ЧИ CТАВ БАБИН ЯР УРОКОМ ІСТОРІЇ

У мартиролозі нацистських злочинів проти людства Бабиному Яру, який був київською околицею, історія відвела особливе місце. І ввійшов він в історію людства не лише як гігантська братерська могила, а як символ єврейського мучеництва. Адже саме звідси в роки нацистського всевладдя розпочалося масове знищення європейського єврейства, трагедія, аналогів якої не знала світова історія. Саме тому Бабин Яр став не лише частиною єврейської історії, а феноменом світової.

За минулі шість десятиріч гірких сліз пролито чимало, скорботних слів сказано незліченно. Та день за днем, рік за роком ця трагедія стала перетворюватися на щось абстрактне. Забувалося найголовніше: Бабин Яр — це згусток ксенофобії та шовінізму, нацизму та фашизму.

Так уже розпорядилася історія, що Бабин Яр як місце масових страт проіснував день у день рівно два роки — із 29 вересня 1941 року по 29 вересня 1943-го. Саме тут у перші п’ять днів нацистами було знищено приблизно 150—160 тисяч чоловік. В основному, євреїв. І не лише жителів Києва та його передмість. Там же вбили десятки тисяч євреїв-біженців із Західних областей України, Буковини, Польщі, навіть Німеччини, які волею долі опинилися на початку війни в Києві. Сюди ж привозили на смерть євреїв-військовополонених із фільтраційних концтаборів у Дарниці і на Керосинній. А потім 103 тижні підряд щовівторка і щоп’ятниці з невідворотною методичністю гітлерівці везли сюди на знищення людей уже інших національностей. Усіх, хто не вписувався в їхні расові критерії. А це приблизно ще 50—60 тисяч.

Часом ці цифри навіть не можна збагнути. Проте так уже сталося, що згодом до них звикли. Вже не помічають, не усвідомлюють. Особливо не задумуючись, що за всім цим стоять конкретні людські життя. І що найганебніше, останнім часом трагедія Бабиного Яру стала предметом спекулятивних дискусій певних кіл, від яких тхне відвертим антисемітизмом.

Велика трагедія стала обростати різноманітними міфами. З’явилися авантюристи-політикани, які прагнули хоча б якось приєднатися до цієї планетарної трагедії. Використати її у своїх далеко не найблагородніших цілях. От і шматують, перекроюють безсоромно історію. А кожного, хто лишень намагається їм заперечити, відразу нарікають «українофобом».

Тому дозволю собі процитувати двох безумовних авторитетів, чиї імена ввійшли до скарбниці світової культури. Людей, які присвятили цій проблемі чимало років.

Василь Гроссман писав ще в роки війни:«У списки смерті були внесені всі євреї, яких німці зустріли в Україні». Лауреат Нобелівської премії Елі Візель: «Не всі жертви нацизму були євреями, та всі євреї були жертвами нацизму».

З шести мільйонів євреїв, знищених нацистами в Європі, на скорботну частку України випало майже півтора мільйона. Назвемо ж речі своїми іменами. Без колабораціоністів, без поліцаїв, яких використовували окупанти в убивствах і погромах, така величезна кількість жертв була б неможливою. Нацизм, як і фашизм, — поняття позанаціональне. Сьогодні вже відомо, що в геноциді євреїв, в «остаточному вирішенні єврейського питання» брав найактивнішу участь «інтернаціонал убивць». Не лише німці, а й греки та поляки, австрійці й угорці, французи й румуни, бельгійці та хорвати, чехи й росіяни, литовці й білоруси, естонці та латиші... Не обминула ця ганьба й Україну.

Згадаємо погром, який стався у Львові ще до приходу туди німецьких окупаційних військ. Першими тоді в місто ввірвалися головорізи батальйону «Нахтігаль». Разом з місцевими добровольцями з непримиренних антисемітів, вони вчинили криваву вакханалію, якої ще світ не бачив. Чимало років тому, працюючи над своїм першим фільмом і книжкою про трагедію Бабиного Яру, я ознайомився з архівом М.Ромма. З кадрами львівського погрому, що так і не ввійшли в його «Звичайний фашизм». Справді, жодні нерви не витримали б видовища вбивць, які глумливо сміються й радісно посміхаються над трупами своїх жертв.

