«Бермудський трикутник» свободи

Спершись на «форд» і поправивши шапку на голові, Олег затягується сигаретою. Автомобіль білий, а руки в Олега чорні, у мазуті. Увесь ранок він провозився з машиною. Роботу не закінчено, та Олега це не лякає: «Люблю ремонтувати машини. Займався цим усе життя. Можна сказати, у мазуті виріс». Хазяїн «форда» Ігор Сосковський уже шостий рік віддає свою машину в руки автомеханіка, хоча міг би й у себе в Бродах відремонтувати, а не їхати п’ять кілометрів, та ще й по вибоїстій лісовій дорозі. Однак дорога до об’єкта № 580 його не бентежить, хоча тут розташована комуна для тих, хто вийшов із місць позбавлення волі. «Олег — майстер своєї справи. Я йому довіряю. І своїм друзям рекомендую», — каже Сосковський. Для сорокарічного Олега комуна — це шанс: «Я своє відсидів. Тепер хочу працювати і жити нормальним життям».

Цього хочуть багато хто... Лише торік в Україні на волю вийшло від 50 до 60 тисяч ув’язнених. Проте коли за їхньою спиною нарешті зачиняються тюремні двері, далеко не завжди відчиняються нові — у суспільство. Хто мав справу з системою соціальної адаптації колишніх ув’язнених у нашій країні, знає, що стукають ці люди найчастіше марно. «Ми там нікому не потрібні», — кажуть багато з тих, хто вийшов на волю, і мають на увазі не лише сім’ю і друзів, контакт із якими втратили за час відбування покарання.

Та усе ж таки є люди, небайдужі до колишніх ув’язнених. Ігор Гнат — один із них. Центр соціальної адаптації у Львові і комуна, розташована за 105 кілометрів від міста, — його дітище. Бачачи, як важко колишнім ув’язненим адаптуватися у нових умовах, Ігор, журналіст за професією, на початку дев’яностих вирішив їм допомогти: усі свої гроші (40 тисяч німецьких марок), зароблені в німецькій фірмі, він уклав у створення комуни, яка існує от уже дванадцять років на території колишньої ракетної бази радянської армії. Від останньої, до слова, залишилося тільки кілька помешкань, які використовуються комуною, а також її назва — об’єкт № 580.

Курячі лапки замість солдатських чобіт

Часи кардинально змінилися. З казарми Ігор зробив гуртожиток: у кожній кімнаті живуть по троє. І там, де колись марширували солдатські чоботи, вільно гуляють кури, кози і корови. На умови в комуні скаржитися не доводиться: є дах над головою, гарантована допомога в отриманні паспорта, забезпечують одягом, та й тарілку порожньою не лишають. У Гната, проте, є три умови: «Не красти, не пити і працювати». Твердість його голосу не дає взяти під сумнів — відхилення від цих постулатів у комуні не припускаються. «Кого не влаштовує — має піти. Решта залишаються». І таких більшість — до 95%. Сьогодні у комуні мешкає 26 осіб, зокрема три жінки. Є і такі, котрі живуть там по кілька років. Однак, за словами Гната, — здебільшого від трьох місяців до року: «У кожного свій темп розвитку, свій час, коли він готовий жити абсолютно самостійно». Підготовка до цього — мета комуни. «Ми хочемо їм дати відчути смак вільного життя. Але воно пов’язане і з обов’язками, наприклад, працювати і таким чином заробляти на це життя. Багато хто, не маючи можливості працювати у в’язниці, втрачають навички. Таких в Україні, за даними фонду «Відродження», за перше півріччя 2006 року — 38%. «А у нас працює кожний», — зазначає Гнат.

