Чим більше життя, тим менша смерть

Цей страх лежить в основі майже всіх людських страхів, усе зводиться до нього. Самі поміркуйте: ось боїться, наприклад, хтось заходити до метро чи в ліфт. Та хай навіть котів боїться чи собак. Це поширені страхи. Якщо продовжити докладно досліджувати будь-яку фобію, вона зведеться до одного — я задихнуся, я впаду, мене затопчуть, розтерзають. Зрештою, я помру.

Усі помруть, а я залишуся?

Як і все, що закладене в нас природою, страх смерті насправді кодує, програмує нас на повноцінне та яскраве життя. Усвідомлення конечності існування — невід’ємна складова життя, і, постійно беручи її до уваги, ми збагачуємо життя, й аж ніяк не обкрадаємо його.

Відомий український психотерапевт Б.Дацишин не боїться говорити на таку «страшну тему»: його навчальний семінар має назву «Зустріч зі смертю — мистецтво жити». Він і сам здатний відчувати радість життя навіть на цвинтарі й ділиться цим талантом з іншими. Знаменитий психотерапевт упевнений: якщо людина панічно боїться смерті, вона боїться й життя, поступово перетворюючись на «живого мерця», котрий і не живе, і не помирає.

Неминучість зустрічі зі смертю кожного з нас тільки збагачує, спонукає вчитися жити. Так уже ми влаштовані: зрозуміти, як відчайдушно хочеться жити, можна лише перед обличчям смерті. Але ж не обов’язково чекати «ударів долі» та горезвісного «а якби тобі залишилося жити місяць», аби відчути смак і жадобу життя, аби почати робити те, що хочеться!

Зростання різноманітних страхів у сучасної людини відзначають багато дослідників. Фобія — це певним чином трансформований страх смерті. Щоб прийняти цей страх, є різні психотерапевтичні методики та вправи. Насамперед, звісно, це осмислення особистого, починаючи з дитинства, досвіду зустрічі зі смертю, власних снів і фантазій про неї, переживання зміни свого ставлення до неминучих утрат.

Дехто з нас намагається не думати про це, уникати участі в будь-яких «поховальних» ритуалах та звичаях. У таких людей страх консервується, а емоційний досвід, пов’язаний зі смертю, — що досвід маленької дитини, він незрілий і невизначений. Можна сказати, що в цих людей немає стосунків зі смертю, вони лише бояться її, як несміливий третьокласник — директора школи: сам нізащо навіть до кабінету його не підійде. Інші, навпаки, заводять моду на цікавість до смерті, роблять її персонажем гламурних тусівок, сучасного мистецтва, молодіжних неформальних рухів.

Міф про можливість і необхідність повного контролю над усім, що з нами відбувається, несумісний із ідеєю смерті. Думка про те, що смерть може настати в будь-який момент, здається сучасній людині, котра звикла планувати кожну хвилину, абсолютно недоречною, такою, що руйнує звичний лад життя.

Тому ми всіма можливими засобами захищаємося: витісняємо, ігноруємо «песимістичні» думки. Проте надміру жорсткі захисти, що грунтуються на повному запереченні неминучої даності нашого існування, за певних обставин не витримують. І тоді нормальний страх смерті, який водночас є інстинктом самозбереження, а отже — жадобою життя, може трансформуватися у різні форми страхів та тривожних розладів. «Вимкнувши» неприємні почуття, ми водночас піддаємо «загальній анестезії» і все хороше, стаємо байдужими і безрадісними.

Однією з основних форм заперечення смерті є наша віра у власну унікальність, у те, що ми не підвладні невідворотним біологічним законам і що життя не розправиться з нами так само жорстоко, як із іншими. Навіть смерть на екрані, яка масовано падає на сучасну людину, не сприймається як реальність, що безпосередньо стосується кожного. Типовою реакцією захисту від страху смерті є установка на власну винятковість: «Усі помруть, а я залишуся».

Не приховуйте від дитини ні життя, ні смерть

Зазвичай це приходить до нас іще в дитинстві — коли дитина усвідомлює, що всі колись помруть. Перші думки про те, що хтось може піти від нас назавжди, з’являються у дво-трирічному віці. Зустріч із реальною втратою, хай навіть домашньої тварини, прискорює це осмислення. Діти нерідко навіть дорослих бентежать наполегливими запитаннями: «Мамо, ти помреш? І тато помре? А вас у землю закопають?», можуть вибухати плачем і протестами на підтвердження дорослими своїх страхів.

Перше запитання, яке ставлять собі дорослі: «Казати чи не казати?» Якщо в сім’ї панує атмосфера відкритості та чесності, діти беруть участь у сімейних розмовах, наприклад про людину, яка відійшла в небуття, про смерть і майбутній похорон. Якщо діти маленькі, краще в цей час тримати їх на колінах, казати, що ви їх любите, щоб їм не було страшно. Хай вони поплачуть.

Психолог Боб Дейтс радить давати дітям про смерть просту й точну інформацію тоді, коли вони потребують цього. Розвіювати жахи, породжені дитячою уявою. Не варто вживати таких висловів, як «дідусь пішов від нас», «мама заснула» або «Бог забрав їх до себе». Діти сприймають такі слова буквально: «пішов» — отже, не схотів із ними жити, «заснула» — чекатимуть, коли вона прокинеться, або самі боятимуться засинати, а якщо Бог раптом захоче, то наступною забере дитину.