Київ не став винятком. Досить того, що з 1200 катів Бабиного Яру перші п’ять днів лише 150 були з розстрільної ейнзацкоманди СС 4-А. Інші нелюди — із 45-го, 303-го поліцейських батальйонів, сформованих із головорізів з «Буковинського куреня» і криміналізовані покидьки, заздалегідь підібрані німецькими спецслужбами в перші ж дні окупації.

Та й це ще не все. «Сумлінні» двірники й управдоми, ревно виконуючи наказ начальника київської «української» поліції, здавали нацистам списки євреїв, які проживали в їхніх будинках. Видавали тих, хто не пішов у Бабин Яр, і тих, кому вдалося врятуватися. Як показував потім на слідстві один із чинів нацистської служби безпеки в Києві Шумахер, до його відомства надходило щодня стільки доносів на євреїв, які ховаються в місті, що його співробітники просто не встигали на них реагувати.

Ні, язик не повертається назвати цих покидьків суспільства українцями. Вони просто позанаціональні нелюди. Нестерпно важко про це писати. Хоча б уже тому, що ця погань заплямувала свою країну, власний народ, який протягом століть зазнав і знущання, і приниження лише тому, що не хотів бути іншим, а лише тим, яким було його сотворено, — українським. Тож правий був Євген Євтушенко, який одним із перших підняв голос на захист пам’яті трагедії Бабиного Яру, і котрий писав: «Бабин Яр був злочином фашизму. Та наше багаторічне замовчування чужого злочину стало злочином власним. Замовчування — це теж убивство, убивство пам’яті». Однак найголовніше інше. Як писав у своїй знаменитій роботі «Християнство й антисемітизм» наш великий земляк М.Бердяєв, «про кожний народ потрібно судити за його вершинами, а не низинами».

І безсумнівно моральним і громадянським подвигом слід назвати вчинок першого Президента України Леоніда Кравчука, який у дні 50-річчя трагедії Бабиного Яру, 1991 року, від імені українського народу вибачився перед євреями за ті несправедливості, що були допущені стосовно них в Україні. Через чотири роки, 1995 року, президент Франції Жак Ширак знайшов у собі мужність сказати те, на що за минулі десятиріччя після депортації паризьких євреїв у нацистські концтабори не наважувався жодний із його попередників: «...Злочинна шаленість агресора отримала підтримку французів і французької держави... Франція скоїла непоправне: вона віддала своїх підданих у руки катів». І коли я нещодавно побачив по телебаченню, як президент Польщі Александр Квасьневський від імені свого народу приніс покаяння євреям в Єдвабно, може, уперше за довгі роки зрозумів: здається, світ поступово виходить на новий моральний рівень. Саме це показало людству, що Бабин Яр усе ж почав ставати уроком історії.

Україна — одна з небагатьох країн пострадянського простору, яка щасливо уникнула кривавих міжнаціональних конфліктів. Здається, багато в чому Бабин Яр став усе ж тим щепленням, яке вберегло країну від агресивної непримиренності ксенофобії. Згадується 29 вересня 1991 року в Києві. Того дня понад сто тисяч киян і гостей міста прийшли в Бабин Яр на поминальний мітинг. Потрібно було бачити обличчя, очі людей різних національностей, об’єднаних спільною скорботою та співчуттям, щоб зрозуміти найголовніше — того дня, може, вперше за довгі роки вони відчули себе єдиним народом. Народом України.

Міжетнічний мир в Україні — незаперечна реальність. І все ж... Минуло десять років. На жаль, ще чимало тих, хто перебуває в моральному середньовіччі. Сповідують нетерпимість до чужинців усіх мастей. Чотири останніх роки Київський міжнародний інститут соціології проводить регулярний моніторинг ксенофобії в Україні. Його останні результати воістину шокуючі. Досить сказати, що за їх даними від 30 до 40 відсотків населення країни мають стійкі етнічні упередження. Часто на межі відвертої нетерпимості.

Як заявив директор цього інституту проф. В.Паніотто, інтегральним показником толерантності суспільства в міжетнічних стосунках є поширення антисемітських настроїв. Отже, виявилося, що 80 відсотків із «непримиренних» висловили тією чи іншою мірою своє негативне ставлення до євреїв, причому сильно виражений антисемітизм, аж до небажання бачити євреїв громадянами України, — третина цієї категорії респондентів. І, як свідчить статистика, динаміка даного процесу спрямована зовсім не в бік зменшення. Правда, варто зазначити, в Україні, як свідчать ті самі дослідження, виявилося чимало етносів, нетерпимість до яких ще більша.

