ЧИ КЕРУВАВ ОБОРОНОЮ СРСР Й.СТАЛІН У ПЕРШІ ДНІ ВІЙНИ?

До 1953 р. (рік смерті Сталіна) на таке запитання могла бути лише позитивна відповідь. Будь-які сумніви щодо правильності діяльності вождя на кожному з постів, які він обіймав, мали далекосяжні, якщо не фатальні, наслідки.

За минулі майже 50 років ситуація змінилася, і сьогодні сміливо можна сказати, що Сталін обороною країни на самому початку війни не керував. Для такої відповіді, здавалося б, є певні підстави. Останнім часом ця версія міцно твердилася в наукових працях деяких істориків близького і далекого зарубіжжя. Віддала їй належне і періодична преса. Не обминули її увагою й окремі автори художніх і документальних творів, телевізійних передач. У них однозначно наголошується думка про «хворобу» Й.Сталіна і його «злочинну» бездіяльність в перші дні війни.

Та чи відповідає це дійсності?

Про що розповів секретний зошит
із приймальні вождя

«Публікація відомостей з виявлених в архівах колишнього ЦК КПРС зошитів запису осіб, прийнятих Й.В.Сталіним із 1927 по 1953 рік, пов’язана з прагненням до об’єктивного висвітлення історії і жодним чином не має на меті обілити Й.В.Сталіна, котрий вчинив помилку як напередодні, так і в перші місяці війни. Зошити велися черговими у приймальні вождя, котрий фіксував прізвища відвідувачів і час їхнього перебування в кабінеті Сталіна в Кремлі. Кожен із них по-своєму робив запис, що видно з документа. Судячи із записів, Й.В.Сталіна протягом восьми днів — із вечора 21 по 28 червня 1941 року (наступний запис зроблено 1 липня 1941 р.) — відвідували члени Політбюро ЦК ВКП(б), вищі воєначальники Червоної Армії та Військово-Морського Флоту СРСР, державні й політичні діячі, серед яких були В.М.Молотов, Л.М.Каганович, А.І.Микоян, Г.М.Маленков, Л.П.Берія, С.М.Будьонний, К.Є.Ворошилов, Г.К.Жуков, М.Г.Кузнєцов і багато інших широко відомих у країні діячів. Водночас у ті найнапруженіші червневі дні й ночі Й.В.Сталін приймав і менш відомих людей: керівників наркоматів, військових, учених, точні дані про які виявити не так просто. Ось чому документ публікується без якихось поправок і упереджених коментарів. Він начисто спростовує усталену версію про хворобу і бездіяльність Й.В.Сталіна в червневі дні 1941 року. Неупереджений аналіз списку відвідувачів дає можливість зрозуміти, що вже з перших годин бойових дій на радянсько-німецькому фронті Й.В.Сталін активно керував державою, брав участь в організації оборони країни».

Зміст зошитів повністю опубліковано у «Военно-историческом журнале», 1994, № 6, С. 27—30.

Наступним після 28 червня мав бути запис від 29 червня. Але його немає. Також немає запису і за 30 червня. Пояснення на кшталт «у зошиті закінчилися чисті аркуші» або «у чорнильниці висохло чорнило» не проходять. Зошити в приймальні Сталіна велися черговими постійно.

Єдиний достовірний варіант — прийом відвідувачів був скасований Й.Сталіним. А ось чому, постараємося з’ясувати, поставивши собі запитання: які події, що передували 29 червня 1941 року, могли «вибити із сідла» Сталіна? За відповіддю звернемося до Енциклопедії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр., де написано: «Після важких і запеклих боїв радянські війська 28 червня були змушені залишити Мінськ».

Холодний розрахунок показував, що коли просування німецьких військ збереже такі ж високі темпи, то через два тижні настане черга Москви. А Сталін знав, що за кількістю танків і літаків, які відігравали головну роль при проведенні німцями блискавичних кампаній, Червона Армія не лише не поступалася вермахту, а й значно переважала його. А тут замість удару у відповідь і перенесення бойових дій на територію противника доводилося думати про власний порятунок. Можливо, тоді Сталіну вперше спав на думку страшний здогад про те, що Червона Армія (та й не лише вона) зовсім не палає бажанням захищати одноосібну владу тирана.

29 червня 1941 р.

Г.ЖУКОВ. 29 червня Й.В.Сталін двічі приїжджав у Наркомат оборони, у Ставку Головного Командування, і обидва рази вкрай різко реагував на ту ситуацію, що склалася на західному стратегічному напрямі.

«Воспоминания и размышления». М.: Вид-во АПН, 1975. — Том 1. — С. 291.

