Без комплексу молодшого брата

Іллічівський порт нещодавно розміняв шостий десяток. У такому віці запеклі холостяки в Німеччині, наприклад, ще бігають по дискотеках і бояться одружуватися «по першому колу». Місто, яке вже давно й заслужено не називають супутником, належить до щасливого покоління новобудов, що не знали війни.

Важко повірити, що іще півстоліття тому на косі, яка закоркувала Сухий лиман, сушили крила баклани, тріпотів застряглий у колючках будяка пух чайки і мляво хлюпала каламутна хвиля.

Саме сюди, за лиман, погнав із Люстдорфа табун Красунчик, герой «Зеленого фургона», в якому письменник О.Казачинський описав самого себе. Коні легко подолали мілководну перешкоду, а вівчарки німецьких колоністів втратили слід.

У цій гирловій хвилі в жовтні 1941-го остудив ноги унтер-офіцер карального загону Клаус Шлютке. За піщаним насипом тривожно кричали чайки, але навіть крізь їхнє ячання Шлютке чув зойки розстрілюваних зондеркомандою колоністів-комуністів із Люстдорфа та інших фільварків. Кажуть, не зглянулися навіть на родичів одного з фельдмаршалів фюрера (він родом із цих прилиманських місць) — війна, яка пройшлася цією околицею, назавжди розполовинила сім’ю.

У квітні 1944-го до Сухого лиману вийшов дозор 320-ї Єнакіївської дивізії Швигіна. Генерал-лейтенант Ілля Іванович Швигін особисто вирушив з іншою групою розвідників в Одеський порт, щоб не ризикувати особовим складом. А двоє швигінських розвідників дійшли від Сухого лиману через виноградники інституту Таїрова аж до Одеси. «Були на Дери­басівській!» — доповіли старшині після повернення. Насправді вони досягли Дерибасівки — так із претензією називається дотепер передмістя Чубаївки.

Трохи більше ніж через рік виголосить свою знамениту промову В.Черчілль, яка ознаменувала початок — майже без перепочинку — нової, холодної, війни, а вже через чотири роки, у 1949-му, ухвалять постанову Ради міністрів СРСР, у якій визначать місце будівництва заводу №490 закритого типу і робочого селища на 40 тисяч жителів. Таким місцем буде визначено правий берег гирлової частини Сухого лиману. Босфор, як відомо, був іще обплутаний боновими загородженнями із протичовновими сітками, Гаррі Трумен активно озброював Туреччину, яку оголосили театром воєнних дій Одеського військового округу. Тому будівництво військового заводу на Сухому лимані із сухим доком було в списку заходів, що негайно вживалися, аби приборкати поплічників імперіалізму.

Однак потім процес через не зов­сім зрозумілі причини було заморожено. І тільки в травні
1957-го з ініціативи начальника пароплавства Олексія Євгеновича Данченка розпочалося будівницт­во третього району Одеського порту — так спочатку означували гавань. Перехопити — хай і заморожену — будівельну ініціативу у військових, напевно, було нелегко.

У 1958-му демобілізований з НДР солдат Анатолій Ротар приїхав із товаришем за лімітом на берег Сухого лиману: єдиний при­чал (нині №5), половина докерів — ув’язнені, вугілля лопатили вручну.

— До ранку завантажили невеличкий пароплав «Золотарьов», — згадує Ротар. — Втомилися смертельно.

У 1958-му вантажообіг порту ста­новив 335 тисяч тонн, тоді такому досягненню щиро раділи. Для порівняння — у 2007-му порт опрацював 532 766 TEU контейнерів.

На брандвахтах тулилися досить довго. Остання така «кам’яна квітка» довго стирчала біля переправи, прибрали її тільки років сім тому. Будь-яке масштабне будівництво того періоду, старожи­ли не дадуть збрехати, супроводжувалося затяжною (іноді на десятиліття) невпорядкованістю, спекою, пилюкою, а ще — хронічною нестачею пива за 23 копійки, особливо бажаного в молоді роки.

Пива не вистачало, але країною гриміла слава комплексної бригади Барановського. Фотографія Анатолія Андрійовича прикрасила сторінки «Правды». В «Прав­де» з’явився указ про присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці капітанові «Задонська» А.Матюхіну. А.Матюхін ініціював кілька зухвалих ноу-хау, у тому числі запропонував завантажувати труби великого діаметра на ярус вище, для чого на дах ходового містка поставили кузов мікроавтобуса. Перевезення труб з Іл­лічівська для Тюмені всіма можливими шляхами — це славнозвіс­на епопея, трудовий подвиг одеських моряків. А за великим рахунком — вагома лепта Іллічівська для забезпечення нинішньої енергетичної потужності Росії.

Іллічівський шип-ярд, як і порт, був забитий суднами, багато з яких міцно стояли на лініях. Судна великого дедвейту: «пасажири», «научники», пороми регулярно доводили до ладу виключно в Іллічівську: доки СРЗ-1 в Одесі підняти їх не могли, але на бакбортах за звичкою вказували порт приписки «Одеса».

