Чи злетить лебідь над Бугом?

За кількістю безцінних пам’яток архітектури XVII—XVIII століть, що фігурують у багатьох європейських історичних хроніках, наша країна може посперечатися з будь-яким членом Євросоюзу. Згадаймо навмання бодай Кам’янець-Подільський, Білгород-Дністровський, Хотин, Дубно, Збараж, Бучач, Теребовлю, Олесько, Мукачеве, Клевань, Старокостянтинів, Чортків, Острог, Жовкву. Мабуть, кожен із читачів згадає ще чимало назв фортець, замків, маєтків, монастирів, які краще чи гірше збереглися до наших днів. А от чим ми докорінно відрізняємося від Європи, так це ставленням до свого історичного надбання. За часів комуністичного режиму переважна більшість пам’яток історії була занапащена або занедбана. У кращому разі там був склад, божевільня, розміщувалася військова частина або в’язниця.

Не оминула така доля і фортецю-замок у Меджибожі на Хмельниччині. Під’їжджаючи до неї здалеку, мимохіть захоплено зупиняєшся, милуючись могутніми мурами і вежами, що височать над Південним Бугом. За переказами, колись замок був пофарбований білою фарбою і відбивався в річці наче лебідь. Сьогодні, обходячи неприступні стіни фортеці, бачимо облуплену кладку червоної цегли, понівеченої часом, а ще більше людьми. Більшість споруд усередині у вкрай аварійному стані. Щоправда, після того, як у 2004 році Меджибізький замок став Державним історико-культурним заповідником, справи пішли на краще, проте все одно бюджетних коштів на відновлення пам’ятки катастрофічно не вистачає. До того ж гроші, виділені заповіднику на 2006 рік, прийдуть в основному вже наприкінці року, коли найбільш сприятливий період для будівельних, реставраційних, археологічних робіт уже мине. На запитання про ідею віддавати пам’ятки приватним особам, науковий співробітник ентузіазму не виявила. На її думку, приватизують фортецю у Меджибожі не раніше, ніж її відновлять і реставрують за державний кошт. Прибуток від туристів, що зрідка наїжджають сюди, мізерний.

А колись у цих місцях вирувало життя. Перша літописна згадка про Меджибіж датується 1146 роком. Містечко лежало неподалік Чорного та Кучманського шляхів, якими татари робили набіги в ці краї. Тому вже у ХІІ сторіччі тут були укріплення проти кочівників, а згодом виросла й фортеця. Її внутрішня площа займає близько гектара. Стіна зі східного боку — завтовшки майже чотири метри — сягає 17 метрів. Південна стіна має три ряди бійниць, тобто захисники могли обстрілювати нападників із трьох поверхів. Стару фортецю не оминули бурхливі часи української історії XVІІ сторіччя. Її мури були свідками Національно-визвольної війни українського народу проти польської шляхти під проводом Богдана Хмельницького. У 1672 році Меджибіж захопили турки і прохазяйнували тут 27 років. На згадку про це залишився дерев’яний мінарет, надбудований на старовинному костьолі. А от комуністи цю, на той час уже православну, церкву пограбували, сплюндрували, зробивши в ній комору, — такий вигляд вона має і сьогодні. Ще один храм Меджибожа, руїни якого височать неподалік фортеці, у 30-х роках ХХ сторіччя став місцем, де чекісти розстріляли тисячі невинних людей. Так само вчинили й гестапівці, які у 1942 році розстріляли тут понад три тисячі євреїв.

Меморіальна дошка біля центральної брами засвідчує, що 4 жовтня 1846 року в Меджибожі зупинявся Тарас Шевченко. Напевно він був вражений цим величним замком, бо малював його. А той, хто сьогодні відвідає Меджибіж, може залюбки сфотографуватися. Але краще не всередині на руїнах, а ззовні, ще й на відстані.