ЧИ ВОЛОДІЄТЕ ВИ ЕТИКОЮ ПО-ФРАНЦУЗЬКОМУ?

Якщо французький автомобільний магнат влаштовує презентацію нової марки машин своєї фірми де-небудь на Сейшелах і за свій рахунок везе туди журналістів — їдьте з чистим сумлінням! Чому не поєднати приємне з корисним? Такі «канікули» зовсім ні до чого вас не зобов’язують.

Якщо потім цей самий магнат запропонує вам новий автомобіль «покататися» — знов-таки беріть, не задумуючись. Зрештою, як ви збираєтеся писати про цю марку, не випробувавши її особисто?

Але за тиждень-другий машину краще повернути. У принципі, ви могли б поїздити на ній і місяць, і рік, а могли б і взагалі залишити собі — магнат не заперечуватиме. Проте це було б із вашого боку... неетично.

Помилки молодості

«Нам би їхні проблеми!» — хором подумали журналісти — учасники організованого Інститутом масової інформації семінару «Етичні принципи роботи журналіста: західний досвід», коли слухали доповідача, досвідченого французького журналіста, одного з керівників організації «Репортери без кордонів» Даніеля Жанка. Людину, котра приїхала з країни, де автомобіль — таки засіб пересування, та й поїздка на Сейшели — не вельми велика розкіш, аби підкупити незалежного журналіста.

Проте більшість питань фахової етики не так прямо залежать від економічного рівня країни, а тому для журналістів Франції й України спільні, близькі та знайомі. Якою ціною можна одержувати інформацію, а які методи абсолютно неприпустимі? Як відбирати факти й ілюстративний матеріал для статті, аби цей «відбір» не перетворився на відверту фальсифікацію? Які джерела інформації вважати достовірними? За яких обставин називати повністю імена тих, про кого пишеш, а коли не робити цього? Яку тематику розробляти особливо обережно, а в яких випадках зовсім відмовитися від публікації з етичних міркувань?

Французький журналіст не писатиме про самогубство дитини чи підлітка — це забороняє йому не лише етичний кодекс, а й закон. І десять разів подумає перед тим, як розпочати говорити про самогубство взагалі: це питання для педантичних французів особливо неоднозначне. Одна річ, якщо застрелився генерал, з чиєї вини опинилися в оточенні й загинули солдати у В’єтнамі, — але чи варто писати про аптекаря, котрий покінчив із собою, тому що його покинула дружина?..

«На початку своєї кар’єри я якось припустився такої кричущої помилки, що виправданням може послужити лише моя молодість», — заінтригував аудиторію мсьє Жанка. І розповів, як використовував у своїй статті про війну в Алжирі інтерв’ю, взяті у військовополонених, — вони цілком вкладалися в концепцію статті, якою її заздалегідь уявляв собі молодий журналіст. Але ж ці люди, знаходячись під охороною, звісно, не могли бути вільні у своїх висловлюваннях, та й не виключено, що серед них були «підсадні качки»... Стільки років минуло, а мсьє Даніелю досі соромно. Але ж він, по суті, нічого не фальсифікував, не підганяв, — просто зрадів, що йому сказали саме те, що він хотів почути!

Звісно, молодість може багато чого вибачити й виправдати. Пам’ятаючи про це, наведу як приклад один випадок — уже з нашого життя.

Якось у Львові відкрилася — і приблизно через два місяці благополучно закрилася — газета, куди за досить пристойні гроші набрали на роботу студентів першого-другого курсів факультету журналістики. Журналісти повинні були подавати хльосткі, сенсаційні матеріали з виразним запахом смаженого. І одна студентка написала про нещасливий випадок, який стався тоді: 17-річний хлопець, котрого не пустила на поріг його дівчина, спробував улізти до неї у вікно й розбився, зірвавшись мало не з дев’ятого поверху. У замітці дуже докладно та зворушливо описувалися думки й почуття цього юнака, котрий вже ніяк не міг підтвердити їх або спростувати (прізвище, слава Богові, не називалося). Але гірше інше: не маючи ілюстрації до матеріалу, автор покликала на допомогу колег-однокурсників, і разом вони спорудили постановочне фото. Один студент ліг долілиць на асфальт, біля його голови розлили варення, а інший клацнув фотоапаратом...

