Завжди викликає захоплення мужність людей, котрі зробили рішучий поворот у своїй долі. Живе людина, має хороший фах, досягає великих успіхів, забезпечена, і раптом.....
Між водою і незайманим лісом
Отже, Екваторіальна Африка, Габон, маленьке містечко Ламбарене (трохи південніше від екватора) на ріці Огове. «Я вибрав цей край, бо... саме в цих місцях дедалі більше поширюється сонна хвороба і тому потреба в лікарській допомозі там особливо велика».
Подолавши величезні відстані поїздом, морським, а потім річковим пароплавами і, нарешті, каное, молодий лікар та його дружина прибули на місце й розпакували сімдесят ящиків свого багажу. А ще треба знайти каное, щоб доставити зроблене спеціально для тропіків піаніно з органним педалюванням, подароване Швейцеру Бахівським товариством…
Приміщення для прийому хворих не було, і лікар спочатку приймав пацієнтів (по 30—40 на день) прямо на «свіжому повітрі», а потім пристосував під це колишній курник. А навколо — вода й «допотопні ландшафти, які ми бачили десь на фантастичних малюнках», суцільна стіна заввишки тридцять метрів туго переповитого ліанами незайманого лісу. Згодом Швейцер так і назвав свою першу книгу про Африку — «Між водою і незайманим лісом».
А хворі йдуть та йдуть, долаючи сотні кілометрів непрохідних джунглів, припливають на каное, найтяжчих хворих родичі приносять на ношах. Найпоширеніші малярія, сонна хвороба, проказа, ревматизм та серцеві хвороби, слоняча хвороба, дизентерія, гнійні виразки, короста, психічні хвороби. Привезені медикаменти невдовзі закінчилися, і лікар робить нове замовлення своїм європейським друзям, яке прибуде лише через 3—4 місяці.
Новому лікарю довелося працювати терапевтом і отоларингологом, дерматологом і акушером, психіатром і травматологом. А численні операції защемленої грижі, на які тубільці встановили чергу! І при цьому треба завжди бути проникливим психологом, оскільки несподіванки, пов’язані з побутом, укладом і звичаями «дітей природи» (так називав тубільців Швейцер), чатували на кожному кроці. Наприклад, часто шлункові недуги виявлялися щонайтяжчим отруєнням, яке тут було звичайним способом помсти. Були укуси змій, леопардів, горил, риб, крокодилів і, що теж траплялося, укуси людей, котрі найменше піддавалися лікуванню.
Окрім лікарської праці, Швейцер виконував функції медбрата, санітара, опалювача, теслі, вантажника, будівельника та незмінного виконроба на нескінченних будівництвах. Не полічити всіх робіт, за які він брався в ім’я порятунку своїх безпорадних підопічних. Не полічити всіх стресів та сюрпризів, які йому підносило життя на новому місці і «діти природи». І при цьому він завжди виявляв безмежне терпіння і бажання зрозуміти своїх страждальців, продовжуючи любити їх.
Нелегко було й господарювати на новому місці. Адже роботи треба було планувати так, щоб встигнути все закінчити до періоду дощів, при цьому враховувати нальоти торнадо, навали місцевих комах, слонів та багато іншого. До того ж виявилося, що ні зернові, ні картопля тут не ростуть. Корів теж утримувати не можна. Тому основні продукти харчування привозилися з Європи, що також ускладнювало життя й працю. Тим більше що в голодні роки тубільці йшли до лікарні не так лікуватися, як одержати кусень хліба.
Працювати в курнику з дірявим дахом при 35-градусній спеці було нестерпно та й просто небезпечно через загрозу сонячного удару. А окрім неймовірної задухи — джунглі не пропускали вітру, — новачка на кожному кроці підстерігала небезпека укусів москітів — рознощиків малярії, полчищ кочових мурах, які з’їдають усе й усіх на своєму шляху, мухи цеце, яка переносила сонну хворобу, термітів, які знищували ліки, будівлі й одяг, земляних бліх, змій та інших екзотичних «принадностей».
