Шляхетні постаті історії на тлі буремної епохи

14 грудня, 2018, 16:36 Роздрукувати Bипуск № 48, 15 грудня-20 грудня 2018р.
Відправити
Відправити

Побутує думка: політика й політики ледь не обов'язково рано чи пізно стають брудними.

Шляхетні постаті історії на тлі буремної епохи
© ria1914.info

Ця сентенція дуже поширена. Але ж історія дає чимало прикладів, які її спростовують. Досить згадати Вінстона Черчилля, Томаша Гарріга Масарика, В'ячеслава Чорновола...

Саме до таких, чистих душею, людей - хоча й вони неодноразово помилялися - належать і герої дослідження київського журналіста й історика Дмитра Шурхала: "Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники".

Що спільного між цими діячами? Вони походили зі шляхетних родів і служили у лейб-гвардії кавалерійських полків, належали до почту останнього імператора Росії. Часто спілкувалися і служили разом на ранніх етапах військової кар'єри. Усі троє боролися за незалежність своїх держав. Павло Скоропадський - за українську, Петро Врангель - за російську, Карл Густав Маннергейм - за фінську. Тільки останньому поталанило досягти своєї мети. І ще - вони наголошували на страшенній загрозі більшовизму, що було далеко не очевидно в ті часи.

Найстарший із героїв книжки - Карл Густав Маннергейм - двічі очолював фінську державу, спочатку як регент, а потім - як президент. Він вважав боротьбу проти більшовиків, зокрема визволення Петрограда, справою загальносвітового значення.

В історію фельдмаршал увійшов завдяки будівництву оборонних споруд на Карельському перешийку, які згодом отримали назву "Лінія Маннергейма". У середині грудня 1939 року під час радянсько-фінської війни наступ Червоної армії був призупинений. Генерал-кавалерист вдало організував відсіч добре моторизованій армії 170-мільйонної держави. Можливість маленької країни (4 млн жителів!) зупинити навалу озброєного до зубів агресора назавжди увійшла в історію і стала прикладом для багатьох країн. "Фортеці, гармати й іноземна допомога не зарадять, якщо кожна людина не усвідомлює, що саме вона стоїть на сторожі країни. Нехай пам'ятають чоловіки Фінляндії, що без єдності не можна створити сильну армію і що тільки сильний народ може безпечно створювати своє майбутнє", - ці слова Маннергейма не втратили актуальності для сучасних українців, особливо в умовах російської агресії.

У ніч на 28 січня 1951 р. барон Карл Густав Маннергейм помер. Його вшановано пам'ятником у центрі Гельсінкі.

Із усіх командирів російського Білого руху саме барон Петро Врангель був найталановитішим і найвправнішим. Йому не судилося зупинити більшовиків, хоча шанси на це він мав. Але, мабуть, Врангель не винен у тому, що цього не сталося.

Першим завданням барона було комплектування армії на Північному Кавказі. На початку листопада 1918 р. армія Врангеля захопила Ставрополь. Білогвардійці на початковому етапі війни завдяки професійній козацькій кавалерії досягли великих успіхів. Д.Шурхало слушно зауважує: "в умовах громадянської війни, коли не було чіткої лінії фронту, зате виникли великі проблеми з транспортом, здібний кавалерійський начальник міг вирішувати стратегічні завдання". На початку травня 1919 р. армія Врангеля починає наступ на стратегічно важливе місто Царицин. Вдалим комбінованим ударом танків, піхоти і кавалерії барону вдалося прорвати оборону противника. Уперше маючи справу з бронетехнікою, Врангель вдало її застосував. Біла армія захопила Царицин...

І тут між Денікіним і Врангелем зав'язалися суперечки. За характером та світоглядом, вони були зовсім різними людьми. Хоробрий офіцер і ненависник більшовиків, Денікін, на жаль, не вирізнявся великим стратегічним даром. І щоразу наступав на одні й ті самі граблі. Він відмовився співпрацювати з Маннергеймом, мав великі розбіжності з Врангелем і не підтримав Скоропадського, не хотів визнавати незалежність Польщі та співпрацювати з Пілсудським. "Тоді як барон Маннергейм із ворогів робив друзів, російські (білогвардійські) вожді перетворювали сусідів і союзників на ворогів… Особливо яскравою була така політика щодо України", - писав полковник Ернест фон Валь про причини поразки білих.

Протистояння закінчилося тим, що на початку лютого 1920 р. Денікін відправив Врангеля у відставку і невдовзі наказав йому та його ставленикам залишити територію, підконтрольну білій гвардії. Проте амбіції Денікіна не відповідали, так би мовити, його амуніції. Він зазнав нищівної поразки і в квітні подав у відставку. На чолі того, що залишилося від збройних сил Півдня Росії, став барон Врангель.

