, світлий, яскравий, надихаючий. Не дивно, що Ф.Турченко по-справжньому закоханий в нього (і нічого поганого в тому немає — тільки так і можна щонайглибше розуміти та емо-ційно-ефективно відстоювати правоту й правду свого героя, зрештою — власну правоту й правду).

Однак є моменти (достатньо важливі й принципові), які не дозволяють беззастережно, беззаперечно прийняти запропонований Ф.Турченком погляд на широкі й надзвичайно сутнісні проблеми історичного поступу України, виразно віддзеркалені в долі М.Міхновського.

Глибоку, історичну правоту, обґрунтованість концепції радикального самостійництва автор аргументує по суті двома логічними «фундаментальними» тезами (чи ж то разом антитезою):

1) несприйняття переважною більшістю керівників національно-визвольного руху, Української революції 1917—1920 рр., самостійницьких програм М.Міхновського привело до краху національних сподівань, на десятиліття закрило можливість українцям зажити справжнім, повнокровним національним життям, повноцінно самореалізуватися;

2) розвал Союзу РСР, здобуття Україною державної незалежності в 1991 р. означало підтверд-ження суспільно-політичного прогнозу М.Міхновського і його однодумців, стало торжеством теоретичних уявлень про чинники справжнього національного розвою і прогресу.

На перший погляд, сенс у такій позиції є. Однак не варто поспішати погоджуватись з нею, а спробувати не лише критично поставитись до аргументів прихильників соціалістичних і федералістських орієнтацій, як це достатньо розлого, предметно зроблено в книзі, а й спробувати неупереджено перейнятися мотивацією їх позиції, поширити конкретно-історичний підхід у всій його повноті на ідейно і, головне, об’єктивно оцінити потенції національно-визвольного руху. Тоді з’ясується, що справа з перспективою радикального розв’язання українського питання в перші десятиліття ХХ століття, та й пізніше, була не лише непростою, а й достатньо проблематичною.

Ніхто із патріотів-українців — сучасників М.Міхновського — не взявся б доводити, що самостійність України — то річ небажана, недоречна, а відповідне гасло — позбавлене сенсу чи навіть шкідливе. Однак дати ствердну відповідь на питання, чи це досяжно було в 1900, 1902 та й навіть у 1917 р. (принаймні навесні—влітку) навряд чи хто з політиків-реалістів узявся б. Не маючи можливості навести всю суму аргументів, доводиться обмежитися лише найочевиднішим.

Наскільки б справедливими й привабливими не видавалися самостійницькі гасла, фактом залишається те, що в досліджувану епоху не існувало політичної сили, яка б очолила (навіть не організувала — про те взагалі не йдеться, зважаючи на мізерію сил) їх втілення в життя. Ф.Турченко, вочевидь, видає бажане за дійсне, коли стверджує, що з іменем М.Міхновського та його соратників пов’язаний цілий суспільно-політичний рух у Наддніпрянській Україні початку ХХ ст. — самостійницький рух. Адже він, мабуть, не випадково не наводить чисельності най-презентабельнішої самостійницької сили — Української народної партії. Вона об’єднувала фанатично відданих українській ідеї борців. Але ж їх були одиниці.

Ф.Турченко, слідом за Р.Млиновецьким, укотре доводить факт існування в 1917 р. «Братства самостійників» (чомусь глибоко законспірованого, таємного, тоді як в умовах демократичних свобод всі політичні сили з весни 1917 р. діяли в Росії легально), пише про істотний вплив його членів на масові настрої, перебіг подій, однак перелік прізвищ знову настільки скупий, що його годі порахувати на пальцях однієї руки.

Якщо ж у середовищі національної еліти не існувало навіть скільки-небудь міцного ядра прихильників самостійництва, то в народних масах — й поготів.

Тож погляди лідерів українського національно-визвольного руху виправдано зверталися у бік реальніших перспектив — гуртування сил, здатних повалити самодержавство як оплот соціального й національного гноблення всіх народів, у тому числі й українського, а затим — досягнення народоправства, республіканського ладу як передумови ліквідації влади експлуататорів, переважна більшість яких в Україні була інонаціональної належності. Платформа широкої національно-територіальної автономії постає як полі-тично обґрунтована й не авантюрна, прогностично досяжна. І якщо М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов, інші прибічники «націонал-федера-лістичної легенди» як їх називає Ф.Турченко, справді вдавалися до критики (і достатньо рішучої) М.Міхновського, його прибічників, то їх також варто спробувати зрозуміти. Вони піклувалися про створення широкого національного (й водночас — у всеросійському масштабі — демократичного) фронту як підстави для реалізації планів розв’язання українського питання. А певною завадою (хоча, можливо, й не дуже впливовою, могутньою) були плани, а головне — по суті сектантські, розкольницькі дії самостійників.