Так виробляється дисципліна. Проте інакше і не вийде, адже комуна живе на власні кошти. Тут займаються ремонтом машин, працюють на сільськогосподарських роботах, є своя пилорама, столярна майстерня. Гнат дуже просто пояснює цей принцип: «Я своїм кажу: хочете їсти цукор, давайте вирощувати і збирати буряк». Землю виділила місцева влада міста Броди. На десяти гектарах землі комунівці вирощують не лише буряк, але й пшеницю, ячмінь, картоплю. На фермі 15 корів і бичків, 80 свиней, у пташнику 400 мешканців, близько 30 кіз, четверо коней.

Усі продукти харчування проходять через руки Лариси. Потрапивши у комуну, вона спочатку працювала посудомийницею, тепер вже й готує. Вона старанно витирає кухонним рушником велику каструлю. Сьогодні на вечерю перловий суп. «Мені тут подобається, — каже Лариса, і після короткого роздуму додає: Звичайно, мені б хотілося колись і самій пожити. Я б пішла працювати швачкою. У зоні шість із половиною років шила. Але знайти житло тепер — проблема».

«Їм просто нікуди йти»

На відсутність житла скаржилися 80,3%, опитаних фондом «Відродження». «Багато хто в нас і затримуються довше тому, що жити їм ніде», — підтверджує медсестра комуни Ганна Чобіт.

Житло — справді гостра проблема для людей після звільнення. Недаремно ж Гнат називає своїх підопічних «сирітками»: «80% із них виходять, не маючи жодних соціальних зв’язків. Чимало з них виросли в інтернатах». Кожний третій з опитаних фондом був вихованцем дитячого будинку, хоча кількість таких дітей становить усього три відсотки від загального населення України.

«В’язниці відправляють людей в нікуди», — говорить соціальний працівник комуни Неля Бєляєва. Іноді до неї приходять люди, у яких у довідці, отриманій після відбуття покарання, зазначена адреса, звідки людина давно вже виписана. Люди виходять на волю, не лише не маючи даху над головою, але часом і паспорта. «З місця ув’язнення людей часто випускають із довідкою, яка дійсна тільки три місяці, хоча за законом зобов’язані видавати паспорти. Це цілковита дискримінація», — обурюється Бєляєва.

Як свідчить досвід паспортистки комуни Галини Антонів, без найважливішого для громадянина будь-якої країни документа до неї приходить 70% колишніх ув’язнених. Відновити паспорт часом дуже непросто — потрібні свідоцтва про народження, шлюб або розлучення. Якщо цих документів немає, то необхідно робити запити. Процедура може тривати три місяці. Цим всім і займається Антонів: «Дехто приходить до нас лише для того, щоб оформити документи».

Замкнене коло

Тому, хто після ув’язнення потрапив сюди, пощастило: певний час він зможе пожити тут, а згодом залишити комуну з паспортом і позначкою про реєстрацію. 33-річний Олексій, котрий живе у Києві, про це може тільки мріяти. Знайти офіційну роботу без реєстрації в паспорті неможливо. У цьому він переконався на власному досвіді, вийшовши на волю у липні 2005 року. Працевлаштуватися не вдалося досі: «Без реєстрації ніхто не бере». Ночує Олексій то в батька, то у знайомих. Згоди на його реєстрацію ніхто не дає. Працює вантажником на ринках — час від часу, і неофіційно. «Я просто випав із життя. Поки не буде нормальної роботи, не буде і нормального життя з нормальним колом знайомих». Потрапивши у «бермудський трикутник» — відсутність житла, реєстрації, роботи, — багато з них після звільнення втрачені для суспільства. Не діставши адекватної підтримки, вони знову порушують закон, бачачи лише в цьому можливість вижити.

