ЧЕРВЕНЬ. НОВГОРОД

У новгородському Софійському соборі, який неймовірно скидається і виглядом своїм, і духом на Софію київську, підійшов до саркофагу легендарної шведської принцеси і київської великої княгині Інгігерди, дружини Ярослава Мудрого. Спершу навіть дивує, що сам князь Ярослав похований у київській Софії, а його знаменита дружина — на півночі Росії. Й настільки тісно її пам’ять поєдналася з цим містом, що новгородці знають княгиню не як Інгігерду чи Ірину, а як святу Анну Новгородську.

Однак, з історичної точки зору, нічого дивного в такому «роз’єднанні» князівського сімейства немає — Київ і Великий Новгород існували на той час якщо не як єдина держава, то як єдине цивілізаційне ціле — до Батия, Золотої Орди, Литовського князівства, Москви, Івана Грозного було ще дуже й дуже далеко. І подумалося мені: як дивовижно ставимося ми до власної історії. Росіяни діють протилежно — їхнє уявлення про історію охоплює практично всі східнослов’янські території і всі періоди східнослов’янської державності. І тому російський школяр не здивується, побачивши саркофаги Ярослава у Києві, а Інгігерди в Москві: звичайно, все це події історії Русі, чого там над цим розмірковувати. Дивно тільки, що тепер Київ — закордон, правда?

Ми ж мали б зрозуміти, що недостатньо помістити портрет князя Ярослава на грошах, необхідно ще й усвідомити, яку цивілізацію він будував, на яких просторах вона розвивалася і як позначилася на майбутньому вже української історії та державності. Великому Новгороду, врятованому від ординської навали, набагато краще, ніж підлеглим Орді князівствам, вдалося зберегти й історичну пам’ять, і цивілізаційний досвід київського періоду. Очевидно, що ця пам’ять та цей досвід були далекими і навіть ворожими могутній Московській державі, виплеканій у спілці-протистоянні з Ордою. Саме тому Новгород був не тільки захоплений, зруйнований і підкорений першим російським царем Іваном Грозним, а й позбавлений свого історичного населення, найбільш політично активну і заможну частину якого буде виселено «вглиб» Росії — щось подібне через сторіччя відбудеться з Січчю. Саме тому московські правителі байдуже спостерігали за перетворенням великого міста у провінційне містечко — навіть залізниця між двома столицями імперської Росії, ніби глузуючи, оминула його... Однак дух і пам’ять великого міста — не те, що можна приборкати. І те, що можна відчути бодай у вибудуваному за часів Ярослава соборі, поруч із могилами дружини та старшого сина київського князя. Чи зможемо ми розгледіти крізь стереотипи, крізь сучасні політичні кордони й усвідомити, що це місто — частина нашої історії, північний хранитель нашої цивілізаційної спадщини? Для цього зовсім не потрібно конфліктувати з російським поглядом на історію, хоча б тому, що минулого вистачить на всіх, його тільки не треба нівечити й вихолощувати. Росії не вдалося б створити у власних очах свій історичний образ без Києва й Новгорода. Україні важко буде зрозуміти себе справжню без Новгорода й Києва...