«ЧЕРТОГ ТВІЙ БАЧУ...»

«Кожна особистість, позначена печаттю генія, водночас поєднує в собі щонайвищий розвиток найкращих властивостей людської природи, — цю істину якнайкраще підтвердив Пирогов», — так писав про великого анатома й хірурга М.Пирогова Микола Некрасов у «Современнике».

Справді, для могутнього й неймовірно допитливого розуму Пирогова не було меж у царині пізнання. Його пошуки й відкриття в галузі хірургії й анатомії, його блискучі операції та рідкісний дар викладання, його надзвичайно цінні наукові праці стали надбанням не лише Росії, а й усієї Європи, мали величезний вплив на подальший розвиток медицини. Пирогов опромінив своїм генієм усю світову науку. Іван Павлов писав про великого хірурга: «Ясними очима геніальної людини, уже на початку, при першому дотику до свого фаху — хірургії, він відкрив природничі основи цієї науки — за короткий час став творцем своєї галузі».

Слава про талановитого хірурга й анатома облетіла всю Європу. І коли молодий хірург приїхав до знаменитого Паризького професора Вельпо повчитися в нього, той відповів, що йому самому треба повчитися в Пирогова. А Миколі Івановичу тоді не було ще й тридцяти.

Про швидкість, із якою великий хірург оперував, ходили легенди. Приміром, літотомію (вилучення каміння) він робив за дві хвилини. Кожна його операція збирала безліч глядачів, котрі з годинниками в руках стежили за її тривалістю. Розповідали, що поки спостерігачі витягали з кишень годинники, аби зафіксувати час, майстер уже викидав вилучене каміння. Якщо взяти до уваги, що тоді ще не було наркозу, стає зрозуміло, чому молодий хірург добивався цієї рятівної швидкості. До речі, саме Пирогов одним із перших почав оперувати під наркозом.

Так, Пирогов багато зробив у медицині. Але все-таки головне було, напевне, в тому, що він приніс у медицину чесність. Служачи науці, він служив істині. Ще на самому початку свого шляху, приймаючи кафедру в Дерпті, молодий учений узяв собі за правило нічого не приховувати від своїх учнів, зробив своїм гаслом абсолютну наукову чесність. У 1837—1839 роках він випустив два томи «Анналів хірургічного відділення клініки університету в Дерпті» — збірка систематизованих історій хвороби з висновками, аналізами, узагальненнями, прозріннями, відкриттями. У цьому невимовно цінному науковому документі вперше в історії медицини так чесно й жорстко було сказано про всі допущені лікарські помилки, зокрема його власні. Павлов назвав видання «Анналів» подвигом, Бурденко — взірцем чуйної совісті та правдивої душі.

А Пирогов уже йшов далі. 14 лютого 1847 року він робить свою першу операцію під наркозом. Переконавшись у її ефективності, Микола Іванович протягом року зробив 300 таких операцій і заодно кожну проаналізував. Він перший розробив так зване «зберігаюче лікування», винайшов і застосував крохмальну, а потім гіпсову пов’язку при складних переломах, замінивши при цьому ампутацію кінцівки більш гуманною резекцією.

Прагнучи точності при вивченні структури органів, Пирогов-анатом зробив подвиг у топографії людського тіла. Він винайшов «крижану анатомію» та видав Атлас розпилів і розтинів заморожених тіл мертвих, проілюструвавши його тисячею малюнків. Він одночасно керував кафедрою, працював у створеному ним Анатомічному інституті, лікував у клініці хворих, оперував, конструював і виготовляв медичні інструменти, боровся з холерою, писав книжки, статті, зробив одинадцять тисяч розтинів! Воістину його не міг наздогнати жоден лікувальний заклад — він сам працював за всіх.

1854 року почалася Кримська війна. Пирогов в обложеному Севастополі. Безперервні бомбування, але хірург усі п’ять місяців перебування на фронті не залишав свого посту. Тільки його гіпсова пов’язка врятувала тисячі поранених від неминучої смерті. Микола Іванович запровадив медичне сортування поранених на перев’язувальних пунктах, усунувши панування там хаосу та безладдя. Разом зі створеними ним загонами сестер милосердя Пирогов повів жорстоку боротьбу з крадіжками і казнокрадством, домігся створення збірних прифронтових госпіталів, розробив хірургічний конвеєр. За сім годин на трьох столах Пирогов і його хірурги робили по сто (!) ампутацій. Нарешті, він розробив щадну систему евакуації для поранених із гарячою їжею і теплим нічлігом. «Немає солдата під Севастополем (не говоримо про офіцерів), немає солдатки чи матроски, котрі не благословляли б ім’я Пирогова», — писав у ті дні «Современник».

Чудовий російський письменник Микола Лєсков згадував: «Це був улюбленець і справжній герой. Про нього говорили, що він під час війни різав руки й ноги, а після війни приєднує голови». Пирогов став справжнім володарем дум молоді.