Біль утрати близької людини і турбота про дитину часто диктують спонтанне рішення: не казати, приховати від дитини будь-яку інформацію, що стосується болючої теми, аби маля не мало таких жахливих почуттів, які переживаємо ми, дорослі, аби не страждало. Насправді це не тільки співчуття і здоровий глузд, а й неусвідомлена малодушність. Мені самому зле зараз, нікому подбати про мене у хвилину втрати близьких, а якщо я скажу, то доведеться мати справу з непередбаченою, складною реакцією дитини. І замість того, щоб жаліти себе у своєму горі, мені доведеться дбати не тільки про власні почуття, а й про почуття іншого. І це справді так.

Можливо, тому в нашій культурі побутує думка, що смерть як явище потрібно приховувати від дитини якомога довше. Тему оминають, замовчують і в сім’ї, і в педагогічній літературі. Проте в Японії, наприклад, передбачені заняття, на яких із дітьми говорять про смерть. Вони відвідують цвинтар, читають написи на пам’ятниках. Молодших школярів і навіть дошкільнят навчають шанувати пам’ять мертвих, згадуючи все хороше, що вони робили за життя заради інших людей...

Як говорити з дитиною про смерть близьких людей? Однозначної відповіді на це нелегке запитання немає. Занадто багато чинників необхідно врахувати: вік дитини, особливості її сприйняття, стосунки в сім’ї, релігійні установки. Багато дорослих, які втратили близьких, знають, як довго терзають думки на кшталт: «якби я вчасно...», «якби ми звернулися до іншого лікаря», «якби я була поруч».

А уявіть, яким тягарем лягає смерть на плечі дитини, котра ще не вміє встановлювати причинно-наслідкові зв’язки! Спочатку в неї виникає відчуття, що якби вона правильно поводилася, цього могло б і не статися. Висновок може бути й іншим: оскільки мене залишила близька людина, нікому не можна довіряти. Минає певний час, і відчуття вини та недовіри до світу починають шукати вихід, перероджуючись і перетворюючись або на психосоматичні захворювання, або на агресію — зовнішню чи внутрішню. Щоб таких наслідків не було, тему смерті не можна замовчувати.

Найкраще говорити про смерть як про перехідний стан, беручи за основу різні явища природи. Прийнявши думку про те, що смерть — це ніби перетворення у новий стан, дитині буде легше прийняти думки про неминуче.

Якщо усвідомлення людської смертності справляє на дитину настільки гнітюче враження, що вона не в змозі опанувати себе, батькам необхідно проаналізувати власну поведінку: можливо, вони самі надто тривожаться, зациклені на хворобах, постійно говорять про важке й небезпечне життя?

На уявлення сучасних дітей впливає віртуальний світ. Здається, що смерть — повсякденна реальність наших дітей. Від телевізійних новин, які подають загибель людей у прямій трансляції, до блокбастерів, цінність яких вимірюється кількістю трупів. У мультиках і комп’ютерних іграх начебто вбитий герой встає і біжить далі, ніби нічого й не сталося. Це робить смерть для дітей ілюзорною, безпечно віддаленою, іграшковою, керованою. Ці міфи спричиняють постріли у шкільних коридорах, про які пишуть ЗМІ, та інші експерименти зі смертю.

Мода на смерть

Ми будемо не завжди — інтегрувати цю думку у власну свідомість буває нелегко не лише дітям, а й дорослим. А для підлітків, які практично наосліп відшукують власний життєвий шлях, вона часто перетворюється на крайнощі — панічний страх або нав’язливу ідею. Їм належить виконати чималу індивідуальну внутрішню роботу, щоб навчитися жити з цим страхом і захищатися від нього.

Саме звідси започатковуються такі молодіжні субкультури, як готи, емо та інші громадяни, котрі чекають на Армагеддон. Культ смерті, поклоніння їй — це лише метод подолати, змиритися й ужитися з власною панікою, яка виникає на думку, що померти доведеться не тільки іншим, чужим і незнайомим людям, а й мені самому, моїм рідним та близьким. Люди похилого віку з гумором часто жартують про «звикання до землі». Приблизно так працюють ці субкультури: маючи її, смерть, поряд, матеріалізовану і практично живу завдяки безлічі символів, вони звикають до її присутності. Постійно розмірковуючи про свою майбутню смерть, вони не те щоб закликають її, але вже усвідомлюють і змиряються.

Представники молодіжних субкультур, які романтизують смерть, хочуть померти усміхаючись. Можливо, їм і вдалося привнести в загальнокультурний простір щось здорове — спробу по-дитячому приручити смерть: поглянь, смерть, як любовно я прикрашаю тебе блискітками! Не чіпай мене, будь ласка!

Страх смерті — природний для людини. Він відомий практично кожному. Його присутність у людському житті блискуче описав Ірвін Ялом: «Страх смерті має величезне значення в нашому внутрішньому досвіді: він переслідує нас як ніщо інше, постійно нагадує про себе якимсь «підземним гуркотом», ніби вулкан, що дрімає. Це — темна, тривожна присутність, що зачаїлася на краю свідомості... Однак смерть є умова, яка дає нам можливість жити справжнім життям».

Не відкладайте життя на потім! Цінуйте й відчувайте кожну мить життя!