Він оцінював свої шанси на перемогу як один до ста, однак вирішив спробувати. Врангель мусив періодично відволікатися на розв'язання питань цивільного управління, але його стримувала нестача кадрів. "Де ж узяти чесних, тямущих людей"? - у розпачі вигукував він. Барон робив кілька спроб порозумітися з українцями, але так і не зміг досягти результату. Нестор Махно взагалі повісив парламентерів барона. На згоду з бароном не йшли й керівники Директорії. Але вони вже, практично, не контролювали Україну.

Врангель ще довго не припиняв боротьби з більшовиками, та його планам не судилося здійснитися. Його армія евакуювалася з Криму в Константинополь, а ті офіцери та солдати, які залишилися, стали жертвами червоного терору. Вранці 25 квітня 1928 р. генерал барон Петро Врангель помер у віці 49 років; деякі дослідники вважають, що не від туберкульозу, а був отруєний більшовицьким агентом. Барон довів (хоча й надто пізно), що можливість для компромісу між небільшовицькою Росією та національно-визвольними рухами все ж була. Мабуть, не випадково в сучасній Росії перепоховали саме українофоба Денікіна, а не Врангеля.

Можна погодитися з Д.Шурхалом, що в 1917-1920 рр., за гетьманату, розбудова держави відбувалася найефективніше. Але, на жаль, тоді в Україні переважали ліві настрої. Такою була Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою (якщо дивитися зліва направо).

На початку 1918 р. в Україні до влади прийшов кабінет есера Голубовича. Тоді Павло Скоропадський став готуватися до перевороту. Найбільше його непокоїла відсутність досвідчених людей, здатних обійняти міністерські посади. Скоропадський пішов на союз із німцями. Домовлявся з ними із двоїстими відчуттями. З одного боку, цього союзу він дуже потребував. З іншого - йому важко було дивитися, як вони хазяйнують у Києві.

29 квітня розпочався з'їзд хліборобів, який мав легітимізувати зміну влади. На ньому промовці розкритикували земельну політику Ради й наголосили, що "для порятунку краю нам потрібна сильна влада, потрібен, за старим звичаєм, гетьман". Попри кадрову проблему та політичні чвари, Скоропадському у стислий термін вдалося сформувати дієздатний держапарат, нормалізувати фінансову систему та покращити роботу транспорту.

Влітку 1918 р. до Скоропадського завітав барон Петро Врангель, його колишній однополчанин. Про погляди гетьмана згадує сам барон: "Скоропадський почав гаряче доводити мені, що Україна має все для створення самостійної й незалежної держави, що прагнення до самостійності давно жило в українському народі".

Тим часом в Україні поволі розгорталася громадянська війна. Обурені хлібозаготівлями та скасуванням земельного перерозподілу селяни бралися до зброї. Влітку 1918 р. в Україні налічувалося близько тисячі загонів. Їх очолювали українські есери та соціалісти. Основна селянська маса була вороже налаштована до гетьманської держави.

Становище гетьмана все більш ускладнювалося. І він зробив свій вибір: 14 листопада виголосив грамоту про федерацію з Росією. Звісно, такий крок обурив український політикум. Наступного дня командир січових стрільців Євген Коновалець зажадав від гетьмана скасувати грамоту і скликати Національний конгрес, але отримав відмову. Відтак січовики стали ударною силою повстання, яке підняла Директорія. 14 грудня 1918 р. гетьман припинив опір і зрікся влади.

Д.Шурхало вважає, що зволікання із земельною реформою було найбільшим промахом гетьмана у внутрішній політиці. "Скоропадський, з одного боку, це людина, яка в період визвольних змагань 1917-1920 рр. найбільше зробила для розбудови держави. З іншого боку, український політикум його сприймав негативно, як і він "щирих українців", як гетьман саркастично називав українських політиків", - відзначає автор книжки.

Гетьман виїхав до Німеччини, де провів решту свого життя. Потрапивши під бомбардування, він зазнав смертельних поранень і 26 квітня 1945 р., на 72-му році життя, помер. На жаль, постать справжнього патріота України була спотворена радянською пропагандою, насамперед завдяки письменнику Михайлу Булгакову, який, м'яко кажучи, не дуже прихильно ставився до українців. Недарма п'єса "Дні Турбіних" подобалася Сталіну, який багато разів дивився постановку…

Related video

Книжка Дмитра Шурхала побудована як цікава розповідь про долі цих видатних людей і базується на архівних документах та спогадах самих героїв. Постаті "кавалеристів-державників" показано на тлі епохи, дійовими особами якої вони і були.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК
}