БОЙОВИЙ ПЛАВЕЦЬ — МОРСЬКИЙ ДИВЕРСАНТ

Тривав третій рік Другої світової війни...

Відповідно до розвідданих військово-морського флоту (ВМФ) Італії в нейтральних турецьких портах Мерсін і Александретта спостерігався пожвавлений рух ворожих судів. Там завантажували хромову руду, сировину, необхідну для військової промисловості Великобританії. За участю служби секретної інформації ВМФ командування 10-ї флотилії МАС (флотилія спеціальних штурмових засобів: торпед, керованих людьми, катерів, що вибухають, і підривних зарядів, які прикріплюються до днищ кораблів супротивника плавцями-диверсантами. — Л.П.) розробило операцію з метою порушити рух англійських суден у цьому районі Середземномор’я.

Беручи до уваги гідрографічні особливості порту Александретта, відкритий рейд, на якому кораблі повинні були ставати на якір у 2—3 км від берега (руда доставлялася до судів на баржах), найпридатнішою зброєю для нападу були визнані «Баулетті» — це підривний заряд, у корпусі якого міститься 4,5 кг дуже сильної вибухової речовини. Бойовий плавець приєднує заряд до бічного кілю корабля двома затискачами. Щоб вибух стався не в порту, а у відкритому морі, заряди мають підривники, встановлювані не лише «на час», а й «на відстань».

Виконання цієї секретної операції було доручено одному із найдосвідченіших підривників — старшому лейтенанту Луїджі Ферраро. «Завдяки старанням фахівців, — згадує командир 10-ї флотилії МАС князь В.Боргезе, — наш плавець був замаскований під службовця міністерства закордонних справ, який направляється до італійського віце-консульства, розташованого в Александретті.

Щоб роздобути необхідні документи: службовий паспорт, рекомендаційний лист до консула, свідоцтво про дипломатичну недоторканність багажу, що не підлягає огляду митників, — треба було офіційно звернутися до міністерства закордонних справ. Проте з деяких міркувань, насамперед через небезпеку розголошення таємниці, ми вирішили діяти іншим шляхом... Крім того, міністерство закордонних справ, за сприяння якого ми й раніше вели подібного роду переговори, звертало нашу увагу на той факт, що використання несправжніх дипломатів дискредитує весь дипломатичний корпус, і тому навіть ті, хто за законом користуються дипломатичною недоторканністю, можуть позбавитися довіри через такі зловживання.

Однак з усякого становища можна знайти вихід: один наш молодший офіцер був знайомий із сміливою й спритною друкаркою з міністерства закордонних справ. З огляду на високі патріотичні цілі заходу, йому було неважко переконати її допомогти нам. Так ми дістали паспорт, бланки й навіть печатку міністерства (яку ми, використавши, відразу повернули).

У перших числах червня 1943 року консульський службовець Луїджі Ферраро, елегантний молодий чоловік з невимушеними манерами, з відповідними документами, представився італійському консулу в Александретті маркізу Ін’яцію ді Санфеліче (якого заздалегідь не сповістили й він на візит не чекав) і вручив лист за підписом міністра закордонних справ. У листі було сказано, що Луїджі Ферраро тимчасово направляється в консульство для виконання особливого завдання міністерства. Пана консула просили сприяти йому в цьому.

Він відразу ж здружився із секретарем консульства Джованні Роккарді, насправді капітан-лейтенантом секретної служби ВМФ. Робота Роккарді в італійському віце-консульстві в Александретті служила прикриттям шпигунської діяльності, якою він займався в цьому нейтральному порту.

Саме Роккарді, який тривалий час перебував у Александретті й добре знав тутешню обстановку й оточення, повідомив у морське міністерство про можливість проведення дій проти ворожих суден у цьому районі. У черговому повідомленні, що відправлялися до Рима щотижня, він точно інформував про те, що саме завантажилося на кораблі, вказував назви суден, їхній тоннаж, порт призначення. Роккарді був натхненником цієї секретної операції й незамінним помічником Ферраро в частині її організації та здійснення.

Роккарді завзято став допомагати знову прибулому у виконанні його завдання. В офіційних відносинах і на людях секретар консульства усіляко сприяв його роботі й підкреслював, що намагається ознайомити його зі справами, ввести у світські й дипломатичні кола міста, а також допомогти у виборі приємних розваг.

Знову надамо слово Валеріо Боргезе:

«Ферраро став кожний ранок бувати на пляжі (і всі згодом переконалися, що він не вміє плавати). Вечори він проводив на терасі кафе, розташованого на пляжі (мал. №1), танцював, пив і безтурботно проводив час, як це й слід було робити на його місці будь-якому молодому дипломатові. Його улюбленим заняттям були спортивні ігри, особливо він приохотився до гри в кулі (воссє). Щовечора з ящика, заздалегідь принесеного з консульства, на очах у всіх витягався необхідний для гри інвентар. З настанням сутінок гра закінчувалася, а ящик ставився до купальної кабіни консула.

