ШІСТЬ ЛИСТІВ БЕЗ ВІДПОВІДІ

З чудовим письменником В.Короленком кожен із нас, як правило, уперше зустрічається в дитинстві. І ця зустріч дуже своєчасна. Чиста душа дитини, торкаючись його простих і чесних повістей, жваво відгукується на горе й біди їхніх героїв. Але потім, у зрілому віці, у веремії боротьби за виживання твори Короленка випадають із поля нашого зору. А шкода!

Я не переказуватиму незвичайне та яскраве життя цієї «рідкісної за красою та стійкістю духу людини», як сказав про нього Горький. Воно відоме всім із шкільних підручників. Хочу зупинитися на тому життєвому етапі, про який уперто мовчали всі підручники й передмови — про останні роки його життя.

1902 року Короленко переїхав на постійне місце проживання в тиху Полтаву, де прожив до самої смерті — 1921 року. З його приїздом Полтава надбала не лише талановитого письменника, а й народного трибуна, невтомного борця за справедливість, пристрасного правозахисника. Передпокій, кухня й кабінет його квартири були завжди заповнені селянськими ходоками, котрі шукали в нього захисту. Короленко, ніколи не належачи до жодної партії або групи, активно захищав невинних. «Річ у тому, що відгуки моєї певної літературної популярності проникли в місцеве селянське середовище, — пояснював свою популярність серед селян письменник. — Мене чомусь вважали тепер адвокатом, і до мене почали приходити купки селян із проханнями про захист». Володимир Галактіонович, провівши довгі роки у в’язницях і засланнях за невгасиме прагнення до справедливості, залишився вірним собі і, як завжди, мчав на перший поклик допомагати потерпілим. У Полтаві він продовжував боротьбу з голодом, їздив по селах, організовуючи безплатні їдальні, викривав погромників і карателів, несправедливий царський суд, писав палкі публіцистичні статті та книжки: «У голодний рік», «Сорочинська трагедія», «Справа Бейліса». Про статтю «Побутове явище» Л.Толстой писав: «Ніякі думські промови, ніякі трактати, ніякі драми не справлять однієї тисячної тієї благотворної дії, яка повинна справити ця стаття». На жаль, багато художніх творів він так і не зміг завершити, позаяк багато часу приділяв стражденним. Інакше він просто не вмів жити.

Та ось сталася Жовтнева революція. Здавалося б, настав час заспокоїтися народному дбайливцю, адже ідеали добра та справедливості, боротьбі за які він віддав життя, перемогли. Здавалося б.

Перебуваючи в самісінькій гущі народу, часто розмовляючи з селянами про пережите, Володимир Галактіонович усюди зустрічав розчарування. Люди були втомлені, жалюгідні, залякані. По ночах у «тихій» Полтаві раз по раз лунали постріли на околицях — це були масові розстріли без суду та слідства. За царського режиму Короленко звик обстоювати правду в суді, тож здобув славу безстрашного адвоката, блискуче вигравши декілька процесів. А тепер, коли люди зверталися до нього з проханням допомогти врятувати незаконно заарештованих, він не міг нічого вдіяти, оскільки судових процесів не було, а заарештованих зазвичай відразу ж таємно розстрілювали в адміністративному порядку, без суду та слідства.

Уважно придивляючись до дій нової радянської влади, письменник дійшов висновку: «Більшовизм скасував саме поняття загальної свободи та правосуддя. Він прямо оголосив диктатуру одного класу, точніше, навіть не класу, а найбіднішої його частини з її жаданнями замість програми... Більшовизм — це остання сторінка революції, що відмежувалася від державності, що визнає верховенство класових інтересів над вищими началами справедливості, людяності та права. З більшовизмом наша революція сходить на похмуре бездоріжжя, з якого немає виходу».

Схоже, що В.Ленін був серйозно занепокоєний ставленням відомого письменника-трибуна до більшовиків. Розуміючи, яку роль міг би відіграти його публіцистичний талант й авторитет серед народу для зміцнення нової влади, Ленін, за спогадами В.Бонч-Бруєвича, запропонував: «Треба просити А.Луначарського вступити з ним у листування: йому найзручніше, як комісару народного просвітництва, і до того ж письменнику».