А.МІКОЯН. На сьомий день війни 28 червня фашистські війська зайняли Мінськ. Зв’язок із Білоруським військовим округом перервався.

29 червня ввечері в Сталіна в Кремлі зібралися Молотов, Маленков, я і Берія. Докладних даних про становище в Білорусії тоді ще не надійшло. Відомо було лише, що зв’язку з військами Білоруського фронту немає. Сталін зателефонував у Наркомат оборони Тимошенку. Але той нічого путнього про стан справ на Західному напрямку сказати не зміг. Стурбований таким перебігом справ, Сталін запропонував усім нам поїхати в Наркомат оборони і на місці розібратися із ситуацією .

У наркоматі були Тимошенко, Жуков, Ватутін. Сталін тримався спокійно, запитував, де командування Білоруським військовим округом, який є зв’язок. Жуков доповідав, що зв’язок втрачено, і за весь день відновити його не могли. Потім Сталін ставив інші запитання: чому допустили прорив німців, яких заходів вжито для налагодження зв’язку тощо. Жуков відповів, яких заходів вжито, сказав, що послали людей, але скільки часу потрібно для встановлення зв’язку, ніхто не знає.

Майже півгодини говорили досить спокійно. Потім Сталін вибухнув: що за Генеральний штаб, що за начальник Штабу, котрий так розгубився, не має зв’язку з військами, нікого не представляє і ніким не командує. Якщо немає зв’язку, Штаб безсилий керувати. Жуков, звісно, не менше за Сталіна переживав за стан справ, і такий окрик Сталіна був для нього образливим. І ця мужня людина вибігла в іншу кімнату. Молотов пішов за ним. Ми всі були в пригніченому стані. Хвилин через 5—10 Молотов привів зовні спокійного Жукова. Домовилися, що на зв’язок із Білоруським військовим округом піде Кулик (це Сталін запропонував), потім інших людей пошлють. Таке завдання потім було віддане Ворошилову. Його супроводжував енергійний, сміливий, метикований воєначальник Гай Туманян. Пропозицію про супроводжуючого вніс я. Головне тоді було відновити зв’язок. Справи в Конєва, котрий командував армією на Україні, продовжували успішно розвиватися в районі Перемишля. Але війська Білоруського фронту виявилися тоді без централізованого командування. Сталін був дуже пригнічений. Коли вийшли з наркомату, він промовив таку фразу: «Ленін залишив нам велику спадщину, ми — його наступники — усе це... » Ми були вражені цим висловлюванням Сталіна. Виходить, що все безповоротно ми втратили? Вважали, що це він сказав у стані афекту.

Журнал «Политическое образование». — 1988, № 9, — С. 74—75.

Д.ВОЛКОГОНОВ. Ставка, Генштаб намагалися на шляху німецького наступу, котрий зім’яв Західний фронт, створити новий рубіж оборони, перекидаючи сюди 13-ту, 19-ту, 20-ту, 21-шу і 22-гу армії разом із рештками частин, які виходили з оточення. Сталін, втрачаючи самовладання, яке різко переходило зі стану апатії в нервове збудження, 29 червня двічі несподівано з’являвся в Наркоматі оборони. Не соромлячись у висловах, обвинувачував у всьому військових керівників.

Кульмінацією психологічного шоку Сталіна була його реакція на звістку про падіння Мінська. Сталін поїхав до себе на дачу і майже весь день не з’являвся в Кремлі. До нього вирушили Молотов і Берія. Немає даних, про що говорила «свята» трійця. Однак Сталіну важко було сприйняти думку, що майже через тиждень після початку війни столиця Білорусії опинилася під п’ятою загарбника. І тут я хотів би розповісти читачу один факт, у достовірності якого в мене не було і немає повної впевненості, але ймовірність якого заперечити не можна.

У другій половині 70-х, приблизно 1976-го чи 1977 року, я входив до складу інспекторської групи, очолюваної Маршалом Радянського Союзу К.Москаленком. Кілька днів ми були в Горькому. Вечорами я доповідав маршалу про хід перевірки стану партійно-політичної роботи в інспектованих частинах. Після цього кілька разів зав’язувалася розмова про спогади Москаленка, його погляди на деякі питання вітчизняної історії. Якось під час такої бесіди я поставив маршалу запитання, що довго мучило мене:

— Кириле Семеновичу, чому у своїй книжці ви не згадали факт, про який розповідали на партактиві близько двох десятків років тому? Ви самі впевнені, що це все було?

— Який факт, про що ви? — підозріло і насторожено глянув на мене маршал.

