БЛАЖЕННИЙ, ХТО ВІРУЄ, ТЕПЛО ЙОМУ НА СВІТІ...

«Застыл одним кристаллом небосвод,

и ангелам сегодня нету дела,

что жалоба моя оледенела и,

обратившись в неживое тело,

упала камнем, оборвав полет».

День несонячний і неяскравий. Поля скошені, хоч ще не вкриті снігом, але дорога в передчутті наближення зими гарячково тягнеться до скупих промінців, що прозирають із насуплених хмар, аби кожною клітинкою свого затягнутого в асфальтовий корсет тіла дотягнутися до сонця, відчути його тепло й радість, яку несе в собі шлях до Храму.

Дивно все-таки влаштована наша душа. Хоч якою коростою життєвих невдач, розчарувань і страждань вона вкривається за роки нездійснених надій, знецінених ідеалів, болісних втрат, а все-таки прагне тієї невловимої висоти й гармонії Віри, яка підсвідомо живе в кожному серці.

Що ж лежить в основі того, про що ми хотіли забути, не думати, стерти з людської пам’яті, нагороджуючи фразеологізмами на кшталт «опіум для народу», «мракобісся», «бездумна схоластика»? Можливо, потреба поділитися з іншими своїм внутрішнім досвідом і відчуттям присутності чогось Вищого, що відчиняє двері в інші виміри? А релігія — це міст від душі до душі, який через покоління несе в собі таїнства незвіданого, проте вкрай необхідного людині?

Саме про це думалося мені дорогою в Почаїв, світоч православ’я, що протягом століть притягує до себе нескінченний потік прочан з усіх куточків землі, аби живлющою красою своїх золотих бань і силою символів привнести сенс у діяння та саме існування всього живого на землі.

Ця поїздка — не сьогоднішньо-го дня. Вона відбулася кілька років тому, але в пам’яті залишилась яскравим відблиском величі Обителі Успіння Божої Матері на Почаївській горі, одному з чотирьох найвидатніших руських монастирів, названих лаврами. Здавалося, навіть за похмурої негоди ця споруда випромінює світло внутрішнього вмиротворення, яке гоїть рани, зцілює від болів...

Отець Роман — високий вродливий чернець, сам схожий на прототипи розписів храму, виконаних М.Реріхом, В.Васильєвим, В.Верховцевим, натхненно переказував мені історію цієї духовної пам’ятки.

«Волинський край, — розпо-відав він, — був хрещений разом з усієї Руссю святим рівноапостольним князем Володимиром. Близько 1240 року на місце ни-нішньої обителі прийшли іноки Києво-Печерської лаври, вцілілі після руйнування Києва татарами. Саме вони й назвали її за ім’ям притоки Дніпра Почайни. Трьома святинями славиться цей духовний храм. Перша — слід правої стопи Богородиці, що явилася на вершині гори ченцям у вогненному стовпі (джерело животворної води не вичерпується й у наші дні). Друга — чудотворний образ самої Почаївської Богоматері, привезений 1559 року з Греції і невдовзі подарований монастирю власницею Ганною Гойською. Третя — святі мощі ігумена преподобного Іова, який оборонив у першій половині XVII століття оселю від єретиків».

Кожна з них має свою історію — можливо, легенду, можливо, правду, непідвладну прагматичному розумінню окремих сучасників, від яких нерідко можна почути, що порив до Бога — не що інше, як проекція наших невтілених бажань, пригнічених імпульсів земної любові. Але варто, мабуть, поставити їм і зустрічне запитання: а чи не шукає людина й у самій любові чогось більшого, ніж може вона дати? Адже так часто в ній відчутне прагнення до незавершеності, сум недосяжності.