На думку Евеліни Балясної, президента громадської організації інтелігенції «Київ — рідний дім», яка протягом семи років займається соціальною адаптацією звільнених із місць позбавлення волі, у 2006 році ситуація ще погіршилася: «Нині без реєстрації навіть паспорт одержати неможливо». Згідно з наказом МВС № 600 від 15 червня 2006 року, який спирається на Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», паспорт тепер видається лише після пред’явлення довідки про наявність житла. А якщо житла у колишнього ув’язненого немає? У цьому разі, говорить буква закону, реєстрація бездомних і осіб, які вийшли із місць позбавлення волі й втратили житло, має здійснюватися установами й організаціями, спеціально створюваними для цього місцевими радами. «Але в Києві таких установ і організацій майже не існує», — заявляє Балясна. Винятком є реабілітаційний центр у Пущі-Водиці для жінок, які потрапили у скрутні життєві обставини. Там вони можуть тимчасово пожити й одержати паспорт із реєстрацією. Для чоловіків, за словами Евеліни Балясної, така можливість зовсім нещодавно з’явилася тільки в Будинку соціальної опіки. Насамперед чоловікам потрібно знайти там нічліг. Для цього вони займають чергу з вечора, адже місць усього 100 і вони надаються не тільки людям, які вийшли на волю, але й бездомним. «Проте це — крапля в морі, — вважає президент організації «Київ — рідний дім». — Лише в Києві без амністії щорічно звільняються від тисячі до півтори тисячі осіб».

Що думає про цю проблему Головне управління соціального захисту міста Києва й як збирається її розв’язувати, автору, на жаль, невідомо. Після триденних спроб зв’язатися з управлінням, дістати коментар мені так і не вдалося.

Мертвонароджені закони і донкіхотська шляхетність

Закони, які регулюють соціальну адаптацію людей, котрі вийшли із місць позбавлення волі, в Україні є. Є державна програма їхньої соціальної адаптації на 2004—2006 роки, затверджена Кабінетом міністрів у серпні 2004 року. Однак повноводна ріка заходів, передбачених законодавством, у реальності перетворюється на тонюсінький струмочок допомоги, яка надається на місцях місцевою владою. За даними «Відродження», у 2005 році в Україні налічувалося 27 центрів соціальної адаптації. З них лише три комунальні, решта — громадські і релігійні організації. «Фінансування програми соціальної адаптації за законом має здійснюватися місцевими бюджетами. Однак на практиці цього немає. Тому і закони не діють. Вони в нас мертвонароджені, — емоційно ділиться своєю думкою Балясна, небайдужа до долі звільнених з місць ув’язнення. — Ми боремося за кожного». Наскільки вистачить сил 65-річній жінці, щоб відстоювати права своїх підопічних, котрих у центрі понад 200 і ще близько 600 перебувають у колоніях, вона не знає. Як і того, чи зможе її організація відчинити свої двері у січні наступного року. На початку нинішнього року президент і чотири її співробітники (соціальні працівники, психолог і юрист) два місяці працювали безоплатно. Продовжити роботу вони змогли, діставши матеріальну підтримку від обласного і міського центрів соціальної служби для молоді в розмірі 80 тис. грн. Нинішнє фінансування — до 31 грудня 2006 року. Де брати гроші після цього терміну — невідомо. «Якби місто надало нам хоча б трохи більше помешкання... Ми б могли відкрити якусь майстерню чи цех для наших хлопців, щоб забезпечувати себе, як комуна Гната», — мріє Балясна. На жаль, незважаючи на численні прохання, приміщення їй ніхто не дає.

Незабаром зима. З досвіду Гнат знає, що в його комуну потягнуться люди. Він хоче допомогти їм звестися на ноги. І не лише давши притулок, хліб і роботу. «Їм часто не вистачає життєвого досвіду, який могли б передати люди похилого віку». Тому в Гната новий задум: відкрити на території комуни пансіонат для самотніх старих людей. На новий проект вдалося одержати грант. Уже розпочалися ремонтні роботи. А от на профілактичний центр при пансіонаті грошей поки що немає. І для Гната, який із 1989 року не був у відпустці, усе непросто. На запитання, звідки у нього беруться сили, він відповів: «Я просто бачу, що люди, котрі вийшли на волю, пропадають. Мені хочеться їм допомогти. Держава поставила на них клеймо. Хоча вони теж люди, і хочуть нормально жити, а не померти у в’язниці».