А відтак вважати представників автономістсько-федералістського курсу до певного часу — пізньої осені 1917 р. (це абсолютно переважаюча частина провідників і найширших кіл рядових учасників руху) бездарними особистостями, поганими аналітиками, недалекоглядними, неадекватними політиками, які тільки те й робили, що зривали зусилля самостійників як мінімум невиправдано. Тим більше — висувати дуже відповідальні звинувачення. У сус-пільному розвитку також існує своя логіка й нехтування нею межує з авантюризмом, а то й призводить до них, провокує не просто безрезультатні дії, а й нерідко обертається на свою протилежність.

Дуже важливий елемент, який фактично обходить Ф.Турченко, це тісна, органічна взаємозалежність соціальних і національних аспектів суспільного поступу як неодмінної, достатньо непростої детермінанти початку ХХ століття. Точніше, він правильно констатує, що найпершою і, безумовно, найвищою, без перебільшення — абсолютною метою проектів М.Міхновського було створення самостійної, незалежної української держави, консервуючи в пропонованих моделях по суті тогочасний стан суспільних відносин. Однак не лише теоретично, а й на практиці було доведено, що без кардинальних зрушень у соціальній сфері (політичних революцій) надії на прогрес у розв’язанні українського питання були більш ніж примарними.

Однак не можна не помітити, що соціальні завоювання трудящих та й сутнісні демократичні зрушення не просто виявились чужими палкому проповіднику національного самостійництва, ірраціоналізм світогляду якого не міг не відзначити й автор книги. Вони дедалі штовхали його вправо. За визнанням Ф.Турченка, в той час, коли більшість проводу українського національно-визвольного руху, «опинившись у тенетах марксистських теоретичних конструкцій», виявила для себе, що незалежність України «була за межами можливого», М.Міхновський пережив ідейну еволюцію від тимчасового захоплення соціалізмом (під час революції 1905—1907 рр.) до лібералізму й навіть консерватизму.

Мабуть, не можна пройти і повз такий чинник як стійкий імідж скандального шовініста, що закріпився за М.Міхновським з молодих років (інші не зовсім привабливі риси характеру холеричного темпераменту, які не оминає в мемуарах практично жоден із сучасників, кому довелося спілкуватися з неординарним політиком, свідомо полишимо за дужками). Ф.Турченко, безперечно, правий, що то був націоналізм особливого роду — «переважно оборонний, захисний націоналізм, спрямований на самозбереження українців. Це антитеза, протидія великодержавному шовінізму панівної нації, який був спрямований на денаціоналізацію українців». Для М.Міхновського такий націоналізм був своєрідним ідеологіч-ним важелем мобілізації на національне визволення. Однак форма (гасла), в яку втілювалися загалом виправдані настрої і прагнення, викликала питання, настороженість, а то й відразу. Інтелігентних людей (та й не лише їх) буквально шокували своєю прямолінійною безпардонністю, відвертим цинізмом окремі із «Десяти заповідей україн-ця» («Катехизису українця»): «...Усі люди твої брати. Але москалі, поляки, мадяри, жиди — це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами й визискують нас. ...Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів-зайдів. ...Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами»... (с. 131, 132) тощо.

Всупереч елементарним науковим, моральним уявленням і принципам, священну ненависть до гнобителів М.Міхновський переносив на весь народ, намагався культивувати ворожість до всієї нації. Заради справедливості, слід сказати, що український патріот демонстрував і гнучкіше ставлення до інших націй у дещо складніших ситуаціях, таких як оцінка єврейських погромів — як адвокат він водночас захищав і селян, що брали участь в акціях — вочевидь, розумів соціальну природу і мотиви їх участі в насильстві — і ставав на бік постраждалих, скривджених євреїв. Що ж до росіян, тут такої діалектичності бракувало. У брошурі «Спадщина тиранів» 1917 року М.Міхновський беззастережно доводив: «Усі росіяни хочуть — унітарної (объединительной) Демократичної Республіки, бо росіяни хочуть продовжувати колишнє панування над українцями, українці ж хочуть визволитися з того панування... Московський народ — не та чи інша партія, але весь народ, — хоче бути паном над українським народом. З того повстає боротьба між обома народами»...

