БіЛЕ Й ЧОРНЕ НА СТОЛіТНЬОМУ ТЛі

Йшов засніженою Конча-Озерною, неначе з-під сонця, що ледь виткнеться над великим Дніпровим лугом, з величезним собакою, чорним-чорним на білій- білій пороші, і аж сахнувся, не впізнавши мене.

— Доброго ранку, Юрію Корнійовичу! З неділею будьте здорові...

Зупинився, як вкопаний: уважно дивиться на мене крізь окуляри і довго мовчить.

Чорний вовкодав зробив навколо нас петлю, погарчав на мене і влігся на ноги своєму хазяїнові.

— Ви ж голосували і виступали проти мене на організаційному пленумі, а тепер вітаєтеся? — спитав Смолич відчужено й строго, і пес загарчав погрозливо, готовий встати.

— Виступав. Не так проти вас, як за Олеся Гончара, на двадцять років молодшого за вас. Та й коли це було? Ще минулої весни. Можна й забути.

— Не забувається... — Смолич одвернувся.

Довго дивився на засніжений луг, над яким сходило велике сонце.

— Ні лихе, ні хороше...

— А вийшло ж все одно по-моєму: ви й самі відмовилися головувати.

— Нащо воно мені, — зітхнув.

Був ображеним, як покинута й забута дитина. Щемливий жаль підкрався і стис мені серце. Але я жену його, жену...

— Після третього інфаркту, — скаже Смолич засніженому лугові, а не мені, — на сімдесят другому році — яке вже там головування...

Дивився на далеку дніпрову заплаву, зажурений і сумний.

Нам ніяково отак стояти віч-на-віч і мовчати.

— Юрію Корнійовичу... Хочу, щоб ви знали: шаную вас з дитинства. За «Наші тайни». Найперше — за них.

— Виступи — виступами, а симпатій своїх не міняєте? — глянув у вічі, подивовано чи то насторожено. — Це — добре.

— Не в тім річ — добре чи погано. Головне: існує Велика Література. А наші симпатії й антипатії, амбіції й марнославство перед нею, Літературою, нічого не варті. Правда ж? Перед нашою українською літературою ви — невтомний її трудівник — страму не маєте...

— Якби ж то, — перебив мене рішуче. — Грішила й грішить наша література кон’юнктурщиною. Грішив і я. Але, здається, ну... Так, як і всі. Не більше. Як ви гадаєте? — спитав впритул.

Я промовчав. Бо й за собою чую цей гріх. А Смолич зітхнув примирливо:

— А знаєте, Сашку Олександровичу, собака такий гарячий, що аж ноги зігрілись під ним. Ніби й морозу немає, — він усе ще дивиться отуди в урочище, на засніжений луг, побатований смугами чорних шелюгів, заставлений чорними деревами, поміж якими ось-ось з’явиться лось, олень чи косуля.

Або хоч заєць перебіжить з одного чагаря в інший. Але там панує спокій і безгоміння засніженої зими, а далекі рожеві хмарини на сході обіцяють що завгодно, тільки не весну, не відлигу, а ще більший мороз.

— Засмутили ви мене отим виступом на організаційному пленумі. Як же так? — думаю собі, — цитує на моєму ювілеї цілі шматки з «Наших тайн» напам’ять, а як до діла — виступає проти мене? Гірко й тяжко було... Припускаю: Гончар ближчий вам за манерою письма, рідніший, бо описує степ у «Півдні», у «Таврії» й «Перекопі», особливо у «Тронці» — все це ваші рідні краї. Але ж, але... Образили ви мене. Засмутили.

— Зрозумійте, Юрію Корнійовичу: вас підставляли! Вашим іменем і авторитетом відкривали дорогу іншим — не переобтяженим ні талантом, ні визнанням, ні принциповістю! Щоб легше маніпулювати письменниками та їхньою організацією.

Після довгої мовчанки Смолич скаже:

— Але ж ви, як і все новообране правління, нічого вже не могли вдіяти. Лінію на зняття Гончара виробив ЦК. І то — не наш, — Смолич оглядається, чи немає когось поблизу, і шепоче: — Була вказівка з Москви. Суджу з того, що зі мною велися безперервні переговори протягом зими і весни про заміщення посади голови Спілки. Все розуміючи, я одбивався, як міг. Доки й третій інфаркт вжарив. Тоді вони запропонували мою кандидатуру організаційному пленумові без моєї згоди. Бо за інших не проголосували б...

