Без обличчя

Люди старшого покоління пам'ятають, як ретельно ліпила радянська пропаганда характери найбільших міст. Одеса була чорноморською перлиною, Київ - златоглавим, Москва - білокам'яною, Ленінград - найчемнішим, Севастополь - найчистішим, Харків - індустріальним…

Людей настільки переконували цими кліше, що всі - і чужі, і свої - починали сприймати місто тільки в такому образі й далі так його і розвивали.

І в цьому немає нічого поганого. Це щастя, коли село чи місто мають своє самобутнє обличчя. Й нинішній Україні не зашкодило б згадати той радянський досвід позитивних стереотипів у творенні свого туристичного простору.

Може, Хмельницький тоді не втратив би шанс зайняти свою особливу нішу. Бо ще з 80-х років минулого століття тут з'явилося те, що вирізняло місто з-поміж інших середньостатистичних обласних центрів: металеві скульптури Миколи Мазура. Об'ємно-просторові композиції, зварені з металобрухту, прикрашали сквери, площі, заселяли дитячі майданчики - і з часом стали своєрідною родзинкою, туристичною візиткою міста: таких не було ніде, тільки у Хмельницькому. Згодом до них приєдналися пам'ятники, скульптури: талант Мазура був настільки яскравим, що його проекти найчастіше перемагали на конкурсах. Через це багато хто з місцевих колег його, м'яко кажучи, недолюблював: "Не може бути місто одного скульптора!" Зате любили містяни, а що вже діти - то цілими днями не злазили б із чарівних драконів-гірок, птахів-гойдалок та різних чудернацьких риб і звірів на казкових майданчиках. Тож місцева влада мусила зважати на схвальну думку ЗМІ й високу оцінку столичних фахівців. Адже вже перші спроби Мазура дати нове життя зношеному і списаному залізяччю - всіляким агрегатам, поршням, двигунам, ресорам та іншим гвинтам-трубам-механізмам, - втілені з елементами кінематики, на замовлення ДАІ, в дитячому автомістечку в міському парку і там-таки розміщеній скульптурній групі "Космос", були настільки вдалими й неординарними, що удостоїлися 1988 р. республіканської премії імені Миколи Островського. Ще б пак: 13 металевих скульптур на 4 гектарах - наче великі дитячі іграшки, де кожен може відчути себе водієм, пілотом чи пасажиром, крутонути кермо, натиснути на педалі, змусити крутитися колеса чи просто потицяти в кнопки на панелі управління - і щось там починає працювати, - від такого дух захоплює!

Сьогодні витвори Миколиної фантазії, які будили таку ж нестримну уяву в дитячих головах і водночас навчали правил вуличного руху, прогнилі, скалічені, сплюндровані часом, опадами й двоногими бездумними, дичавіють у заростях парку. У цього запустіння - безліч безіменних авторів. А ось у того, хто зруйнував улюблене дітище М.Мазура - композицію "Гармонія" в центрі Хмельницького, - популярне музичне прізвище: Скрипка Іван Іванович, голова правління ПАТ "Готель "Поділля". Це він кричав мені колись, ще за життя видатного хмельницького скульптора: "Вам подобаються ці труби? То заберіть їх собі на дачу!" - і без жалю зрізав мистецькі твори, що волею випадку опинилися на балансі готелю. Тепер на тому місці - автомобільна стоянка. А деякі скульптури з композиції, виселені з середовища, в яке вписав їх автор, як бездомні сироти, доживають віку в парку. Невігластво і байдужість - найбільші вороги таланту.

"Оті іржаві труби!" - у відповідь на мою скруху сміється в телефон ще один носій мистецького - з царини поезії - прізвища, Андрій Васильович Олесь. Він майже рік як обраний за конкурсом директор кінотеатру "Планета". Кінотеатр перебуває в обласній комунальній власності, а на його балансі з дня створення числиться ще одна унікальна композиція М. Мазура - "Веселий потяг". Вона зроблена у 1989-1991 рр. на замовлення спеціально для цього кінотеатру, який відкривавсь як дитячий, та й тепер зберігає цю специфіку. Здавалося б, обласна рада як "дах" кінотеатру - надійна (влада ж!) гарантія безпеки і збереження скульптурної композиції. Та чи не найпершою ідеєю нового директора стало її переміщення з фойє на вулицю перед кінотеатром.

- Винести "Веселий потяг" на вулицю - це знищити його, - каже син Миколи Мазура Богдан, теж скульптор, доцент Української національної академії мистецтв, лауреат малої Шевченківської премії. - Коли ми з сестрою (Оксана Мазур - також художник і скульптор, працює у Хмельницькому. - С.К.) почули минулого літа, що композицію зрізають, то звернулися до директора з проханням зачекати: може, невдовзі її забере міський музей. Адже "Веселий потяг" - це єдиний твір батька, збережений як суто авторський, із його фарбуванням - і ще цілий. Решта або знищені, або пошкоджені, або вже інакше, віхтем, розмальовані. На вулиці якийсь дурень фарбу з балончика розпилить - і все, загублена робота. Композиція ж створена спеціально для приміщення: у ній дрібні деталі, тонкий метал. Ті речі, які батько робив для вулиці, - інші, в них товстіше металеве покриття, вони антивандальні, та й то половину їх поламали або зруйнували. Торік вдалося відкласти виселення, а тепер знову про це зайшла мова.