Нерідко лікар вирушав на виклики, і щоразу ці поїздки й походи межували з подвигом. Доводилося по кілька діб плисти в хиткому каное, десятки, а то й сотні кілометрів розчищати шлях сокирою, прорубуючи прохід у ліанах, де можна було зустріти леопардів, горил, бегемотів і, нарешті, людожерів. Інколи новачки з таких поїздок не поверталися. «Білий лікар» тонув у річці, що кишіла крокодилами, а одного разу на нього напав леопард. «Але що означають усі ці минущі неприємності, порівняно з радістю, яку дає робота в цих місцях і можливість допомагати людям!» — вигукує молодий оптиміст.
І ось нарешті плоди напруженого навчання: перші кроки лікування виявилися дуже вдалими. Стражденні отримали ефективну допомогу і полегшення, а ті, хто повернувся додому, із захопленням розповідали про «Білого лікаря». Кожен вважав за свій обов’язок привести хворого родича або знайомого. Слава про чудесного цілителя швидко розлетілася Габоном. Незабаром хворі вже буквально брали в облогу нового лікаря. Тим більше що цей лікар обов’язково давав продукти на зворотний шлях. Прибулі хворі з родичами напинали намети навколо будиночка лікаря, очікуючи своєї черги. Треба було терміново будувати нове приміщення.
З допомогою друзів із Європи та своїх заробітків Швейцер побудував барак із рифленого заліза, але, на жаль, скоро знову стало тісно. Де ж брати гроші, матеріали і робочу силу? І тут діяльна натура «Білого лікаря», його величезний організаторський талант блискуче проявили себе. На довгі роки молодий лікар стає дбайливим виконробом, лісорубом, сплавником лісу, теслею, до тонкощів оволодівши цими професіями. Минає час, і в джунглях виростає невеличке лікарняне містечко. При цьому Швейцер встигає приймати хворих й оперувати. «Як описати мої почуття, коли такого страждальця привозять до мене! — пише він про хворих з ущемленням грижі, яких було найбільше. — Адже я — єдина людина на сотні кілометрів довкола, яка може допомогти йому! Можливість позбавити його нестерпних мук я відчуваю як дану мені велику і вічно поновлювану милість».
1925 року невтомний будівник уже назирає нове, зручніше місце для лікарні. Починається будівництво за три кілометри вище за течією річки. А навколо лікарні, розчистивши територію від непролазних джунглів, лікар, а тепер новоспечений агроном, засаджує її оливними пальмами, бананами, кукурудзою та маніоком. Він вникає в усі тонкощі місцевого сільського господарства, і невдовзі вирощені ним гаї майже повністю забезпечують лікарню бананами, маніоком, пальмовою олією, на яку можна виміняти продукти, і плодами хлібного дерева, які даються вкрай тяжко. Він розводить кіз і навчає тубільців поводитися з ними.
Перебування тубільців у лікарні «Білий лікар» намагався використовувати, щоб навчити їх ремесла, прищепити навички гігієни та культури поведінки, а головне — духовно вдосконалюватися.
Робота з африканцями вимагала постійної напруги і великого такту. Треба було навчитися поєднувати дружелюбне ставлення до хворих, не втративши при цьому у них авторитету. І це складне завдання Швейцеру виявилося під силу. Напевно, тому, що він намагався вникнути в психологічний стан пацієнта, створити для нього атмосферу, близьку до звичної, а головне — поважав його людську гідність. Він умів створити обстановку духовного братства, і це було запорукою успішного лікування.
А що ж музика? Чи лунає вона в його душі? Не лише лунає: «Багато п’єс Баха для органа я навчився тут грати і простіше, і проникливіше, ніж раніше... Я повернувся до Європи, аж ніяк не перетворившись на дилетанта, а повною мірою володіючи технікою гри, і мій виконавський талант стали цінувати ще більше, ніж колись». У рідкісні поїздки до Європи Швейцер, як і раніше, з успіхом дає концерти, збираючи кошти для лікарні.
Я є життя...
Лікування, будівництво, виховна робота, музика... Чи не забагато? Але це далеко не все, чим займається незвичайний лікар в Африці. Він багато працює над проблемами філософії культури. 1915 року Швейцер визначає основну концепцію свого світогляду — «благоговіння перед життям, повага до нього», яку розробляє у своїй основній філософській праці «Культура й етика». «Відтепер я був просякнутий ідеєю, у якій світо- і життєствердження співвідносилися з моральністю. Відтепер я знав, що світогляд етичного світо- і життєствердження разом з їхніми культурними ідеалами грунтуються на розумі». Життя, вважав мислитель, як найсокровенніше, що створила природа, незалежно від рівня його розвитку, вимагає до себе поваги.