7 липня 1920 року нарком Луначарський, «до того ж письменник», прибув у Полтаву. Короленко з нетерпінням чекав на цю зустріч, «щоб обмінятися думками з товаришем письменником про болючі питання сучасності». Проте їхній зустрічі стала на заваді одна несподівана обставина, яка яскраво висвітлила, хто є хто. Річ у тому, що в той час п’ятьох місцевих жителів-мірошників обвинуватили в спекуляції та присудили до розстрілу. Дізнавшись, що в їхніх діях складу злочину не було, Володимир Галактіонович із притаманним йому запалом кинувся рятувати людей. На мітинг на честь приїзду наркома він привіз офіційний висновок про їхню невинність від начальства та клопотання робітників млина. Наступного дня йому передали від Луначарського, що вже поїхав, записку, де той шкодував, що не зміг допомогти, оскільки мірошників розстріляли ще до його приїзду.

Короленко відразу написав наркому лист, де з гіркотою вказував, що за царизму йому вдавалося рятувати навіть «приречених жертв військових судів. Але страти без суду, страти в адміністративному порядку! Це було величезною рідкістю навіть тоді... Мені гірко думати, що й ви, Анатолію Васильовичу, замість заклику до протверезіння, нагадування про справедливість, дбайливого ставлення до людського життя, яке стало таким дешевим, — у своїй промові висловили нібито солідарність із цими адміністративними розстрілами». «Щоб не запізнитися... я заздалегідь заявляю свій протест. Наскільки мій слабкий голос буде в силах, я до останнього подиху не перестану протестувати проти безсудних розстрілів і проти дітовбивства», — заявив народний захисник члену уряду. Так почалося їхнє листування.

Дарма чекав Володимир Галактіонович відповіді на свій лист. Її так і не було. А сам Луначарський про цей неприємний епізод із розстрілом згодом писав: «У Короленка було надзвичайно ніжне серце, і я не забуду, як зморщилося його миле старече обличчя і як по ньому текли сльози, коли раптом він почав просити мене про якогось очевидного спекулянта мірошника, до того ж розстріляного напередодні... Ми для нього кати, а він для нас базіка». Коментарі зайві!

Загалом Короленко написав Луначарському шість листів. І всі вони залишилися без відповіді. У цих листах він піднімав пекучі питання сучасного громадського життя, що хвилювали його. Червоною ниткою через усі листи проходить думка про те, що, за висловом англійського історика Карлейля, уряди найчастіше гинуть від брехні. І письменник ставить тривожне запитання: а чи все правда в новому ладі? На його глибоке переконання, така брехня є і має широкий «класовий» характер.

По-перше, брехня полягала в тому, що буржуазія, яка організовувала капіталістичне виробництво, подавалася народу як клас нероб і грабіжників, котрі лише стригли купони. Роздмухувалася ненависть до капіталізму, на нього народ нацьковували, наче на бойовий загін, на ворожу фортецю. «Ви тільки забули, — нагадує письменник, — що ця фортеця — народне надбання, добуте благодійним процесом, що в цьому апараті, створеному російським капіталізмом, є багато чого, що треба вдосконалювати, далі розвивати, а не знищувати. Ви переконали народ, що все це — лише плід пограбування, який, у свою чергу, підлягає розграбуванню... І ви вважали своїми успіхами будь-яке руйнування, заподіюване капіталістичному ладу, забуваючи, що справжня перемога соціальної революції, якби їй судилося здійснитися, полягала б не в руйнуванні капіталістичного виробничого апарату, а в володінні ним і в його роботі на нових засадах».

З обуренням і гіркотою пише Короленко Луначарському про голод, що лютував у Радянській Росії. 1902-го у книжці «У голодний рік» він описав цілі області голодуючих селян. А тепер від голоду потерпала вся країна. «Ви реквізуєте, проходите «розжареним залізом», спалюєте цілі села... картина виходить більш вражаюча, ніж усе, що мені випадало помітити в голодному році».

У своїх листах невтомний правдошукач із гнівом викриває брехливість і примітивну демагогію нової влади. «Як ви дізнаєтеся і як ви виражаєте волю народу? Вільної преси в нас немає, свободи голосування також... Проголошуються перемоги комунізму в українському селі тоді, коли сільська Україна кипить ненавистю та гнівом і надзвичайлівки вже подумують про розстріл сільських заручників. У містах почався голод, насувається грізна зима, а ви піклуєтеся лише про фальсифікацію думки пролетаріату». Треба було мати величезну громадянську мужність, щоб у той страшний час писати такі рядки члену уряду.

