Палке захоплення Пушкіна молоденькою Анною Оленіною почалося під час засідань відомих оленінських гуртків під Петербургом — на дачі в Приютіно...
По смерті чоловіка Анна Олексіївна переїхала в маєток сина в селі Деражне Рівненського повіту. Її син Федір Федорович — командир козацького полку на західному кордоні Росії, рідко буде поруч із нею, і вона, вся занурена в спогади, залишиться на самоті і глибоко безпритульна.
Вона любила перечитувати давні листи й перегортати альбоми, у яких легко вгадувався почерк Пушкіна. Ось примітка автора до вірша «Я вас любил, любовь еще, быть может...»: «Давно минуле. 1833 рік».
До Анни Олексіївни прийшла глибока старість, а ім’я Пушкіна не старіло. Далеке і близьке ім’я Пушкіна...
Что в нем? Забытое давно
В волненьях новых и мятежных,
Твоей душе не даст оно
Воспоминаний чистых, нежных.
Но в день печали, в тишине,
Произнеси его тоскуя;
Скажи: есть память обо мне,
Есть в мире сердце, где живу я...
Та й справді, важко сказати, чи дало ім’я Пушкіна спогади чисті й ніжні, та в серці Анни Андро Пушкін залишився жити. Її внучка О.Оом згадуватиме: «Анна Олексіївна ретельно берегла альбоми з автографами та малюнками Пушкіна (переважно ніжки гірляндами навколо віршів 1828 року), не любила, щоб ми висловлювалися про них. Під деякими віршами Пушкіна Анна Олексіївна зробила позначки. Так під «Ти і Ви» було написано: «А.О. помилилася, кажучи Пушкіну «ти», і наступної неділі він привіз ці вірші».
Невдовзі Анна Андро переїде в село Срядне Деражне Новоград-Волинського повіту (нині — Житомирська область) і прийме постриг у Свято-Троїцькому жіночому монастирі в місті Корець. Звісно, «в дни печали в тишине» вона постійно згадуватиме ім’я Пушкіна. Про це є багато переказів сучасників Анни Олексіївни. У 90-ті роки ХІХ століття вона залишиться єдиним представником оленінського гуртка, свідком нев’янучої на всі часи пушкінської пори.
Розмірковуючи про життя та смерть, Анна Олексіївна вирішить віддати свої землі в урочищі Шитня біля Корця монастирю, який її прихистив; для прикраси ікони Божої Матері монастирської церкви вона подарує свій діамантовий фрейлінський шифр.
Пушкін влучно передбачив, що Анна пам’ятатиме про нього, він житиме в її серці. Неподільність двох сердець воістину трагічна. Анна й Олександр, Оленіна і Пушкін — подружня пара, яка так і не відбулася.
Поховано Анну Олексіївну Андро (Оленіну) у корецькому Свято-Троїцькому монастирі.