Ввечері 30 червня, коли цікавість, викликана прибуттям нової особи, вщухла, а стеження англійських агентів, старанних, але не особливо прозірливих, послабшало, Ферраро і Роккарді затрималися на пляжі довше ніж звичайно. Захоплююча партія в кулі змусила їх забути про те, що час уже пізній. Коли вони залишилися наодинці, Ферраро ввійшов до купальної кабіни і прийнявся ритися в ящику зі спортивним інвентарем. Через якийсь час він вийшов одягнений у чорний гумовий костюм, на ногах ласти, а на обличчі — маска (респіратор). На паску в нього були підвішені два дивних, певне, важких предмета. На голові прикріплений пучок водоростей. Дивно поводився цей дипломат на пляжі!

Людина в чорному костюмі обережно наблизилася до моря, ввійшла у воду і відразу, без жодного звуку безслідно зникла у мороці ночі. Пропливши 2300 м, вона виявилася поблизу судна «Оріон» (7000 т), завантаженого хромом. Ось плавець виконав маневр, який багаторазово повторював на тренувальних заняттях; під променями прожекторів, на очах у вартових він тихесенько наблизився до судна, намагаючись триматися в тіні барж, що стояли біля борту, включив кисневий прилад і безшумно занурився. Рухаючись під водою вздовж корпусу корабля, диверсант відшукав бічний кіль і, відчепивши від паска підривні заряди, прикріпив їх затискачами до кілю. Потім він висмикнув захисну чеку і повернувся на поверхню. Все це було пророблено за кілька хвилин. Так само обережно він покинув пляж. О 4-й годині ранку Ферраро повернувся до консульства».

8 липня турецькі газети опублікували повідомлення про те, що грецьке судно «Оріон», що перебувало на службі в англійців і нещодавно вийшло в море, раптово, внаслідок потужного вибуху, швидко затонуло. Радист «Оріона» лише встиг передати в ефір сигнал небезпеки. Таємна зброя вразила судно, що перебувало далеко від берега, у водах із великою глибиною, не залишивши після себе жодних слідів! Моряки, які врятувалися й їх помістили до шпиталю в Александретті, стверджували, що «Оріон» було торпедовано підводним човном. Проте жодний із них не помітив характерних слідів торпеди чи перископа.

Тим часом двоє друзів покинули Александретту й прибули з «дипломатичним завданням» до консульства в Мерсін, де їх дуже сердечно прийняли. Валізи знову прибулих були віднесені у відведену для них кімнату.

9 липня любителі пляжів і валізок зайнялися грою. Вони затрималися на морському березі до ночі, а потім один із них в ластах, масці й з підривними зарядами ввійшов у теплу воду, пірнув і зник... Наступного дня італійські дипломати повернулися в Александретту, де ніхто не помітив їх відсутності.

Через кілька днів англійський теплохід «Кайтуна» тоннажністю 10000 т, що за багато годин до того покинув Мерсін, подав сигнал небезпеки.

Вибух струсонув судно! Міна чи торпеда? Жодних слідів ні на воді, ні під водою, ні в небі... Обстежено трюми — нічого не виявлено! Оглянуто подвійне дно: з’являється вода. Потужні струмені води, проникаючи крізь щілини в поперечних перегородках, затопляють два сусідніх відсіки... Затоплення судну безпосередньо ще не загрожує. Розпочато спроби ліквідувати течу й рухатися на малій швидкості в південно-західному напрямку, йдучи між південним берегом Туреччини і Кіпром (Кіпр від 1878 р. — колонія Великобританії; 16 серпня 1960 р. унаслідок боротьби кіпріотів проголошений незалежною республікою. — Л.П.).

…Тріскіт підводної частини корпусу судна свідчить про те, що, попри невеличку швидкість, обшивка корабля руйнується. Судно повільно, але вірно осідає у воду, хоча й використані всі водовідливні засоби. На північному узбережжі острова Кіпр немає жодного крупного порту, але ка-пітан усе-таки вирішує прямувати прямо до Левкозії. Через силу судно рухається до берега й у кількох кабельтових від нього застряє на піщаній мілині.

Через кілька днів місцеві водолази спустилися у воду, щоб обстежити підводну частину теплохода. Виявили якийсь дивний металевий предмет. Англійські водолази-підривники обережно зняли його і доставили на поверхню. Виявилося, що це «пекельна машина» з маленьким гвинтом, вісь якого зігнулася. Секрет підривного заряду «Баулетті» був розгаданий.

«Кайтуна» виявилася жертвою вибуху тільки одного заряду. Якби вибухнув і другий, то теплохід дуже швидко пішов би на дно.