Молодість. Наскільки я знаю, уже нині (відтоді минуло років зо п’ять-шість) усі згадувані студенти стали непоганими журналістами. Тоді, лише пробуючи «на зуб» професію, вони просто грали в «творців сенсацій», через молодість не замислюючись, скажімо, про почуття батьків загиблого юнака. А про існування журналістської етики не знали, певне, взагалі. Хоча, повторю, навчалися вони на факультеті журналістики!

Чого навчають
в інституті

Один з українських журналістів, учасників семінару, поскаржився: «Ми свого часу не вивчали журналістську етику. Вивчали марксистсько-ленінську...»

Журналісти нового покоління на таку відмовку права не мають. У додатку до мого диплома про закінчення інституту журналістики зазначено, що я вивчала «психологію й етику журналістської творчості» протягом 32 годин. Не стверджуватиму, що цього замало. Хіба що запізно — аж на четвертому курсі. Але коли Даніель Жанка сказав, що йому незвично виступати перед колегами: зазвичай він читає лекції такого штибу студентам, — стало прикро за рідний інститут. Одна лекція мсьє Жанка дала б студентам більше, ніж усі ці тридцять дві години...

Тут зроблю невеликий відступ. Говорячи про достойні й недостойні способи збирання інформації, француз розповів про журналістку, котра, аби написати про профашистську партію Ле Пена, сама вступила в її ряди й залишалася членом цієї партії цілих два роки! Чи припустимі подібні методи роботи? «Поза сумнівом, — прокоментував мсьє Даніель. — Адже якби вона прийшла до нього зі словами: «Бонжур, мсьє Ле Пен, я журналіст і хочу написати про вашу партію», — вона одержала б зовсім іншу інформацію, яка навряд чи відповідала б дійсності».

Отож, матеріал для цієї частини статті я збирала приблизно так само — правда, без попереднього наміру. Студенткою київського інституту журналістики я в другому семестрі четвертого курсу прослухала 32-годинний курс етики та психології. Не сумніваюся, що й директор інституту, і викладач зазначеної дисципліни заперечуватимуть усе написане тут від початку й до кінця. Але в мене чимало свідків: усе-таки разом зі мною інститут закінчило понад сто чоловік! А ті, хто навчається сьогодні, підтверджують, що за останній час нічого не змінилося...

Навчальних планів, за якими читалися лекції, ніхто зі студентів ніколи не бачив. А самі лекції, як пояснив викладач, повинні були стати для нас практичним посібником у повсякденній журналістській роботі.

Так, ми дізналися, що, збираючись на прес-конференцію, журналіст має взяти з собою два диктофони (один обов’язково вкрадуть) і три кулькові ручки: одну вкрадуть, в іншій скінчиться паста. Усі ручки мають бути фірмові й дорогі, інакше ваше видання запідозрять у несолідності. Вельми корисна інформація, але етика тут при чому?

До речі, лекцію про запасні ручки викладач прочитав нам двічі, на протестуючі крики студентів резонно зазначивши: «Повторення — мати навчання». Щолекції лунали також коронні твердження, що головне для журналіста — «парад на обличчі», а користування Інтернетом — дурний тон, бо це «секонд хенд» інформації. Тіснішого наближення до проблем етики професійної діяльності журналіста за весь семестр не спостерігалося.

Зате студенти отримали уявлення про ідеальні стосунки в редакційному колективі. Редактор завжди правий, власна думка журналіста — казка для маленьких дітей. Будь-яка критика головного редактора карається звільненням. Журналісти в редакції — конкуренти; умій висмикнути цікаву тему з-під носа у свого колеги, інакше він висмикне її в тебе. Ніякої взаємодопомоги! А найголовніше: ніяких особистих взаємин у колективі — ані приятельських, ані тим більше любовних. Хороший редактор, дізнавшись про «службовий роман», негайно звільняє обох...

Досить прогресивне бачення корпоративної моралі, чи не так?

І не можу не пригадати відомі всьому інституту «13 заповідей журналіста», які записувалися під диктовку, потім ксерокопіювалися, передавалися з рук у руки. Гумор полягав не стільки в змісті «заповідей», скільки в тому, що їх потрібно було заучувати напам’ять і пам’ятати не як-небудь, а за номерами.

