Випробування совісті

19 жовтня виповнилося 100 років від дня народження Олександра Галича, нашого земляка, уродженця Катеринослава (нині - Дніпро).

Безперечно, він був знаковою постаттю другої половини ХХ ст., хоча сьогодні мало хто з молодих людей знає про нього. "Поворот суспільної свідомості часто вибирає собі окремих осіб як своїх виразників, натхненників. Таким типовим - і точним - відображувачем інтелігентського розуміння і настрою в СРСР у 60-х роках став Олександр Галич", - писав про нього Олександр Солженіцин.

О.Галич входив до обойми відомих радянських драматургів, кіносценаристів і поетів. До війни він навчався в студії драматурга Олексія Арбузова. Через здоров'я (вроджена вада серця) на початку радянсько-німецької війни його не взяли до армії. З 1942-го разом з театральною трупою Галич виступав на фронті аж до закінчення війни. Дуже скоро Галич став відомим драматургом і сценаристом, брав участь у створенні багатьох фільмів. Десять його п'єс поставлено багатьма театрами і в СРСР, і за кордоном.

Але на початку 1960-х Галич несподівано став писати пісні. У його житті стався неймовірний поворот: з людини, яка знайшла своє місце в Системі, він перетворився на справжнього борця з нею. "Я був благополучним сценаристом, благополучним драматургом, благополучним радянським холуєм. І я зрозумів, що я так далі не можу. Що я повинен нарешті заговорити на повний голос, заговорити правду... ", - згадував Галич.

Його уїдливі, сатиричні, іноді ліричні, але завжди яскраві пісні завжди точно били в ціль.

Поступово поет прийшов до ідеї духовного, жертовного служіння правді через свою творчість і став розглядати його як місію, подібну до пророчої. Шлях Галича можна зіставити з долею староєврейського пророка Ісаї, який був для Олександра Аркадійовича етичним орієнтиром. Він пройшов шлях від богозаперечення і богоборства до набуття віри у Вищу істину.

Мені дуже пощастило. Починаючи з сьомого класу, я був переконаним антирадянщиком: уже читав самвидав і тамвидав. Ну і, звісно, з друзями слухав пісні Галича. Якість записів було жахлива: ми радше здогадувалися, ніж чули, про що там йдеться.

Але тоді ми ще не розуміли істинного значення Олександра Галича. І вважали його радше публіцистом, аніж поетом. Однак нутром відчували в ньому більшу величину. Він перший порівняв Бутирку і Треблінку, і це справило на нас величезне враження й сприяло деміфологізації радянської епохи в наших душах...

Галич, безсумнівно, був великим поетом. І можна цілком і повністю погодитися з Юлієм Кімом, котрий якось зауважив, що Галич втілює собою драматурга серед бардів, його пісні наскрізь театральні, наскрізь драматургійні. Багато з них є нічим іншим, як міні-п'єсами. Не дарма сам автор часто називав їх баладами.

Він знайшов і тему, і форму для себе. І залишився вірним і цій темі, і цій формі назавжди.

В одній з моїх улюблених пісень "Принцеса з Нижньої Маслівки" просто приголомшливе поєднання сатири і лірики. Тлом проходить "демократична шушера, котра не визнає принцес". А головна героїня протистоїть їм лише тим, що вона не така, як вони. Бути особливою, не такою, як усі, - одна з найбільш ненависних речей для "демократичної шушери".

На жаль, газетна площа не дає можливості розповісти про деякі композиції. Тут і "Безсмертний Кузьмін", "Ще раз про чорта", "Ми поховані десь під Нарвою", "Про тещу з Іванова" (а також твори, написані від імені ідіота "Клима Петровича Коломійцева"), та й багато інших, що як мені здається, назавжди увійшли до фонду світової культури.

Найвідоміші, мабуть, рядки Галича ось ці:

"И все так же, не проще,

Век наш пробует нас

Можешь выйти на площадь,

Смеешь выйти на площадь…

Смеешь выйти на площадь…

Можешь выйти на площадь,

В тот назначенный час".

Хоч як дивно, рядки ці, написані 1968 року, стали актуальними не тільки для ХХ ст., а й для нашого століття.

Два українських Майдани, коли мільйони людей геть несподівано, іноді навіть і для себе, раптом зрозуміли, що вони можуть і сміють, а головне, хочуть вийти на майдан. І ці два Майдани, хоч як це було неймовірно, закінчилися перемогою. Коли я вдивлявся в їхні обличчя, особливо людей старшого покоління, можна було з упевненістю сказати, що їх надихали, серед іншого, також і ці рядки Олександра Галича.

До речі, історія пісні "Петербурзький роман" вельми цікава. Її було написано у двадцятих числах серпня 1968 року в Дубні, в санаторії, де перебував у цей момент поет. До нього приїхали друзі і з жахом повідомили, що радянські танки вторглися в Чехословаччину. Серед них був і Лев Копелєв.