— За вас теж не проголосували. Овчаренко сфальсифікував, хоч голосували відкрито — підняттям рук. І без підрахунку видно було: проходить Олесь.

— Он як? — дивується Смолич. — А мені казали...

— А що ж вам скажуть? Гру вели до преможного кінця. От і результат.

— Та вже як сталося. Але я все одно категорично відмовився головувати. Навіть ні разу в кабінет не зайшов. Ка-те-го-рич-но!

— Всі це знають: головує ж бо Козаченко...

— Я підкреслюю, — перебиває мене Смолич сердито. — Підкреслюю: і в Феофанії, і вдома я категорично відмовлявся очолити Спілку. Олесеві говорили про це ще тоді, як на мене тисли. Але «виливу» інформації чомусь не сталося. То хоч ви скажіть усім: я ніколи не прагнув ускочити в крісло голови Спілки! І так находився в заступниках у Корнійчука й Бажана. Та й відповідальним секретарем Спілки багато років тягнув на собі господарчу та видавничу лямку, як той Сізіф каміння. Ніколи не був обійденим владою — навпаки, весь вік переобтяжений нею. Нащо воно мені здалося, оте головування, на старості літ? А мене видають за підсиджувача Олеся Гончара. Не може наша письменницька братія без сенсацій. І без ворогів не може. В нас це сидить з тридцять сьомого. І сидітиме вічно...

Смолич дивиться на мене зблизька зажурено і просто, ніби жаліється. Тут він вдома — якось особливо личить йому і оцей хутір, і тиша, і спокій Кончі-Озерної, і ліс оцей понад трасою, і ошатні будівлі дач, за якими мріє поміж старими дубами луг понад Дніпром, засніжений і забутий о цій порі, густо заставлений ожередами і копицями сіна, що нагадують зараз білі шапки і киреї прадавніх подорожніх.

— Я вас іще здивую, — каже Смолич, молодечо взявшись у боки. — Прийду на засідання секції прози, якою ви керуєте, і прочитаю свої мемуари. Ви помітили: у нас же немає мемуарної літератури. А двадцяті роки дають матеріал, якого і в світі не знайдеш: скільки груп, скільки течій! Яке літературне життя вирувало тоді в Харкові! І всьому я був свідком — перебував у вирі подій. А зараз майже ніхто нічого не знає про ті відшумілі часи. От я й... пишу про нашу літературну молодість. Може, щось і залишиться. Наразі будьте здорові, — Смолич не подав руки, тільки підняв до плеча широку рукавицю й різко змахнув до собаки: — Ходімо, Рогдаю.

І вони подаленіли обоє, чорні на білім снігу...

Незабаром Юрій Корнійович прийде-таки на засідання секції пози, коли читатимуть свої новели Григір Тютюнник, Женя Гуцало, Володимир Дрозд.

А Юрій Корнійович і справді здивує: прочитає спогади про... Винниченка, якого й згадувати тоді не можна було. З цього й почнуться оті «Розповіді про неспокій», якими завершиться його власна земна й літературна доля.

Слухатимемо його глухувате читання, затамувавши подих.

— Читайте ще! — гукатимемо дружно.

— Інтер-р-рес-сно! — покрутить головою Григір.

Але Юрій Корнійович згорне свій рукопис і скаже коротко:

— Іншим разом, — підведеться й піде, не чекаючи ні запитань, ні обговорення.

Та й що обговорювати? Історію не обговорюють і не переробляють. Її тільки перебріхують. Та й то марно — вона все одно відродиться, над нею не владний навіть Час — цей повелитель світу.

Та й іншого разу вже не буде: вранці мене викличуть на секретаріат СПУ і скажуть, що секції віднині ліквідовуються. Замість них утворюються комісії за жанрами, керівників яких, мовляв, обиратимуть, а не призначатимуть, як досі в секціях. Якщо виберуть мене, то залишуся. Ну, а якщо ні, то... ви ж самі розумієте.

Я зрозумію: хтось оперативно доніс в ЦК і ще куди слід звечора, яка саме проза читається на секції і що за мемуари оприлюднює на ній Смолич...

... Аж через тринадцять років по його смерті я сяду за стіл Юрія Корнійовича в його кабінеті, відкупивши дачу в Олени Григорівни. Сяду я за стіл та подумаю... Та й почну зовсім іншу сторінку власного життя, що тут, мабуть, і завершиться.

За його ж столом у великому, зручному і затишному кабінеті пишу й оцей етюд про Юрія Корнійовича до його століття.