Утім, студенти-четвертокурсники, котрі здебільшого давно вже працювали в редакціях, завіти даного викладача всерйоз не сприймали. Злегка заворушилися перед сесією, коли виявилося, що в білетах є запитання, які справді мають стосунок до етики! Тривожилися даремно: усі, хто не примудрився в семестрі особисто подискутувати з наставником, одержали «халявні» п’ятірки. І вся етика...

Десь у середині семестру на курсі виникла стихійна ініціатива зібрати підписи під «вотумом недовіри» викладачу. Не стверджуватиму, що студенти жадали якісного викладання предмету — скоріш боялися самодурства на сесії. Ініціатива захлинулася з найпростішої причини: усі чудово знали, що в інституті немає іншого фахівця з «етики та психології». Хіба що його попередниця на цій посаді — її, говорили, вже спіткала доля студентської недовіри. Зворотної рокіровки нікому не хотілося.

Так, фахівців немає. Традиція давня, витоки якої, ризикну припустити, ще в отій самій марксистсько-ленінській етиці, яку всі чесно зубрили, але ніхто не вважав справжньою наукою.

«Зоряне небо над головою і моральний закон у мені», — Іммануїлу Канту цього було цілком досить. Найнещадніший цензор — внутрішній, він же сумління. «У того, у кого воно є», — додає Володимир Висоцький. Так чи варто покладатися на те, що воно є в усіх, хто приходить працювати в журналістику?

Мораль і закон

Французи принаймні особливо на це не покладаються. Багато етичних норм цілком конкретно закріплені в них у чинному законодавстві. На семінарі про нього докладно розповіла Жаклін Папе, відома радіожурналістка, профспілковий діяч і член Комісії з прес-карти. Закон про пресу ухвалено у Франції 1881 року — через двадцять років після скасування кріпосного права в Російській імперії. Уже тоді французьке законодавство говорило і про свободу преси, і про відповідальність журналіста за образу або наклеп. Про презумпцію невинності, про право на таємницю джерела інформації й багато іншого, до чого до кінця наступного століття додумалися й в Україні.

Так, і про моральні норми, закріплені в законі. Уже говорилося про заборону писати про самогубства неповнолітніх. Те саме стосується й учинених ними чи проти них правопорушень. Та що казати, якщо французькі закони забороняють знімати на відео чи фотографувати людину в наручниках, поки суд не довів її вину!

Отож, у неписаній моралі залишається не так уже багато питань. Ось і дискутують французи, наскільки дорогий подарунок може дозволити собі прийняти журналіст від героя майбутньої публікації.

«Якщо ви пишете статтю про роботу текстильної фабрики, — радить Даніель Жанка, — і наприкінці зустрічі вам запропонували в подарунок краватку, не відмовляйтеся — це просто сувенір. Але якщо вам хочуть подарувати плащ вартістю в тисячу доларів, краще його не брати. Пожартуйте, скажіть, що недавно купили точнісінько такий самий».

Нам би їхні проблеми... Нам би «Запорожець» у безстрокове користування — хіба не розписали б яскравими барвами, яка це чудова машина?

А от і ні! Якось довелося почути від знайомого молодого журналіста: «Ніколи не беру на презентаціях ніяких сувенірів. І ніколи не ходжу на фуршети! Аби не тільки не сказали — навіть не подумали б: от, напхався за наш рахунок, а потім таке написав!» Позиція, до речі, досить поширена.

І мимоволі пригадується героїня «Незакінченого оповідання» О’Генрі, котра не пішла до ресторану з якимось містером Уїггінсом, бо розуміла: хто дівчину годує вечерею, той її і... Спірне, до речі, твердження — якщо казати про жінку, котра дозволяє за себе сплачувати тільки з чемності. Але ота дівчина заробляла лише шість доларів на тиждень!

1935 року французи ухвалили ще один закон — про статус журналіста. «Тоді, — розповідає мадам Жаклін, — у Франції були дуже сильні профспілки». Так що й закон вийшов... Судіть самі.