Так чи інакше, Іллічівськ ввій­шов у свідомість моряків, за ним ста­ли скучати. У командах з’явилися невибагливі іллічівські хлопці, частіше з робочого середовища, це пізніше виникне генерація іллічівських капітанів. Так, з автором плавав токарем на двох лайне­рах іллічівець Льоша Будний, сум­лінний роботяга і вірний товариш.

У чашах-басейнах Іллічівсь­кого порту прописалося багато одеських підприємств: АРПТР, «Техфлот», «Чоразморшлях», рибалки з власним плавдоком осіли в Бурлацькій Балці, але на бакбортах, як і раніше, стояв порт приписки «Одеса».

У чорне лихоліття розвалу Іллічівський судноремонтний завод, демонструючи милосердя й морську солідарність, надав безплатний передостанній притулок зношеним, а нині покійним пароплавам «Тарас Шевченко», «Шо­та Руставелі», «Леонід Со­бінов», «Федір Шаляпін», «Одеса-сан» («Узбекистан»). У цьому пароплавному хоспісі розграбовані новими власниками пароплави, на палубі яких росла трава, відстоювалися роками, доки в Іл­лічівському міському суді розглядалися позови далеких від моря фірм, що зазіхнули на плавучу нерухомість.

Доки позивалися, на «Шаляпіні», відлученому від круїзного бізнесу через старість, померло троє членів відстійного екіпажу: електрик Іван Андрійович Нестре­ляй (серце не витримало, впав у темряві, його й не відразу знайш­ли), старпом Олег Миколайович Парижський і другий помічник капітана Юрій Львович Юрченко. Буксирам, що зрушували «Леоніда Собінова», довелося добряче потрудитися, аби відірвати його від дна. Псина, яка народилася на борту «Собінова» і привела в кормовому вестибюлі цуценят, коли відпливав її дім, гірко скавчала.

А Іллічівський завод і сам болісно агонізував із кадровими скандалами. Перебивалися вантаженням брухту, доки він був, на секонд-хендні судна «ні річка, ні озеро», як їх охрестили водоплавні. Не оминули Іллічівськ і маніфестації, і страйки. Пам’ятаю, як лідер бунтівної заводської профспілки Вереніцин прикував себе до дерева навпроти відділу юстиції. Вереніцин тоді схуднув на п’ятнадцять кілограмів, але його вимоги задовольнили. Ланцюг розкували й відвезли відпоювати профорга капустяним відваром. А всього два роки тому, якраз перед Різдвом, на вулиці Леніна профспілка порту на чолі із Бризгаловим організувала безстроковий пікет у наметовому таборі, протестуючи проти договору зі стивідорною компанією.

У лихоліття порт іще й розвивався, було побудовано кілька вантажних комплексів, контейнерний термінал. Покійний Г.Кірпа запустив третій в’їзд, завдяки якому вдалося уникнути транспортних тромбів. Здавалися під ключ нові підприємства: маслоробний завод, завод крабових паличок, миючих засобів, агрегатного складання автомобілів та інші.

Іллічівськ ніколи не страждав на комплекс молодшого брата. Не він рветься до Одеси, а вона, Одеса, щільно зрослася з ним. Одесити отримують приватні будинки в Олександрівці. Не він горнеться до Одеси, а Одеса, де населення скоротилося нижче за мільйонний рубіж, тіснить його, обступаючи з усіх боків особняками-термітниками. Особ­ливо з боку Санжейки, де, як відомо, облаштувався сам екс-мер міста Р.Боделан.

Асиміляція відбулася не тільки за територіальною ознакою. Місто за деякими показниками виглядає більш привабливим для розміщення «паперових» фірм, крюїнгових компаній, отже, й капіталу.

Сьогодні Іллічівськ — визнаний лідер серед українських портів за сухими вантажами. Порт універсальний, у ньому — єдиний в Україні мультимодальний комплекс з обслуговування залізничних поромів. В Одесі тільки збираються стовпити термінал для перевезення автомобілів, а в Іллічівську узбіччя забиті двоярусними автомобілевозами. У 2007-му він став лідером за контейнерообігом.

Чи не найголовніший козир Іллічівська в тому, що в порту є резерви. Іллічівськ невдовзі ступне в море шпорами на 500 метрів, це дасть змогу приймати судна «пост-панамакси» дедвейтом 120 тисяч тонн і більше. Нарощування шпор, реконструкція яких уже ударно ведеться, дозволить намити територію на західному фланзі. Поки в Одесі, невиправдано обтяженій комплексом старшого брата, міська влада гальмує розвиток проекту «Карантинний мол», в Іллічівську порт у тандемі з міським начальством зазіхає на вантажний рекорд радянського періоду — 18864 тисячі тонн. Є серйозні підстави в поточному році наблизитися до цих показників, а в наступному переконливо побити рекорд.