Цілком у дусі такого світогляду — ініціація підриву пам’ятника О.Пушкіну в Харкові, чи відмова подати руку В.Короленку як «зраднику» свого народу. То чого ж тоді дивуватись, що від М.Міхновського воліли дистанціюватися діячі, які сповідували демократичні принципи, і він зрештою опинився майже в повній ізоляції?

До речі, український рух, національне державотворення з кінця 1917 р. — початку 1918 р. розвивалися під безроздільним гаслом самостійності (що стало результатом дії переважно об’єктивних чинників), а стосунки проводу Української революції з М.Міхновським від того не стали теплішими. Останній, до того ж, як не дивно, саме в сприятливий переломний су-спільний момент навесні 1917 р. — обрав протилежний вектор — несподівано відхилився від, здавалось, своєї непорушної позиції — до автономістсько-федералістського курсу. Справа у тому, що на новому щаблі розвитку йшлося вже про якісно інший рівень самостійництва, органічно пов’язаний з цілим комплексом компонентів суспільного, національного прогресу. І навряд чи М.Грушевський, В.Винниченко, М.Шаповал, С.Єфремов, П.Андрієвський, Б.Мартос, Д.Дорошенко погодились би з тезою, що вони механічно запозичили (перейняли) ідею самостійності України у М.Міхновського. Швидше вони готові були доводити, що їх
об’єктивно, логічно підвела до неї суспільна практика, революційний досвід і назрілі обставини (завойовані позиції) для можливої реалізації стратегії, сутність якої була близькою їх прагненням ніскільки не менше, ніж М.Міхновському.

Тож виникає питання про наукову коректність, можливо, категоричність висновків Ф.Турченка, згідно з якими самостійники на чолі з М.Міхновським у політичних подіях 1917 р. мали точніший розрахунок, ніж їхні ідейні суперники з українського табору, «вели значно реалістичнішу, ніж автономісти, політику» і що саме рух, започаткований М.Міхновським, «у кінцевому рахунку (хоча й у цілком інших умовах) ...втілився в незалежній Українській державі, проголошеній в 1991 р.».

Зі значно більшими підставами, гадається, можна вести мову про те, що нинішня незалежна Україна є логічним результатом боротьби багатьох поколінь патріотів, вірних синів нації (а вони дійсно часто по-різному бачили шлях реалізації національної ідеї), хоча внесок у спільну справу був природно різним. І намагатися виміряти його персоніфіковано лише критерієм — хто несхибніше, наполегливіше повторював радикальні гасла, незважаючи на те, наскільки вони були реалістичними навряд чи виправдано, а можливо й більше того — беззмістовно. А відтак і ускладнені (від того зовсім не переконливіші) міркування-висновки і вступу і післямови книги про те, що М.Міхновський був водночас людиною і свого часу і майбутнього (тому й не міг бути зрозумілим, справедливо оціненим сучасниками, а надто чомусь — непересічними особистостями) значною мірою відпали б самі собою. І провину за особисту трагедію життя М.Міхновського не варто було б перекладати на політичних опонентів (передусім М.Грушевського). А нездатність сучасної суспільної свідомості піднятись до рівня адекватного реагування (бодай ретроспективного) на ідеї справді багато де в чому відважного і беззавітно відданого справі національного визволення борця пояснювати загальною зачарованістю писаннями якого б то не було авторитета, чи ж то недостатньою поінформованістю, або політичною заангажованістю науковців, які мають свою, відмінну, однак часто достатньо аргументовану точку зору.

Складні питання, які, як видається, неспроможні закрити запропоновані в книзі відповіді, постають не лише щодо моментів, так би мовити, макрорівня, а й значно конкретніших, проте достатньо істотних.

Отже, загалом позитивно оцінюючи появу книги Ф.Турченка як плідну спробу з’ясування багатьох аспектів життя, творчості, діяльності неординарної, талановитої особистості такого масштабу, яких справді було небагато на українських історичних обширах, доводиться констатувати, що чимало істотних проблем залишаються дискусійними, а чимало лише чекають на додаткові зусилля дослідників. Це природно, ос-кільки монографія Федора Турченка тільки започатковує серйозне, глибоке, предметне освоєння біографії, спадку одного зі світочів українського державництва.