Про нездатність хмельничан усвідомити, яким скарбом вони володіють, гірко говорила мені й журналістка Тетяна Слободянюк:

- Побувала нещодавно на виставці творів Миколи та Людмили Мазурів у Національній спілці художників України, - ділилася вона. - Пишалася, коли голова Спілки Володимир Чепелик, інші київські художники й скульптори високо оцінювали їхню творчість, зокрема Миколині живопис і скульптуру. Для експозиції Спілка надала - безплатно - великий виставковий зал: це робиться тільки для видатних представників вітчизняного мистецтва. Ще за життя Мазура відзначили званням народного художника України, орденом "За заслуги" ІІІ ступеня, преміями. Та крізь землю хотілося провалитися, коли столичні фахівці повторювали: "Прикро, що у Хмельницькому не зберегли…", "не розуміють…" Я навіть соромилася зізнатися, що з Хмельницького.

Доки в Києві тривала виставка, у Хмельницькому вирішили, що місце для останньої самобутньої композиції Мазура - в приміщенні кінотеатру чи на вулиці біля нього - мають визначати громадські слухання. Вже й дату призначили. Обурення культурологів, мистецтвознавців, працівників Хмельницького художнього музею, з якими спілкувалася кореспондент DT.UA, директора кінотеатру розсмішило: "Мистецтвознавці є - а мистецтва немає". Проте своє бажання звільнити фойє від скульптур А. Олесь пояснив насамперед турботою про мистецький твір: "Хто ж його тут бачить? А там він, як реклама, буде приваблювати людей, там будуть гратися діти! Так, там, де всі ходять. Не хвилюйтеся, зробимо антикорозійне покриття, забезпечимо постійний відеонагляд. Буде, як у Європі! Все узгоджено з обласним управлінням культури".

- Все ще обговорюватиметься, ніхто не прийматиме поспішних рішень, - запевнила начальник обласного управління культури Ірина Трунова.

Тож поки що слухання перенесли. А міське управління культури щойно започаткувало екскурсію по місту, пішохідна частина якої розпочинатиметься від кінотеатру "Планета". Не знаю, чи зазирали перші екскурсанти до кінотеатру, щоб помилуватися барвистим потягом - єдиним таким в Україні. Якщо ні, то, може, варто для цього розширити маршрут?

Хоча такий огляд - за творами Миколи Мазура - вже з'явився в переліку екскурсій обласного художнього музею. Однак найбільші, найвідданіші шанувальники химерних пасажирів яскравого потягу - відвідувачі кінотеатру. Особливо діти. Щороку тут буває, мабуть, із півсотні тисяч глядачів, - тож неважко порахувати, скільки хмельничан за майже 30 літ існування кінотеатру познайомилися й зріднилися з незвичайними персонажами, створеними серцем і руками Миколи Мазура. Люди приходять у кіно не раз, і їх завжди стрічає посмішкою бадьорий - залізний! - машиніст, анітрохи не втомлений роками самовідданої служби. Ще б пак - наїжджена колія, добра й тепла атмосфера. І невтямки ні йому, ні глядачам, що чиясь, значно вища, ніж задум його творця, воля може винести цей казковий потяг на протяг справжнього життя - під мороз і сонце, пил і вітер, атмосферні опади у вигляді снігу та дощу.

Оце буде випробування на міцність!

Чи - на дурість?

Микола Мазур

МАЗУР Микола Іванович
(02.01.1948-10.10.2015)

Скульптор, живописець. Чоловік Людмили, батько Богдана та Оксани Мазурів. Народний художник України (2008). Орден "За заслуги" 3-го ступеня (2007). Обласні премії імені Т. Шевченка (1993), імені В. Розвадовського (1995), імені Я. Гальчевського (2003). Член Національної спілки художників України з 1987 р. Закінчив Одеське художнє училище. Працював у Хмельницькому. Основні галузі - монументально-декоративне мистецтво, станковий живопис. Від 1972 р. - учасник обласних, всеукраїнських, міжнародних художніх виставок, автор близько 20 персональних виставок. Брав участь у створенні Хмельницького художнього музею. Автор концепції, головний художник експозиції на вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. в Україні у державному історико-культурному заповіднику "Меджибіж" (Хмельницька область, 2008). Окремі роботи зберігаються у Національному художньому музеї (Київ), Хмельницькому художньому музеї.

Творчість: скульптурні композиції - для парку (1986), "Веселий потяг" (кінотеатр "Планета", 1988), "Гармонія" (1990; усі - Хмельницький), "Сад" (1991), "Радість" (1996); оформлення дитячого автомістечка (1982), "Політ на повітряній кулі" (1985), "Космоc" (1987), "Гніздо", "Лісник" (обидва - 1990); пам'ятник Героям Небесної Сотні (2015, співавторство, Хмельницький). Живопис - "Доля" (1990), триптих "Попіл сподівань" (1991), "Вогняна ніч" (1992), цикл "Подільська рапсодія" (1994), "Подолянка" (1996), "Гори" (2002), "Схід сонця", "Двоє", "Люда" (усі - 2003), "Спогад про Люду" (2004); серія "Революція Гідності" (2014-2015).