— Про зустріч Сталіна, Молотова і Берії з болгарським послом Іваном Стаменовим у липні 1941 року.

Москаленко довго мовчав, дивлячись у вікно, потім промовив:

— Не настав ще час говорити про ці факти. Та й не всі їх перевірити можна...

— А що ви самі думаєте про достовірність сказаного Берією?

— Усе, що він говорив щодо цієї справи, навряд чи його якось виправдовувало... Та й важко в його становищі було тоді вигадувати те, що не могло допомогти злочинцю...

Аби читачу було зрозуміло, про що йдеться, я наведу уривок з одного документа. 2 липня 1957 року відбулися збори партійного активу Міністерства оборони СРСР, котрий обговорив лист ЦК КПРС «Про антипартійні групи Маленкова, Кагановича, Молотова та ін.». Доповідь зробив Г.Жуков. Виступили великі воєначальники І.Конєв, Р.Малиновський, Ф.Кузнєцов, М.Недєлін, І.Баграмян, К.Вершинін, Ф.Голиков, К.Мерецков, А.Желтов та інші. Коли слово взяв К.Москаленко, він, зокрема, сказав:

«Свого часу ми з Генеральним прокурором тов. Руденком розглядаючи справи Берії встановили, як він засвідчив... що ще 1941 року Сталін, Берія і Молотов у кабінеті обговорювали питання про капітуляцію Радянського Союзу перед фашистською Німеччиною — вони домовлялися віддати Гітлеру Радянську Прибалтику, Молдавію і частину території інших республік. Причому вони намагалися зв’язатися з Гітлером через болгарського посла. Адже цього не робив жоден російський цар. Характерно, що болгарський посол виявився вищим за цих керівників, заявивши їм, що ніколи Гітлер не переможе росіян, нехай Сталін про це не тривожиться».

...Не відразу, але Москаленко розговорився... Під час цієї зустрічі з болгарським послом, згадував маршал свідчення Берії, Сталін увесь час мовчав. Говорив тільки Молотов. Він просив посла зв’язатися з Берліном. Свою пропозицію Гітлеру про припинення військових дій і великі територіальні поступки (Прибалтика, Молдавія, значна частина України, Білорусії) Молотов, за словами Берії, назвав «можливим другим Брестським договором». У Леніна вистачило тоді сміливості піти на такий крок, ми маємо намір зробити такий самий сьогодні. Посол відмовився бути посередником у цій сумнівній справі, сказавши, що «якщо ви відступите навіть до Уралу, то все одно переможете».

— Важко сказати і категорично стверджувати, що все так було, — задумливо говорив Москаленко. —Та зрозуміло одне, що Сталін у ті дні кінця червня — початку липня перебував у розпачливому стані, метався, не знаючи, що вдіяти. Навряд чи був сенс вигадувати все це Берії, тим паче що колишній болгарський посол у розмові з нами підтвердив цей факт...

Є таємниці і містифікації. Я навів усне і документальне свідчення, що збереглося в архівах. Є це таємницею історії чи містифікацією — я на це запитання відповісти не в змозі.

«Триумф и трагедия. Политический портрет И.В.Сталина».— М.: Вид-во АПН, 1989. — Кн.11. — Ч. 1. — С. 169—173.

30 червня 1941 р.

А.МІКОЯН. Наступного дня (30 червня 1941 р. — Л.П.), близько чотирьох годин, у мене в кабінеті був Вознесенський. Раптом телефонують від Молотова і просять нас зайти до нього. Йдемо. У Молотова вже були Маленков, Ворошилов, Берія. Ми їх застали за бесідою. Розмова йшла про необхідність створення Державного Комітету Оборони, якому потрібно віддати всю повноту влади в країні. Передати йому функції Уряду, Верховної Ради і ЦК партії. Ми з Вознесенським із цим погодилися. Домовилися на чолі ДКО поставити Сталіна, про інший склад ДКО не говорили. Ми вважали, що в імені Сталіна настільки велика сила у свідомості, почуттях і вірі народу, що це полегшить нам мобілізацію і керівництво усіма військовими діями. Вирішили поїхати до нього. Він був на ближній дачі.

Молотов, щоправда, сказав, що в Сталіна така прострація, що він нічим не цікавиться, втратив ініціативу, перебуває в поганому стані. Тоді Вознесенський, обурений усім почутим, сказав: «В’ячеславе, йди вперед, ми — за тобою підемо». Це мало той сенс, що коли Сталін так само поводитиметься й далі, то Молотов мусить вести нас, і ми за ним підемо. У нас була впевненість у тому, що ми можемо організувати оборону і можемо боротися по-справжньому. Однак це поки що не так легко буде. Ніякого занепадницького настрою в нас не було.

