«Червоний ренесанс» в Україні — від надії до пастки і безодні

Фільм режисерів Олександра Фролова і Віктора Шкуріна «Червоний ренесанс», який незабаром вийде на екрани телевізорів, цікавий із кількох поглядів. По-перше, ця стрічка має велике пізнавальне значення. Вона охоплює історію надій і знищення україн­ської інтелігенції за період з 1920 по 1934 рік. Ми дуже мало знаємо про тра­гедію українських митців. Переду­сім тому, що ми ледачі й не допитливі. А по-друге, подача тодішньої історії України за совєтів — просто жахлива. В часи незалежної України з’явилися роз­відки про окремих діячів, а загального, широкого погляду як не було, так немає й досі. Отож те, на що не спромоглися наші історики чи фахівці діаспори, зробили кінематографісти.

«Червоний ренесанс» виконаний досить професійно, з кінематографічного погляду. Його стилістика про­довжує роботу тих самих авторів, яка називалася «Дисиденти». У трьох серіях «Ренесансу», кожна з яких складається із двох частин, подається широка панорама часу, де дійовими особами виступають усі верстви населення. Це і «вожді», і діячі мистецтва, і простолюд. Загалом —мільйони жертв червоного терору.

У стрічці розповідається про жахливу долю письменників Павла Тичини, Миколи Хвильового, Миколи Куліша, режисера Олександра Довженка, науковців Сергія Єфремова та Михайла Грушевського, художників-авангардистів Казимира Малевича і Михайла Бойчука…

Фільм починається з «Прологу», який охоплює 1921—1925 роки. Більшовики перемогли у громадянській війні. На її фронтах загинуло 1,5 мільйона українців, ще сотні тисяч людей померли від голоду. Україна втратила свої етнографічні території: Східну Галичину, Закарпаття, Буко­вину… Політика військового комунізму ще більше посилила тиск на людей. І тут інстинкт самозбереження підказав Леніну та більшовикам тим­часово зробити крок назад. Розпочалася нова економічна політика — НЕП. Радянська влада ніби дала Україні надію на національне відродження. Чимало митців намагалися поєднати ідею більшовизму з національною. Микола Хвильовий носив два банти: червоний і жовто-блакитний. «Фронт зробив із мене більшовика», — наголошував він. Лесь Курбас вторував йому: «Березіль твердо стоїть на позиціях Жовтня». Той самий Курбас, який закінчив студії у Відні і мав обирати свій шлях. Професор Штайнер, мабуть ліберал і романтик, йому порадив: «Вам треба їхати туди (в Україну. — П.М.). Там народжується нове мистецтво. Там пролилося стільки крові!» Якби маестро знав, що посилає свого учня на смерть. Спосте­рігати, як ллється кров, краще все ж таки здалеку…

Та ба! Загравання з чортом закінчується погано. Він завжди розплачується черепками. І ті, хто хотів поєднати червоний колір із жовто-блакитним, або поплатилися за це головою, як згадані Хвильовий та Курбас, або все життя мали провести у страху й приниженні перед радянською владою, як Сосюра. Утім, надії на відродження тривали не так і довго — приблизно до 1925 року.

Саме тоді до України прислали першим секретарем ЦК КПУ Лазаря Кагановича. Розпочалося поступове згортання українізації/коренізації. Багато людей, котрі опинилися за кордоном, потрапили в пастку, повіривши більшовикам. Саме так, «Пастка», і називається друга частина фільму. До України повернувся Михайло Грушевський, який отримав охоронну грамоту і якого одразу ж взяли на облік як неблагонадійного. Потім його кинуть за грати, і він визнає свою вину після 9-годинного допиту. Помре академік 1934 року в Кисловодську за загадкових обставин.

Повернувся і хорунжий Тютюн­ник, який боровся з більшовиками під час громадянської війни. «Майбут­нє українців кується в Україні. Я й мої товариші не вважаємо за можливе боротися з радянською владою». А радянська влада вважала за можливе і необхідне боротися з Тютюн­ником та його товаришами. Уже 1926 року в Парижі було підло вбито Си­мона Петлюру. Держава продовжувала грати з митцями у кота-мишки. Дозволяли творити Курбасу, Бойчуку, Петрицькому. Ще відкрився українсь­кий павільйон на Венеціанському бієнале. Але вже прогрівали мотори чорні «воронки» — локомотиви сталінської історії. 1928 року відбувся перший показовий судовий процес — Шахтинська справа. З’явилися нові «персонажі»: шкідник, контрреволюційна організація і хор трудівників, які гнівно засуджують «ворогів народу» і з піною на губах схвалюють людожерські вироки…

А потім розверзлася безодня. «Безодня» — саме так називається завершальна частина фільму. Автори трактують Великий перелом як перелом хребта українського селянства, що його за рік загнали у колгоспи. Кага­нович зробив свою справу, і його замінив Станіслав Косіор. Довершив українську «справу» Павло Постишев. Почався справжній державний терор, а 1932 року — терор голодом в Україні, на Кубані.

Творчу інтелігенцію була знищено або загнано в ідеологічну резервацію. Під час процесу «Спілки визволення України» 1930 року на лаві підсудних опинилися «45 осіб, серед яких були два академіки Всеукраїн­ської академії наук (ВУАН), 15 профе­сорів вузів, два студенти, один директор середньої школи, десять учителів, один теолог, один священик УАПЦ, три письменники, п’ять редакторів, два кооператори, два правники і один бібліотекар» (Ю.Шаповал. Театральна історія, «ДТ», № 9 — 2005). Що це, як не цілеспрямоване нищення інтелігенції?

Автори фільму мають чітку моральну позицію, дуже суб’єктивну. Останнім часом у нашій журналістиці (на шпальтах газет, і особливо — на телебаченні) є тенденція до так званої об’єктивності. Якщо хтось виступає з однієї точки зору, має бути й опонент. І дарма що неозброєним оком видно: людина бреше. Дарма, що все, сказане нею, — суцільна демагогія; що вона може паплюжити імена тих, хто дорогий для нашого народу. Манкуртам надають трибуну демократичні телеканали, аби тільки було дотримано об’єктивності. Навіщо? Принципу об’єктивності дотримуються і на Заході, наприклад на Бі-бі-сі. Але там немає й не може бути табачників, бузин, грачів… Можуть запитати: а хто має визначати, що погано, а що добре? Таж на те й автор передачі чи статті: він має вирішувати це згідно зі своєю совістю. На жаль, у нас суб’єктивність асоціюється із заангажованістю, журналістським кілерст­вом.

Якщо порівняти «Червоний ренесанс» із епопею Леоніда Парфьонова, в якій розповідається про події в СРСР, починаючи з 1961 року, то бачимо різні підходи. Парфьонов розповідає про події років застою з ледь прихованою іронічною посмішкою, а в нашому фільмі переважають інтонації болю і гніву, а якщо є іронія — то переважно у формі сарказму.

Дуже вдало підібрано коментаторів фільму: це філософ Мирослав Попович, мистецтвознавець Дмитро Горбачов, режисер Лесь Танюк, письменник Леонід Череватенко та кінознавець Сергій Тримбач. Їхні професіоналізм і чітка позиція допомагають глядачеві оцінити події, вчинки героїв і антигероїв.

Отож раджу не пропустити цей фільм. Хоч, правда, є велика підозра, що подивитись його можна буде або серед ночі, або вдосвіта…