Нині в монастирі шукають свою духовну місію близько шістдесяти ченців — людей різного віку, життєвого досвіду, освіти. Що привело їх сюди — подалі від світського повсякдення, їх, котрі поклали на себе тяжку ношу фізичної праці й моління за свої та наші гріхи? Почуття особистого реваншу над пораненим честолюбством, зрадництвом, марними надіями? Але ж не всі релігійні люди були безпорадні в особистому й соціальному житті? Навпаки. І все-таки жертвували престижем, успіхами, фінансовою свободою заради вищих ідеалів. Запитую про це в отця Романа й намагаюся зрозуміти саме його — цікавого співрозмовника, богослова, одного з тих, хто, безперечно, мав «у миру» цікаву роботу, друзів, визнання і раптом — залишив усе це там, за брамою монастиря, бо усвідомив: ніщо не приносить йому тієї повноти світовідчуття, яке перевершує земне одномірне існування.

«Щоб допомагати іншим стати кращими, треба й самому стати кращим», — пояснив він свій вибір. І в цій відповіді не було ні пози, ні пишномовності, ні прагнення вкласти в схему життєву позицію. Це як тепло від воскових свічок, про які писала З.Маслянникова, чиї вірші лягли епіграфом до матеріалу:

«Учора в церкві передавали безліч свічок «до свята», тобто до ікони Преображення. За час літургії ніяк не могло стільки згоріти в цих двох свічниках. Я дивилася на ті, що горіли, і думала про ті, які залишилися лежати в ящиках. Їх із якихось причин ніхто не купить або купить про запас і ніколи не використає... Головні події життя цих свічок — народження в цеху, упакування, транспортування на склад і лежання в ящику. Але ж є свічки-обраниці, які своїм горінням беруть участь у молитві, висловлюють удячність, радість, надію, що свічка може бути посередницею між людською душею і Богом у вирішальні моменти хрещення, вінчання, смерті, прощання з близькими, що вона може бути мольбою та благанням...

Так і люди часто не здогадуються про своє призначення «свічок на свічнику», про те, що сенс їхнього існування — розганяти темряву зла, у якій лежить світ. Живуть, мучаться, помирають невідомо навіщо й думають, що зберігають для себе щось, уникаючи жертовного служіння.

У пам’ятках Почаїв-ської лаври зберігся запис роду преподобного Іова «від року 1641-го», зроблений, очевидно, ним самим. З цього документа ми дізнаємося, що батька його звали Іоанном, а матір — Агафією і що були вони, ймовірно, дворянського роду. На думку А.Хойнацького, преподобний походив з родини тих галичан, «для котрих православ’я та руська народність були найкоштовнішим скарбом і які будуть найкращими борцями за батьківські звичаї та святу віру православну, уміють передати ці ж почуття та прагнення своїм дітям і послідовникам». Сам Іов був настільки миролюбним і до того ж небагатослівним, що від нього тільки і можна було почути: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене».

Проте внутрішнє життя православних святих найчастіше залишається для непосвячених таїною. Про неї по-своєму розповідає тільки одна з печер у Почаївській скелі, куди й досі може пробратися плазом тільки дуже худа людина і де неможливо ні сісти, ні лягти. Однак ігумен залишав свою братію на цілі дні й тижні, аби проводити їх у безперервній молитві. Від багатоденних стоянь ноги в Іова набрякали так, що покривалися ранами, сліди від яких досі залишилися на нетлінних мощах його...

Що й казати, людям пересічним важко зрозуміти настільки жертовний подвиг: заради чого? Кого? Заради нас, але ж ми, на жаль, не стаємо кращими? А можливо, заради себе самого, для подолання власного самозвеличення?

Отець Олександр Мень якось признавався своїм парафіянам: «Люди сторонні щодо церкви вважають, що той, хто ввійшов у неї, причалив «до тихого берега», гарантувавши собі безпроблемне існування. Але насправді відбувається інше. Адже недарма говориться про «вузькі шляхи» й «тісні ворота». Людина, що прийняла хрещення й почала жити церковним життям, хоча й одержує допомогу, радість, прозріння, зовсім не звільняється від боротьби. Радше навпаки: головна боротьба попереду. Зустріч із Богом і молитва не менш важкі, ніж будь-які стосунки між «я» і «ти».

Кожен монастир — це передусім велика іноцька родина, яка мешкає у великому будинку. Цю сім’ю треба нагодувати, взути, подбати про цей будинок. Господарство лаври ведуть економ та його помічник. Фінансовою частиною займаються бухгалтер і скарбник. Трапезою керує завідуючий.