Так уже історично склалося, що антисемітизм притаманний багатьом країнам. Україна, на жаль, не виняток. У країнах зі сталими демократичними традиціями ці прояви не просто відкидаються громадськістю, а й жорстоко забороняються владою. У законодавчому порядку.

В Україні в пресі зовсім безкарно публікуються людиноненависницькі опуси, видаються книжки, в яких проповідують знавіснілий нацизм. Приміром, новоявлений теоретик «чистоти нації» якийсь Анатолій Щербатюк у газеті «Нескорена нація» опублікував трактат, в якому повчав: «Наші москалі та жиди можуть жити й розмножуватися лише в запущеному, ослабленому українському соціальному організмі, і на них слід поширювати не основи традиційної соціології чи правила якоїсь спільної моралі співіснування, а швидше основи спеціального розділу біології, яка вивчає паразитів. Зрештою іншої поведінки та ставлення до себе цей матеріал не очікує... І довго ж ми принижуємо себе в очах оточуючих народів постійною залежністю від тих, кому німці бридливо робили ін’єкції фенолу».

Не секрет, що споконвіку всілякі етнічні та конфесіональні манії та фобії, як правило, ініціюються та провокуються насамперед силами, які переслідують корисливі економічні чи політичні цілі, зовсім не переймаючись тим, що це може спровокувати маси на конфлікти з непередбаченими наслідками.

Чи випадково, скажімо, деякі народні депутати та високопоставлені чиновники, недавні члени КПРС у Чернівцях урочисто відкрили меморіал фашистським прихвосням, катам Бабиного Яру та Хатині, Варшави і Півдня Франції — Буковинському куреню. А його командира, військового злочинця, який протягом десятиріч ховався від відплати в зарубіжних бігах, П.Войновського з незвичайною пишнотою влада міста не просто прийняла, а й удостоїла звання почесного громадянина. Як і ще одного військового злочинця, ката Бабиного Яру й Хатині В.Катрюка. Нарешті, чи не з цієї самої причини проект антифашистського закону, який давно подали до Верховної Ради, не був навіть рекомендований профільним комітетом до обговорення?

Ці деформації громадського життя не могли не пробудити сили, які закликають людей не до прогресу, до толерантності, а до нелюбові, до нетерпимості до інородців, чужинців, в існуванні яких вони побачили корінь усіх лих. При цьому часто-густо підміняючи поняття національної гідності манією величі в поєднанні зі знавіснілим нацизмом. Їх турбує головним чином лише «чистота нації». Це для них генеральний пріоритет. Вони навіть не спромоглися задуматися, про яку чистоту «титульного етносу» взагалі можна вести мову на початку ХХІ століття на території, через яку протягом віків одна за одною прокочувалися хвилі полчищ загарбників. Тут побували татаро-монгольські орди, мадяри, поляки, шведи, турки, німці, врешті, росіяни. Не кажучи вже про більш ранні набіги варягів і половців, печенігів і скіфів. Жодних чистих рас не існує. Історія знає лише національності, які сформувалися внаслідок найскладнішого змішання крові. Так уже влаштований світ. І Україна не виняток.

Ксенофобія та шовінізм не бувають мирними. Як і фашизм. «У світі, — писав М.Бердяєв, — завжди були дві раси... Є ті, хто розпинає, і ті, кого розпинають, гнобителі і пригноблені, хто ненавидить і кого ненавидять, які заподіюють страждання і страждають, гонителі та гнані». Свідченням того Бабин Яр.

Бабин Яр... Полюс нелюдськості... Наш біль. Наша пам’ять. Одна з найстрашніших сторінок літопису зла та страждань, написана людською кров’ю. Чимало років приходжу сюди. Згадати минуле. Подумати про сьогоднішнє. Задуматися про майбутнє. Задуматися про головне — чи став Бабин Яр уроком історії.

Час може зарубцювати рани. Та він безсилий загасити нашу пам’ять. Шовінізм і ксенофобію не можна перемогти лише силовими чи чисто політичними методами. Боротьба з цим злом проходить через душі людей. Крапку може поставити лише перемога людського розуму та волі.