Галич переписав текст пісні. А наступного дня Копелєв поїхав додому, до Москви, і до нього прийшли родичі, серед них і його зять, Павло Литвинов.

Коли Копелєв прочитав текст пісні, Литвинов, дивно усміхнувшись, сказав: "Так, актуальна пісня". А наступного дня Литвинов разом ще з шістьма сміливцями вийшов на Красну площу на знак протесту проти окупації Чехословаччини.

І ще про моральні постулати Галича. Він першим вивів формулу: "Громадяни! Вітчизна в небезпеці. Наші танки на чужій землі!" Розуміння цього не було у депутатів Держдуми, які одностайно (з одним виключенням) схвалили окупацію Криму, та й у більшості жителів Росії (далеко не всіх, звісно).

Колись мій незабутній учитель літератури Едуард Бабаєв зауважив: "Важлива ознака таланту поета - повноголосся". Наприклад, "мальчишек радостный народ, коньками звучно режет лед".

У Галича є багато подібних прикладів:

"Время сеет ветры,
мечет молнии,

Создает советы и комиссии,

Что ни день -
фанфарное безмолвие

Славит многодумное безмыслие"...

Взагалі пісні і вірші Галича можна порівняти з добротною кладкою при будівництві. Кожне його слово точне, кожен образ - яскравий і переконливий:

"Глотай
своего якобинства опивки".

"Где только и счастья,
что нету погони".

"Мы не забудем этот смех,
и эту скуку.

Мы поименно вспомним всех,
кто поднял руку".

...Олександр Аркадійович не був схожий на інших бардів. Хоча, за його власними словами, його спонукала до написання пісень творчість Булата Окуджави. Але Галич пішов своїм шляхом. Мабуть, єдиний, хто писав стилістично подібні пісні, був Юлій Кім. А Окуджава, Юрій Кукін, Юрій Візбор, Євген Клячкін й інші виконавці авторської пісні разюче відрізнялися від Галича. Їх можна було переписувати, виконувати зі сцени...

"Гадаю, ніхто з російських бардів не підходив так, як Галич, саме для масової популярності, для найширшої аудиторії, але йому в цій аудиторії було відмовлено. Тут сплелися чинники об'єктивні й суб'єктивні, але власної його провини тут, гадаю, не було жодної. Його пісні не набули такого поширення, по-перше, через свою складність і навіть, мабуть, віртуозність, а головне, за них вже можна було серйозно постраждати", - писав Дмитро Биков.

Основна трибуна Галича - це кухні інтелігенції, а також магнітофонні записи. Єдиний раз він виступив на сцені - 8 березня 1968 року в Новосибірську в клубі вчених. Але закінчилося все великим скандалом, розгромними статтями у пресі. І більше вже ніхто не ризикував запрошувати Олександра Аркадійовича виступати.

...Спочатку Галичу багато прощалося. Але поступово ставало ясно, що новоявлений бард є непримиренним борцем із Системою. Далі прибрали з театральних репертуарів п'єси, закрили доступ для виїзду за кордон; його ім'я зникло з титрів старих, уже певною мірою класичних, радянських фільмів. 1972 року О.Галича виключили зі Спілки письменників і Спілки кінематографістів. Почалося справжнє цькування, яке привело до вже третього інфаркту...

А 25 червня 1974 р. поета змусили емігрувати з країни. У жовтні того ж року Головліт заборонив в СРСР усі його раніше видані твори.

Першим притулком вигнанця стала Норвегія. Олександр Аркадійович вже приїздив сюди, бувши "в обоймі". Йому подобалася ця країна, але для повноцінного життя вона йому не підходила. Згодом був переїзд до Мюнхена, де певний час О.Галич працював на радіо "Свобода".

Однак потім дисидент переїхав до Парижа. Треба сказати, що за кордоном поет творив дуже мало. Очевидно, повноцінним середовищем його проживання все ж був Радянський Союз, який давав йому, нехай і в негативному сенсі, джерела творчості.

15 грудня 1977 р. поет загинув від удару електричним струмом при під'єднанні антени до телевізора. Є різні версії його смерті. Дехто (зокрема й його друзі) стверджують, що це був нещасний випадок. Так вважає видатний художник і скульптор Михайло Шемякін. Я далекий від усіляких конспірологічних теорій, але, знаючи "сумирний" характер радянських і російських спецслужб, цілком допускаю й іншу версію - Галич був убитий.

Якщо казати про актуальність Галича в наші дні, то можна погодитися з постулатом Дмитра Бикова про те, що "Батьківщині ж окреме спасибі за те, що вже чому-чому, а вічній актуальності і навіть безсмертю найкращих віршів вона сама сприяє...". Згоден з тим, що Олександр Аркадійович актуальний, і Юлій Кім: "Кожна його серйозна річ пронизана пафосом випробування совісті. А це випробування відбувається в усі епохи і з усіма людьми".