І ось, перебуваючи на вершині слави, великий анатом і хірург несподівано вирішив припинити медичну діяльність і піти у відставку. Цей вчинок приголомшив усю передову Росію. Дехто вважав, що він не міг далі терпіти зашкарублість і рутину в Медико-хірургічній академії, професором якої був, дехто говорив, що він вирішив лікувати хворе суспільство. І ті й інші в чомусь мали рацію. Але правду знав лише Пирогов.

Працюючи в медицині та будучи, за визначенням Павлова, рідкісним прикладом учителя й лікаря, Пирогов раз у раз зіштовхувався з наслідками вад і пороків виховання молоді. Справедливо вважаючи, що вихованням вирішується доля людини, він прагнув на практиці втілити свої думки про виховання й реформу освіти в Росії. У нього з’явилося багато палких прихильників, особливо після виступу в пресі зі статтею «Питання життя». Він завжди вважав, що звання лікаря зобов’язує бути громадським діячем, і ніколи не стояв осторонь гострих питань життя.

1856 року Пирогову запропонували посаду попечителя Одеського навчального округу у відомстві народної освіти. Сповнений надій та ідей, він відразу палко взявся за справу. Відтоді життя й діяльність цієї геніальної людини нерозривно пов’язані з Україною.

Новий попечитель вражав усіх надзвичайною «пироговською» працездатністю, простотою у спілкуванні й демократичністю. Він зумів зробити адміністративну посаду чиновника творчою лабораторією науково-педагогічної діяльності. Обійнявши згодом посаду попечителя Київського навчального округу, Пирогов захопився створенням безплатних недільних шкіл, які припали по душі не тільки бідним верствам, а й викладачам-студентам. 1859 року в Києві на Подолі відкрилася перша недільна школа, що мала великий успіх. Забуваючи про все в ім’я справи, новий попечитель ламав багато усталених порядків і традицій, за якими стояли сильні світу цього. Довелося піти у відставку.

За свідченням Лєскова, «на проводи Пирогова зібралися «тьми», це справді була улюблена людина, з якою людям було боляче й тяжко розлучатися... Усі розуміли одне — Пирогов хотів виховати людину і нам це найпотрібніше... Пирогову довірялися і його хвалили не тільки дорослі й розумні люди, а навіть діти і, здається, каміння. Прощаючись із ним, плакали, а одна молоденька інститутка, заскочивши на стіл... голосно вигукнула: «Будьте нашим президентом!»

Отже, знову відставка... Почався новий етап стрімкого й надзвичайно насиченого життя. Пирогов оселився у Вишні під Вінницею, у маєтку дружини. Можливо, це був заслужений відпочинок? Довгожданий перепочинок? Ні! Це були нові висоти, нові відкриття та прозріння. Пирогов не змінив свого звичного стрімкого ритму життя: як і раніше, безкоштовно приймав хворих, що спливалися з усіх куточків Росії, як і раніше, робив безліч успішних операцій. Розселяв оперованих по хатах, стежив за їхнім станом, постачав ліками. Тричі побував за кордоном. 67-річним на фронті російсько-турецької війни півроку був консультантом із медичного забезпечення армії. Після цього з’явилася книжка «Начала загальної військово-польової хірургії», рівної якій за науковою цінністю тоді не було.

Але Пирогову цього було замало. Як завжди, він виходив своїм могутнім інтелектом далеко за межі повсякденного життя, як завжди, продовжував свою головну справу — пошук істини. У вільний час він пише спогади-сповідь «Щоденник старого лікаря». Пирогов-мислитель намагається вирішити для себе питання, що давно його мучили, — про сенс буття, про Всесвіт і його місце у ньому, про віру, про Бога. І при цьому «головне — відвертість із самим собою».

Слід зазначити, що в атеїстичній медицині радянського періоду не було місця таким міркуванням. Тож, традиційно віддаючи належне Пирогову як хірургу й анатому, замовчували його світогляд, духовні розвідки цієї великої людини, його глибинні душевні пласти, ті вершини духу, на які він зумів зійти в останній період життя. А з приводу його досліджень було сказано так: «До матеріалістичного розуміння Пирогов не дійшов. І не міг дійти. Від людини не можна вимагати більшого, ніж вона у змозі дати». Пирогов-мислитель був так само тверезий, цілісний і гармонійний, як і вся його незвичайна натура, що завжди прагнула граничної щирості. Просто його живий розум вийшов далеко за межі сучасних йому понять, відринувши обмеженість, тупість і примітивізм матеріалістів. І тут, у духовному світі, Пирогов ішов попереду: адже тільки союз наук і релігії може подолати морально-етичну кризу, в якій ми опинилися.