Для Короленка, котрий не раз бував за кордоном і знав, як живуть робітничі маси Європи, було ясно, що європейські робітники слідом за більшовиками на революцію не підуть. Тож коли Ленін почав закидати англійським тред-юніоністам, котрі, на його думку, «нічого по суті не навчилися, на нещастя, досі представляють величезні маси англійських робітників», письменник робить тверезий висновок: «Європейський пролетаріат за вами не пішов». Він протиставляє англійським тред-юніоністам, які мали величезний історичний досвід легальної масової боротьби пролетаріату, незрілість нашого народу, яка проявилася в тій легкості, із якою він пішов за брехливими гаслами більшовиків. На думку письменника, наш народ не поступається найкращим народам світу, «але він далеко відстав у вихованні моральної культури.... Для соціального перевороту потрібна інакша мораль. А вся ця метушня в ім’я комунізму анітрішки не знаменує його перемогу».

Листи письменника сповнені важких обвинувачень на адресу влади Рад. «Ви убили буржуазну промисловість, нічого не створили натомість, і ваша комуна є величезним паразитом, що харчується від цього трупа... Відбувається загальний розвал... Ви порушили недоторканність і свободу приватного життя, вдерлися в житло, заходилися робити негайний поділ необхідних речей. Найкраще живеться при ваших порядках різноманітним грабіжникам... Запроваджуючи негайний комунізм, ви надовго відбили бажання навіть від простого соціалізму, затвердження якого є нагальним завданням сучасності».

З великою тривогою письменник роздумує про долю батьківщини. «Що з цього може вийти? — говорить він про те, що його мучить. — Не хотів би бути пророком, але серце в мене стискається передчуттями... Росія є колосом, що поступово слабшає від довгої внутрішньої лихоманки, від голоду та поневірянь.... Настане час, коли виснажений колос проситиме допомогти йому, не запитуючи про умови, і умови, ясна річ, будуть важкі».

І все-таки в змученому серці народного трибуна ще жевріє надія: «Уряди гинуть від брехні... Можливо, ще є час повернутися до правди, і я впевнений, що народ, який сліпо йшов за вами шляхом насильства, із радістю пробудженої свідомості піде шляхом повернення до свободи».

Шостий лист було датовано вереснем 1920 року. А в грудні 1921-го Короленка не стало.

Коли вже по смерті письменника кореспондент «Правды» поцікавився, чим займається Ленін у Горках, йому відповіли, що Ленін вивчає листи Короленка до Луначарського (на той час надруковані за кордоном). Не може бути, щоб ці листи залишили вождя, що заплутався у власних тенетах, байдужим і не змусили його глибоко задуматися над становищем, що склалося, а можливо, і щось змінити...

А що ж нарком і «письменник» Луначарський? До самої смерті Володимира Галактіоновича він мовчав. Але вже в день його смерті виступив із статтею в «Правде». Потім з’явилася його стаття в «Красной ниве» під назвою «Праведник». Примітно, що, намагаючись виправдати своє мовчання, Луначарський виступав із своїми поясненнями й виправданнями теж шість разів. У цих виправданнях, що суперечили одне одному, він то повідомляв, що загалом не одержав ці листи, то раптом признавався, що одержав, але не міг відповісти. І, нарешті, погодився, що листування це «не вдалося».

А виправдовувався Анатолій Васильович так довго й бездарно ось чому. Короленко, не покладаючись на пошту, передавав свої листи просто в руки секретарю наркома просвіти. Перший свій лист письменник почав зверненням «Дорогий Анатолію Васильовичу!», потім закреслив його й інші листи починав загалом без звернення. Зрозумівши, що Луначарський просто проігнорував його сповнені сердечного болю послання, письменник передав копії листів для опублікування за кордон, де їх надрукував часопис «Задруга».

У Радянському Союзі листи Короленка не ввійшли в жодне зібрання творів і вперше побачили світ у часописі «Новый мир» 1991 року в скороченому варіанті, а потім вийшли в Москві окремим виданням.

З дня написання цих гірких, тривожних і пристрасних листів спливло багато часу, багато змінилося в нашій країні й у всьому світі. Але одна істина залишається непорушною і продовжує звучати, як і тоді, грізним попередженням: «Уряди гинуть від брехні».