Крім дефініції професії як такої та положення про журналістську прес-карту, закон встановлював шеститижневу оплачувану відпустку для журналістів, вихідну компенсацію в разі звільнення (місячний оклад за кожен рік роботи), зокрема якщо звільняєшся за власним бажанням, але мотивуєш це тим, що видання перепродається чи просто змінює редакційну лінію (останнє, правда, треба доводити в суді). І найголовніше — граничний мінімум окладу журналіста: 8.000 франків.

Цю цифру учасники семінару спочатку прийняли спокійно й лише через пару хвилин, перевівши в долари — вийшло щось близько 1.200, — зацікавилися: це на рік чи, може, на квартал? Та ні, на місяць. І це мінімум! Зрозуміло, журналісти у Франції не мільйонери. Але людина, котра отримує таку зарплату, не вважатиме себе комусь зобов’язаною, якщо з’їсть два бутерброди з ікрою на фуршеті. І взагалі, не так просто підкупити людину, якій зарплати цілком вистачає на життя. Чого, власне, й домагалися профспілки, лобіюючи такий закон.

Під його дію, втім, підпадають лише ті журналісти, котрих визнає такими Комісія з прес-карти, куди входять вісім професійних журналістів і вісім «патронів преси». Прес-карта — щось на кшталт посвідчення, номер якого закріплюється за журналістом на все життя. Але саму прес-карту потрібно щорічно обновляти, подаючи досьє, на підставі якого комісія визначає приналежність до професії. Критерії: понад 50 % доходів людина має одержувати саме від журналістської діяльності, при цьому публікацій повинно бути не менш як чотири за рік. Професія журналіста несумісна з рекламною і піар-діяльністю, із роботою в державних структурах. Не вважаються «повноправними» журналістами й ті, хто працює в шоу-бізнесі, муніципальних виданнях і тих, що існують при підприємстві (на кшталт наших «багатотиражок»). Якщо комісія визначає, що журналіст більше не є таким, прес-карту йому не продовжують.

Але питаннями журналістської етики комісія не займається. Не займаються етикою і профспілки — їх цікавлять матеріальні проблеми. Так хто ж тоді?.. А ніхто. Тобто самі журналісти й редактори — але спеціальної організації з журналістської етики у Франції немає. Хоча подібні «ордени» є в лікарів і адвокатів. І в журналістському середовищі ідея створення такої структури також проростає, хоча й існують побоювання, що вона могла б перетворитися на певну «поліцію моралі».

Французькі колеги привітали створення Комісії з питань журналістської етики в Україні, очолюваної редактором «ДТ» Володимиром Мостовим. Усупереч «закидам» деяких колег комісія задумана не як альтернатива Спілці журналістів, спрямована на розвал останньої. І тим більше не як передвиборна «інквізиція». Йдеться саме про журналістський корпоративний орган, слово якого мало б вагу у випадках порушення професійної етики. Не через репресивні механізми — через гласність і подальшу втрату поваги колег. Для справжнього професіонала цей чинник таки має значення. Нікому не хотілося б стати «нерукоподаваним».

На прохання учасників семінару Даніель Жанка прокоментував 12 пунктів звернення журналістської ініціативи «Журналісти — за чисті вибори». «Мабуть, із рекламою слід було б обійтися жорсткіше. Журналісти взагалі не повинні займатися рекламною діяльністю», — сказав мсьє Жанка. В іншому новий кодекс йому сподобався.

Постскриптум

У останній день семінару французам поставили «наївне» запитання:

— Уявіть собі, що офіцер охорони мсьє Ширака записав на плівку розмови президента й у цих записах виявилося багато цікавого... Як би вчинили французькі ЗМІ? Опублікували б цю інформацію?

І вперше за три дні мсьє Даніель і мадам Жаклін попросили поки що їх не перекладати: їм потрібно порадитися. Порадившись, вони розповіли, що у Франції прецедент був: шофер мсьє Ширака, звільнений колись із роботи, написав книгу з цитуванням по пам’яті розмов президента. Зрозуміло, французькі ЗМІ писали про це лише після того, як книжку було видано...

— А якби йшлося про злочин? — до діалогу підключився уже весь зал.

Але французи відповіли твердо й однозначно:

— Наш президент не здатний на злочин.