Біле місто над Дністром

Навряд чи в світі знайдеться інше місто, яке за свою 2500-річну історію стільки разів змінювало назву, проте залишалося самим собою.

Місто бере свій початок у VI в. до Р.Х., коли розташований у Малій Азії Мілет унаслідок Великої грецької колонізації почав проявляти особливу активність, ставши «матір’ю більш як 90 міст по берегах усіх морів», у т.ч. на землях Таврії та Колхіди. Щоб купувати худобу та шкіру, збіжжя й мед, віск і рибу та продавати оливкову олію, вина, дорогий червоно- й чорнолаковий посуд, предмети мистецтва, прикраси та інші вироби грецьких майстрів, на острові, що омивався двома рукавами Тіраса (Дністра), мілетці заклали поліс, який отримав назву Офіуса («місто змій»), через велику кількість плазунів. Незабаром на високому правому березі річки виросла Тіра — поселення скіфів-орачів. Згодом відмінності між полісами стерлися, населення перемішалося, утворивши нову спільноту — скіфоеллінів, або мікселлінів. А коли внаслідок підняття рівня Світового океану Офіусу затопило — її мешканці перебралися до гостинної Тіри.

На рубежі тисячоліть на берегах Чорного моря з’явилася сила, опиратися якій не міг ніхто. Римська імперія 107 р. завоювала Дакію, вийшла до Дунаю і зробила його прикордонною річкою. Форпостом імперії стала Алба-Юлія (так тепер іменувалося місто), де проходили службу солдати V Македонського, XI Клавдіївого та 1-го Італійського легіонів.

Утім, античний період міста вже добігав кінця — хвиля кочових народів раз по раз перехлюпувалася через римський кордон, аби затопити велику імперію і зрештою зруйнувати її. Так, 238 року Алба-Юлію було захоплено варварами-готами, котрі вже 257 р. почали будувати в місті піратський флот і стали здійснювати набіги на римські провінції.

А вже 371 року під мурами поліса з’явилися орди гунів, які знайшли спільників в особі поневолених готами скіфоеллінів. У самісінький розпал битви за місто вони відчинили браму, через яку увірвалися кочовики. Від цілковитого знищення готів врятувала домовленість із імператором Римської імперії, котрий 376 року дозволив менш як 200 тисячам готів розселитися в Мезії та Фракії. А завойовники-гуни, на знак подяки несподіваним союзникам, майже відновили історичну назву поліса — Туріс.

Утім, у складі гунського війська були й слов’яни, котрі осіли в завойованому місті. А вже через три століття воно стало резиденцією легендарного хана Аспаруха, який підкорив сім слов’янських племен і 679 року розбив візантійську армію. Ще через два роки на відбитих у Константинополя землях було засновано перше Болгарське царство. Це нашестя стало тим потужним паровим котком, після якого у полісі утвердилося східнослов’янське плем’я тиверців. Воно підняло місто з попелу, а оскільки основним будівельним матеріалом став білий вапняк, то назвали його Білим городом.

IX століття ознаменувалося приходом у Північне Причорномор’я кочових угрів, яких згодом змінили печеніги. У далекому Києві спочатку не звернули уваги на цю напасть, і вже 907 року князь Олег організовує великий похід Русі на Візантію, участь в якому брали й тиверці. Царград підступно помстився їм, 915 року нацькувавши печенігів на Білий город. І хоча мури й будинки під час нападу вціліли — вирізано й продано в неволю візантійцям було більш як половину населення міста. Згодом візантійський імператор Константин Багрянородний зі зловтіхою напише, що на правому березі Дністра «є спустілі міста; перше місто називається у печенігів Білим, внаслідок того, що камені його здаються білими»

1241 року місто захопили татари, котрі були такими ж тюрками, як і половці, тому без проблем сприйняли милу тюркському вуху назву Ак-Ліба. Однак надовго вони там не затрималися — 1288 року хан Ногай, маючи потребу в коштах для боротьби з іншими чингізідами, за щедру плату віддає місто генуезьким купцям. Як у калейдоскопі починають змінюватися його назви: Білий Замок (Аспрокастро) стає Зеленим (Мальвокастро) і Замком на горі (Монкастро). А з 1362 року, коли повсталі городяни вигнали набридлих баришників і лихварів геть, — навіть Чорним (Маврокастро).