30 липня Ферраро знову в Мерсіні: «Я ознайомився з розташуванням об’єкта й о 22 годині, одягнувши в приміщенні консульства майже все спорядження, а поверх накинувши халат, спустився разом із Роккарді на пляж. Роккарді допоміг мені нести «Баулетті» й закінчити процедуру вдягання. У 22 год. 45 хв. я ввійшов у воду і, пропливши за дві години відстань 4000 м, досяг об’єкта атаки» (із доповідної записки Л.Ферраро).

У 4 години Ферраро був знову на суші й через кілька годин повернувся до Александретти. Проте кораблю «Сісілієн Прінс» (5000 т) вдалося уникнути загибелі, оскільки його відплиття затримали, щоб зробити огляд підводної частини, як це практикувалося на всіх англійських кораблях у Туреччині після виявлення на «Кайтуне» «Баулетті», що не вибухнула.

Менш щасливим виявилося норвезьке судно «Фернплант» (7000 т), яке перебувало на службі в англійців і стояло під завантаженням хрому в Александретті. 2 серп-ня диверсант прикріпив до його корпусу заряд, так само, як це було зроблено на «Оріоні». 4 серпня судно покинуло порт, але через кілька годин знову повернулося.

«Легко уявити собі наше хвилювання через те, що ось-ось мало статися. Змирившись із неминучим, ми очікували на вибух опівночі. Час вибуху настав, ми не спускаємо око з цілі, але, на наш подив, хвилини минають і нічого не відбувається. Заспокоюємо себе тим, що тільки через кілька годин ходу судно може розвинути швидкість, необхідну, щоб розкрутити вертушку захисного механізму і поставити підривник у бойове положення, і припиняємо спостереження.

Наступного ранку, ледь розвиднілося, ми кидаємося до вікна, упевнені, що побачимо судно, яке нахилилося і сидить на мілині де-небудь поблизу. Замість цього переконуємося, що воно в повному порядку перебуває на місці своєї якірної стоянки.

Лише в 18 год. 5 серпня воно вийшло в море. Протягом кількох годин ми ні-ні, та й поглядали на море, боючись, що воно знову з’явиться в порту!» (із доповідної записки Л.Ферраро).

Однак «Фернплант» ніколи вже не повернулося до Александретти: внаслідок вибуху воно пішло на дно.

Через три дні, після того як були використані всі наявні заряди, Ферраро «раптово відчув жорстокий приступ малярії» і був негайно відправлений на батьків-щину; про його справжню діяльність не залишилося жодних слідів. Протягом одного місяця Роккарді й Ферраро, працюючи в тісному співробітництві, потопили два завантажених хромом судна й завдали шкоди третьому (загальною тоннажністю 24000 т).

Як повідомляють закордонні джерела, усього в бойових діях у роки Другої світової війни брало участь 238 диверсантів військово-морських сил (ВМС) Італії. Вони потопили або завдали серйозної шкоди шістьом бойовим кораблям загальною тоннажністю 80 335 т і 22 торговим суднам загальною тоннажністю 122 427 т. Це становить відповідно 38% і 15% від загального тоннажу кораблів і суден супротивника, потоплених італійськими ВМС.

Підводна диверсія дотепер залишається закритою темою, а зведення, що з’являються в засобах масової інформації, жодним чином не розкривають справжній розмах і драматизм морської боротьби. (У жовтні 2000 р. Сполучені Штати ввели режим підвищеної бойової готовності у своїх військових підрозділах за рубежем. Причиною тому став теракт на американському кораблі «Коул». За уточненими даними, у результаті вибуху есмінця ВМФ США «Коул» у порту єменського міста Аден загинули 17 американських моряків і понад 30 отримали поранення. Інцидент стався, коли надувний гумовий човен, завантажений вибухівкою, врізався в лівий борт корабля. Відповідно до попередньої версії, теракт був скоєний смертниками-ісламістами. Президент США Білл Клінтон заявив про намір своєї країни помститися за смерть моряків.)

Про якість роботи підводних диверсантів — «морських дияволів» можна судити за їх опера-ціями. Так, у червні 1986 року в ангольському порту внаслідок десятьох вибухів отримали ушкодження два радянських судна, а теплохід «Гавана» із чотирма пробоїнами в борту перекинувся і затонув. З ладу були виведені також високовольтна лінія електропередачі, знищена база рідкого палива. І все це — справа рук трьох нечисленних підводних диверсійних груп, висаджених із судна під нейтральним прапором, що стояло на рейді.

Після тієї акції до Анголи був перекинутий протидиверсійний підрозділ із Севастополя. Щоправда, неговіркі ці хлопці вельми неохоче згадують ті дні. І вже тим паче нічого не кажуть про те, чи були в них справжні підводні бої з диверсантами супротивника. (До речі, у грудні 1989 року біля берегів Мальти радянські плавці забезпечували безпеку кораблів глав двох держав СРСР і США — Горбачова і Буша).

А що, в Україні немає підготовлених плавців? Мабуть, є? Зрозуміло, без коментарів... Однак потрібно сподіватися, що наші хлопці зможуть забезпечити безпеку морських кордонів України.