Приїхали на дачу до Сталіна. Застали його в малій їдальні, він сидів у кріслі. Запитально подивився на нас і питає: навіщо прийшли? Вигляд у нього був якийсь дивний, не менш дивним було і поставлене ним запитання. Адже, по суті, він самий мусив нас скликати.

Молотов від нашого імені сказав, що потрібно сконцентрувати владу, щоб швидко все вирішувалося, щоб країну поставити на ноги. На чолі такого органу має бути Сталін. Сталін поглянув здивовано, ніяких заперечень не висловив. «Гаразд», — каже...

Там само, С. 75.

Д.ВОЛКОГОНОВ. Можливо, Сталін подумав, що прихід до нього майже всіх членів Політбюро означає намір усунути його з усіх постів? А може, навіть арештувати? Адже це так зручно: усі невдачі можна «списати» на одну людину. Він, Сталін, давно переконався, що в будь-якому провалі, неуспіху має бути офірний цап. Людям треба дати можливість випустити пару обурення, затаврувати винного. Але авторитет Сталіна був таким високим в очах його соратників, що, схоже, таке припущення навіть не могло спасти на думку. (Фото № 1)

Там само, С. 169.

А.МІКОЯН ...Тоді Берія сказав, що потрібно призначити п’ять членів Державного Комітету Оборони. Ви, товаришу Сталін, будете на чолі, потім Молотов, Ворошилов, Маленков і я (Берія). Сталін зауважив: тоді треба включити Мікояна і Вознесенського. Всього сім чоловік затвердити.

Берія знову каже: товаришу Сталін, якщо всі ми будемо займатися в ДКО, то хто ж працюватиме в Раднаркомі, Держплані? Нехай Мікоян і Вознесенський займаються всією роботою в Уряді й Держплані. Вознесенський виступив проти пропозиції Берії і запропонував, щоб у складі ДКО було сім чоловік з урахуванням названих Сталіним. Інші на цю тему не висловлювалися. Згодом з’ясувалося, що до мого з Вознесенським приходу в кабінет Молотова Берія влаштував так, що Молотов, Маленков, Ворошилов і він (Берія) узгодили між собою цю пропозицію і доручили Берії внести її на розгляд Сталіна. Я був обурений тим, що ми зволікаємо, оскільки питання стосувалося і моєї кандидатури. Вважав суперечку недоречною. Знав, що як член Політбюро й Уряду все одно нестиму великі обов’язки.

Я сказав — нехай у ДКО буде п’ять чоловік. Що стосується мене, то, окрім тих функцій, які я виконую, дайте мені обов’язки військового часу в тих галузях, у яких я сильніший за інших. Я прошу призначити мене особливим уповноваженим ДКО з усіма правами ДКО в галузі постачання фронту продовольством, речовим забезпеченням і паливом. Так і вирішили.

Вознесенський попросив доручити йому керівництво виробництвом озброєння і боєприпасів, що також було прийнято. Керівництво із виробництва танків було покладено на Молотова, а авіаційну промисловість і взагалі справи авіації — на Маленкова. За Берією залишено охорону порядку всередині країни і боротьбу з дезертирством.

Того ж дня було прийнято постанову про створення Державного Комітету Оборони на чолі зі Сталіним, а 1 липня її було опубліковано...

Там само, С. 75—76.

АВТОР. Народ усе ще, як і раніше, вірив Сталіну. З ним пов’язували надії. Можливо, саме це допомогло Сталіну позбутися психологічного шоку. 3 липня 1941 р. Генеральний секретар ЦК ВКП(б), голова РНК СРСР і Державного Комітету Оборони Й.Сталін виступив по радіо зі зверненням до країни.

Цього дня німецький генерал-полковник Ф.Гальдер записав у щоденник: «Не буде перебільшенням, коли скажу, що кампанію проти Росії виграно протягом 14 днів». Німець явно поквапився: війна лише починалася, смертельно важка і довга.

Сьогодні, у розпал найгостріших дискусій про минуле, як ніколи цінуються безпристрасний історичний факт, інформація першоджерела, архівні матеріали, які викликають довіру, і, нехай суб’єктивні, але не торкнуті пізніми інтерпретаторами мемуари, щоденники, які є безцінним свідченням свого часу.

Наше розслідування закінчується. Що стосується конкретних днів війни — 29 і 30 червня 1941 р., то Сталін вочевидь не проявив тієї «величі духу», про яку так довго і наполегливо говорили після перемоги історики та письменники.