«Етика благоговіння перед життям не робить різниці між життям вищим чи нижчим, більш цінним чи менш цінним», — підкреслює філософ. Його ключова формула: «Я є життя, яке хоче жити серед життя, яке теж хоче жити».
А ось його визначення добра і зла: «Добро — це зберігати життя, сприяти життю. Зло — це знищувати життя, шкодити життю». З концепції Швейцера випливають два головних принципи: «людина людині» — взаємодопомога і взаємослужіння; «людина і природа» — повага до кожної живої істоти. 1935 року виходить у світ його книга «Світогляд індійських мислителів», що був йому близький бережним ставленням до всього живого.
Окрім того, Швейцер підготував і прочитав цикл лекцій із філософії культури в ряді європейських університетів. Його обирають почесним доктором Цюріхського, Единбурзького, Чиказького, Кембриджського та інших університетів.
Головним аргументом дієвості етичного вчення про благоговіння перед життям, поваги до нього Швейцер вважав власне життя. І він не був би самим собою, якби не дотримувався, проповідуючи свою філософію, принципу єдності слова і діла. Ідея благоговіння перед життям, поваги до нього простежується в кожній його думці, у кожному вчинку. Навіть до дерев він ставиться як до живих істот, поважаючи їхнє право на життя: «На ділянці, де має стояти наша лікарня, багато оливних пальм. Найпростіше було б їх зрубати, але сумління не дозволяє нам піднімати на них сокиру, особливо тепер, коли ми звільнили їх від ліан і в цих дерев починається нове життя».
Коли африканці висловлюють невдоволення тим, що «Білий лікар», маючи рушницю, не стріляє дичину для м’яса, його реакція така: «Я спокійно вислуховую цей закид. Мені зовсім не хочеться вбивати птахів, які кружляють над водою. Не піднімається моя рушниця і на мавп... Часто-густо з’являється відразу маленька мавпочка, і над захололим тілом лунають жалібні крики, якими нещасна сирота оплакує свою вбиту матір». До цього нічого додати...
«Лікар із Ламбарене» багато й успішно працює в літературі. Його книги «Між водою і незайманим лісом» та «Листи з Ламбарене» — це щонайзахопливіша документальна проза, в якій він, як і в музиці Баха та у своїй лікарській праці, намагається знайти істину. Гранична щирість, відверте визнання своїх помилок і промахів, скромна самооцінка автора підкорили серця численних читачів. Обидві книги мали величезний успіх, видавалися у Швейцарії, Швеції, Німеччині та інших країнах. 1924 року він закінчує спогади «З мого дитинства та юності», де з властивою йому щирістю простежує розвиток своєї самосвідомості. У 1956—1961 роках у Японії виходить перше 20-томне зібрання творів Альберта Швейцера.
Так, важко охопити всі сторони цього багатогранного життя. Адже, займаючись усіма переліченими справами, філософ і гуманіст не переставав виконувати роль місіонера. Швейцер був твердо переконаний, що «через учення Христа тубілець отримує ніби подвійне звільнення: світогляд його зі сповненого страхів перетворюється на вільний від страху і з аморального стає моральним». Він регулярно читав проповіді серед тубільців, вів із ними численні бесіди про Ісуса Христа і християнство, відчуваючи при цьому, за його визнанням, цілющу силу впливу думки Ісуса. «Треба жити серед тубільців, аби зрозуміти, як багато означає, коли один із них, зробившись християнином, відмовляється від помсти, яку йому слід вчинити, або навіть від кревної помсти, до якої його силують звичаї країни!.. Від зіткнення з християнством із добрих за природою тубільців можуть сформуватися натури винятково шляхетні». Християнство, на його думку, це «світло, що опромінює повну страхів пітьму».
Людство має повернутися до людяності!
Великий резонанс у світі викликала активна антивоєнна діяльність «Білого лікаря з джунглів», його боротьба за мир і роззброєння. Із війною він мав свої порахунки. Коли почалася Перша світова війна, молодому лікареві, як німецькому підданому, на території французької колонії заборонили займатися лікувальною практикою і разом із дружиною відправили до Європи в табір для інтернованих, де вони провели майже рік. Коли ж Швейцер 1924 року знову повернувся в Ламбарене… «Там, де раніше були бараки, в які я вклав стільки праці, — суцільний чагарник і густа трава», — з гіркотою згадував Швейцер. Усе довелося починати спочатку.