У лаврі також є свої екскурсоводи, бібліотекар, дзвонар, проскурняки, воротар...

Адміністративним і законодавчим життям відає намісник; разом із Духовним Собором він стежить за ходом життя всієї лаври; під його контролем усі події, що відбуваються в її стінах, усі послухи, що тут виконуються...

Побут людей за високими соборними мурами зовні не відрізняється від нашого, проте відрізняється орієнтирами цінностей, на які спрямовані зусилля нас, грішних, котрі прагнуть перебороти в собі пороки.

У гонитві за уявними цінностями матеріального добробуту ми про духовне коли й говоримо, то якось суєтно, мимохідь. Певне, тому й біблійні істини «не вкради», «не убий», «не забажай дружину ближнього свого» сприймаємо з усмішкою людини, котра зарозуміло споглядає безпосередність наївних дитячих умів. І тому нерідко вимірюємо добро та зло на шальках доцільності та прагматизму. А якщо так, чи до делікатності тут? Для досягнення мети всі засоби добрі. Заради задоволення по-літичних амбіцій у світі починаються війни. Руками зловмисників калічаться долі співвітчизників. Набирає форми природного атрибута життєдіяльності держави злочинність, у тіні якої ділки «тіньового бізнесу» одержують статус мало не найшанованіших членів суспільства.

А де ж місце для самопожертви, для «полюби ближнього як самого себе»? Адже любов як цілісне поняття життя й існування — це не прибуток, а завжди витрата. Марина Цвєтаєва, «безмерная в мире мер», писала: «Усе, що не продажне, — платне... тобто за все, що не продаєш, — платиш (платишся)... А непродажних речей тільки одна: душа».

Правда, важко зрозуміти товстошкірим, що, відцурайся вони власного самозвеличення, егоїзму, обнови себе, і життя наше, можливо, обновилося б, і нинішня демократія не нагадувала б дівчину, що засиділася в наречених, але все ще сподівається знайти свою долю, хоча шанси її рік у рік тануть. Адже заповіді Господні містять у собі куди більше, ніж просто філософські міркування про сенс буття. Вони — своєрідний код виживання людства, відмова від якого призводить до аномалій, хвороб, колективного божевілля.

Академік Н.П.Бехтерєва, яка багато років досліджує проблеми людського мозку і як ніхто інший знає фізіологію його функціонування, дійшла висновку, дуже повчального в цьому плані: «Якщо раніше науку протиставляли релігії, то тепер, хоча, за інерцією чи свідомо, все це досі відбувається, наука ввійшла в ту фазу, коли вона радше підтверджує, прямо чи опосередковано, принаймні ряд положень релігії, які в період дитинства науки можна було прийняти лише на віру... Потрібна нова технологія, нові ідеї дослідження, але треба йти в обхід, підходити «з іншого боку», зокрема й із того, який достатньо розроблений релігією, не лякаючись того, що багато чого в ній подано у вигляді постулатів...»

Авжеж, силоміць не змусиш людину вірити в те, чого вона «не може помацати». Але Господь виявляє себе не тільки при богослужіннях і в молитвах. І хоч би яким атеїстом ви себе вважали, та коли від якогось поганого вчинку чи нечесного діяння у вас защемить серце й не дасть заснути пробуджена совість, це означає — Він говорить із вами. Так вважають релігійні люди.

Що ж до Почаєва, то ось уже понад чотириста років сюди йдуть і йдуть прочани, і рік у рік кількість бажаючих знайти тут втрачені ідеали збільшується.

«Не всі до кінця усвідомлюють благодать цього процесу, — якось сумно зазначає отець Роман. — Іноді Віру хочуть перетворити на модний атрибут, престижний імідж. Але суть полягає в тому, що Христос заповів зануреній у власний егоїзм людині Любов як пробудження й подолання себе і дав силу боротися зі злом. Душа повинна бути досить розвиненою для того, щоб відчувати радість від учинків, які їй особисто не дають ніяких вигод, але світ стає багатшим від таких діянь любові.

Блаженний, хто вірує, тепло йому на світі!»...