Місто набуло вільного статусу, посівши помітне місце в економічному житті краю: розвиває ремесла, карбує монету, здійснює вигідні торгові операції. Наприкінці XIV століття Білгород (а по-новому Четатя-Албе, або Фегер-Вар) увійшов до складу Молдовського князівства, якому протегував його сюзерен — Угорське королівство. Молдовські господарі подбали про відновлення старих і будівництво нових оборонних споруд. На каменях мурів викарбовано роки — 1399 і 1432. Остання розбудова фортеці була виконана майстром Федорком, який побудував «сей град при благочестивейшем господине господаре Ио Стефане Воеводе и през болярина господства его и градского наместника, в лето 6948» (1482 рік).

Стефан Великий мобілізував для потреб будівництва 20 тисяч робітників, тож споруджена у візантійському стилі фортеця охоплювала загальну територію у дев’ять гектарів, довжина її складених із місцевого вапняку мурів сягала двох кілометрів, висота стін і веж — від семи до 15 м, а їхня товщина — від півтора до п’яти метрів. Являючи собою у плані неправильний багатокутник, фортеця мала чотири частини: карантинний (господарчий) двір; цивільний двір, призначений для захисту місцевого населення під час облоги; гарнізонний двір, де розташовувалися казарми, стайні й склади зі зброєю та порохом; цитадель, де жив комендант, у а разі чого — переховувалися чиновники, розташовувалося командування і знаходився штаб.

Уздовж фортечної стіни вишикувалися 26 веж (спочатку їх було 34) — 12 бойових і 14 глухих, які слугували для зв’язки куртин. Зі східного, західного та південного боків фортеця була оточена ровом, початкова ширина якого сягала 14, а глибина — 21 метра. Причому його дно лежало на три метри нижче від рівня води у лимані. Там, де рів підходив до лиману, було влаштовано спеціальні заслінки, які у разі небезпеки піднімалися й заповнювали його водою. Для зв’язку із зовнішнім світом фортеця мала двоє воріт: Головні (Кілійські) розташовувалися з боку суходолу у двоярусній вежі, оснащеній двома ворітьми, двома опускними гратами та підйомним мостом; натоміть же Овідіопольські ворота виходили до лиману, а для сполучення між частинами фортеці було влаштовано ще четверо внутрішніх воріт.

Разом із Кілією, фортеця неодноразово ставала серйозною перешкодою на шляху до експансії турецьких султанів. Так, 1420 року османський флот спробував узяти місто, але був відбитий із чималими для нього втратами. Натомість султан Баязид ІІ вважав Четатя-Албе ворітьми не тільки до Молдови, а й цілої Речі Посполитої, 1484 року він зібрав небачене на той час військо, яке складалося з 300 тис. турків, 50 тис. кримських татар Менглі-Гірея та загонів волохів. Обкладене і з боку суходолу, і з боку лиману місто без надії на порятунок боронилося з 1-го до 16 серпня, та сили були нерівними… З 20 тис. його мешканців вціліли тільки 200 родин, 4 тис. осіб продано у рабство.

Для контролю за загарбаною територією було переселено татар, які утворили Буджацьку орду із центром в Ак-Кермані (Білій Фортеці). Іноді її називали сухо й офіційно — Керман, або й зовсім по-панібратськи Акджа (біленька). Довгі 328 років, з невеликими перервами, над містом майоріло зелене знамено пророка, а муедзин із мінарету закликав правовірних до молитви, аж доки за Бухарестським трактатом 1812 року всі землі, що лежали між Дністром і Дунаєм, остаточно не перейшли до Російської імперії. Буджацьких і ногайських татар було виселено до Таврійської губернії, а в спустошений моровою язвою край потекли розрізнені людські струмочки — болгари, гагаузи та німці-колоністи знову обживали цю землю.

Згодом Аккерманська фортеця втратила своє воєнно-оборонне значення, і 1832 р. її зняли з реєстрів як стратегічний об’єкт, а 1859-го передали в управління міської влади. Бессарабський і Новоросійський губернатор граф Строганов пішов далі й дозволив Російському товариству пароплавства й торгівлі брати вапняк із фортечних мурів для облаштування пристані. Від цілковитої руйнації фортецю врятував той факт, що видобувати вапняк із кар’єра виявилося значно легше, ніж розбирати мури замку.

Після революції та громадянської війни Бессарабія загалом і Ак-Керман зокрема потрапляють під владу Румунії. Однак під час Великої Вітчизняної війни місто повертається до складу Радянського Союзу (рівно рік до початку війни місто входило до складу УРСР) і указом президії Верховної Ради СРСР від 9 серпня 1944 р. йому було повернуто колишню назву Білгород із визначенням Дністровський. Відтоді вона більше не змінювалася. Та й досить — двох десятків назв за 2500-річну історію вистачить із горою…