Швидше за все, відтоді і треба вести відлік його антивоєнних настроїв. Коли з’явилася атомна бомба, Швейцер як натураліст попереджає людство про небезпеку, яка загрожує його існуванню. «У таку ситуацію ми були поставлені непередбачуваним ходом використання досягнень науки й техніки... Застосування зброї призвело до поширення нелюдських переконань і вчинків... Ми повинні перейнятися усвідомленням обов’язку перед людяністю, адже саме вона вимагає заборони атомної зброї». Він зустрічається з А.Ейнштейном і домовляється про спільну боротьбу проти виробництва й випробувань атомної зброї.
У період Карибської кризи Швейцер пише лист президентові США Дж.Кеннеді. «Старий із джунглів» виступає з полум’яними статтями в пресі і по радіо. Велику надію покладав Швейцер на своє вчення про благоговіння перед життям, яке, на його думку, може допомогти людству повернутися до людяності.
1953 року антивоєнну діяльність великого гуманіста було відзначено Нобелівською премією миру за 1952 рік. Цікаво, що лауреат Швейцер не зміг поїхати в Осло по премію, оскільки не наважився залишити без нагляду свою лікарню. Лише через рік у нього знайшовся час для цієї поїздки. До речі, отримана премія пішла на будівництво села для прокажених.
1957 року він виступає по радіо з Осло з «Декларацією совісті», у якій закликає народи світу вимагати припинення випробування атомної зброї. Того ж року Швейцер ставить підпис під відозвою учених усього світу припинити атомні випробування в атмосфері.
Наступного року виходить у світ його книга «Мир чи атомна війна?», у якій він вітає позицію Радянського Союзу, який відмовився від нових випробувань атомної зброї. Швейцер глибоко переконаний, що лише спільна громадська думка народів здатна зупинити насування небезпеки. Активні дії та кроки на захист миру «Лікар із Ламбарене» робив аж до останніх днів свого життя.
Я повинен захищати те, у що вірю,
формами життя, яким я живу
Невтомна праця «Великого лікаря в джунглях», його щира любов до людей і безкорисливе служіння їм створили Альберту Швейцеру величезний авторитет в усьому світі. Містечко Ламбарене стало центром тяжіння для умів, які шукали істину. Туди їхали, щоб поговорити з великим мислителем, на власні очі побачити плоди великого служіння людям, щоб долучитися до цього особистою участю. Гостей зустрічала людина дуже похилого віку, що, як і раніше, працювала у своїй лікарні і лікарем, і муляром, і теслею. На запитання, навіщо він це робить, «Великий лікар» відповів: «Я повинен захищати те, у що вірю, формами життя, яким я живу, і роботою, яку я виконую. Я повинен спробувати зробити так, щоб моє життя і моя праця говорили про те, у що я вірю». Ця єдність слова і діла, ця велика цілісність були основою його життя.
1952 року Німеччина нагороджує Швейцера вищою нагородою лікаря — медаллю Парацельса. В Англії його нагороджують орденом «За найвищі заслуги».
А що ж Швейцер? Може, почив на лаврах?
Дружина великого гуманіста, якому вже йшов восьмий десяток, розповідала: «Це незбагненна людина. Я переконана, що зараз він працює ще напруженіше, ніж 20 років тому. А двадцять років тому я боялася, що він уб’є себе працею. Він завжди казав, що в нього є хороший рецепт для людей, яким за шістдесят, коли вони кепсько почуваються: напружена і ще більш напружена праця. Рецепту цього він дотримується сам».
Та інакше й не можна було. Адже його улюблене дітище — лікарня розрослася у величезне лікарняне місто. 1961 року туди звернулися по допомогу шість тисяч чоловік (згадаймо дірявий курник), було зроблено 802 операції. У пологовому будинку щороку народжувалося до 400 дітей.
Альберт Швейцер помер 1965 року на 91-му році життя. Хворобливий у дитинстві, він прожив дуже щасливе і несподівано довге життя. Чи не тому, що з благоговінням ставився до інших життів?
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google