Великому хірургу давно не давало спокою уїдливе запитання Вольтера до лікарів: «Чи знаходили ви коли-небудь, лікарю, при ваших дослідженнях безсмертну душу?» Важке запитання для анатома й хірурга, на рахунку якого тисячі операцій та розтинів. Коли Пирогов був молодим і стрімко штурмував висоти науки, часу на роздуми не залишалося. Тоді він був атеїстом і для нього все було ясно. Але 38-річним він уперше прочитав Євангеліє, прочитав, будучи зрілою людиною з величезним життєвим і науковим досвідом. І знайшов у ньому той нематеріальний, незбагненно високий ідеал віри, якої завжди підсвідомо шукав. Озираючись на своє життя, старий учений пише: «Ось і я, грішний, хоча й пізно, але переконався нарешті, що мені, при складі мого розуму, не слід було потрапляти в колії міцних духом і однобоких фахівців. Але я дякую Богу, що принаймні встиг зрозуміти себе й побачив, що мій розум може ужитися зі щирою вірою».

Розмірковуючи про побудову Всесвіту, Пирогов сам себе запитує: «Справді, хіба в навколишньому світі все, що оточує нас, нам цілком зрозуміло та ясно?.. Моя ілюзія показує мені Всесвіт розумним і діяльність сил у ньому доцільною та осмисленою, а моє я — не продуктом хімічних і гістологічних елементів, а уособленням загального всесвітнього розуму... Для мене існування верховного розуму й верховної волі зробилося такою ж необхідністю, як моє власне розумове й моральне існування». «Головною суттю Всесвіту, — висловлює він своє припущення, — попри всю його безмежність і вічність, є прояв творчої думки і творчого плану в речовині (матерії)». Будучи прихильником детермінізму, Пирогов-філософ доходить висновку, що між усіма діями й усіма причинами є нерозривний вічний зв’язок.

Пирогова цікавить призначення розуму, його функції. Він думав, що мозок — винятковий орган індивідуальної свідомості. Мислення ж наше залежить від мозку настільки, наскільки він є органом слова й відчуттів, принесених різними органами. Звідки ж у ньому береться усвідомлення нашого «я»? Чи не приходить воно до нас із-зовні? Чи не передається ця свідомість організму разом з елементами — носіями життєвого начала?

Питання, що так цікавили Пирогова наприкінці його життя, продовжують цікавити й сучасних учених, а його здогади та припущення співзвучні сучасним уявленням про Всесвіт, розум, думку: «Мій розум не допускає, щоб лише групування атомів у відому форму (як, приміром, мозкові клітинки) могло їх зробити цим спроможними відчувати, бажати й усвідомлювати, якби в них не було вкладено спроможності до відчуття і свідомості. Ось це начало, саме цей елемент відчуття, волі та свідомості, найголовніший елемент буття, — начало, без якого світ не існував би для нас, — мій розумовий аналіз і знаходить за межами атомів...»

Здогади наздоганяють здогади: «Ми не знаємо, чому творча думка уособлювалася свідомо у типі і формі людини. У нас немає жодної причини відхиляти можливість існування організмів, наділених такими властивостями, які уособленню світової миші надали б недосяжну для нашої свідомості досконалість».

Цікаві висловлювання старого хірурга про людську думку, яку він вважав проявом загальної думки, всюди поширеної, яка творить і керує всім: «Наша думка є справді тільки індивідуальна, органічна. Інша ж думка, що проявляється в життєвому началі всього Всесвіту, саме тому, що вона світова, — і не може бути органічною».

Багато місця в щоденнику займають міркування про віру, яку вчений вважав психічною здатністю людини, яка більше, ніж будь-що інше, відрізняла її від тварин, про світові релігії, серед яких він віддавав перевагу християнству: «Для мене головне у християнстві — це недосяжна висота й осяйна для душі чистота ідеалу віри, бо там понад законами моральності поставлений був цілком в іншій сфері ідеал неземний і вічний — майбутнє життя й безсмертя».

А як же запитання Вольтера? Тепер, на схилі життя, Пирогов уже знав, що відповісти. І відповів, як завжди, з притаманною йому граничною щирістю й докладністю: «Розум мого складу набагато легше допускає, що зв’язок, який не підлягає сумніву, речовинного організму з духовним началом, недосяжним для нашого уявлення, відбувається з допомогою особливого, так би мовити, перехідного начала, ближчого своїми властивостями до речовини й тому доступнішого нашій уяві, — але яке не піддається точному науковому розслідуванню».

Пирогов поспішав. Ще так багато треба було записати, а часу залишалося обмаль. Як лікар він знав це краще, ніж будь-хто. Але ось олівець випадає з його пальців...

23 листопада 1881 року на 72-му році життя великого Пирогова не стало. Його тіло було забальзамоване й нині почиває в такій любій для нього Вишні.

А душу?.. Можливо, вона повторює його улюблену молитву:

«Чертог твій бачу, Спасе мій...»