БЕРЕЗЕНЬ. ВАЙДА

76-річний Анджей Вайда вирішив відкрити власну школу кінорежисури. Водночас він екранізує «Помсту» Олександра Фредро — після недавнього тріумфу «Пана Тадеуша» це для Вайди буде вже друге звернення до польської класики, з тією лише відмінністю, що якщо Міцкевича він проілюстрував, то Фредро доведеться відкривати навіть полякам.

Однак я замислився над іншим: що ж усе-таки важливіше для майбутнього національної культури — стрічка Вайди чи школа Вайди? Не збираюся, звісно, ці два поняття протиставляти. Однак про них варто говорити хоча б на тлі дискусії про «Мазепу», яка розпочалася в Україні ще до виходу фільму Юрія Іллєнка на широкий екран.

Майже ніхто не приховує, що ця стрічка є, до певної міри, нашою відповіддю центральноєвропейському «кіночемберлену» в особі Єжи Гофмана, Анджея Вайди чи навіть Микити Михалкова з його голлівудсько-православними блокбастерами. Однак у спробі усвідомити, чи стала ця відповідь адекватною, чи, навпаки, продемонструє світові всю професійну неспроможність українського кіно, ніхто не замислюється над запитанням: а хто ж зніматиме фільми після Юрія Іллєнка? І хто в них гратиме після Богдана Ступки чи Ади Роговцевої?

Як Анджей Вайда — патріарх «великого стилю» польського кінематографу часів опору соціалістичному ідіотизмові, так і Юрій Іллєнко — той, хто залишився від епохи навіть не школи, а стилю українського поетичного кіно. Зараз можна довго сперечатися, як це воно так вийшло — жива і неприборкана альтернатива лубочним «довженківським» стрічкам. Однак ці суперечки — на могилах Івана Миколайчука або ж Сергія Параджанова. Вайда й Іллєнко природніше підходять до закінчення своєї блискучої кар’єри... Однак Вайда хоча б розмірковує, хто зніматиме після нього. Він запрошує до своєї школи Агнешку Холланд, Кшиштофа Зануссі та інших славетних. Він обіцяє запросити на третій сезон групу молодих людей з Росії, України та Литви... І підкреслює, що шукає не просто режисерів, а талановитих режисерів...

Звичайно, можна вважати, що наших талановитих режисерів підготує інститут Карпенка-Карого, один з багатьох вищих навчальних закладів, який усією своєю історією довів, що людині можна видати п’ять дипломів, однак при цьому якщо Бог не захотів зробити її талановитою й натхненною — не допоможе ніякий ректор, жодні зв’язки... В радянські часи ми мали можливість чекати — роками, якщо не десятиріччями, — що «хтось» там з’явиться, а ще «хтось» повернеться з Москви, навчений ВДІКом, — ось тобі й українське кіномистецтво, ласкаво просимо до холодних павільйонів кіностудії імені Довженка... Однак зараз ідеться не про конвеєр нашого кіно, а про його виживання у непростій конкуренції не тільки з «великим» Голлівудом, а й з маленькими сусідніми кінодержавами. Можливо, варто було б усе ж таки витрачати гроші не на доведення наших сумнівних блокбастерних можливостей, а на штучний пошук, на створення школи майстрів, яка дозволяла б талановитій людині зробити вибір між офіціозною освітою і творчістю? Чи чекатимемо, що наші таланти відкопає і навчить Вайда?

...Я був у Македонії, коли фільм місцевого режисера Мілчо Манєвського, не патріарха, а молодої людини, отримав «Золотого лева» на Венеціанському фестивалі. Фільм «Перед дощем» був не блокбастером, розрахованим на величезний комерційний успіх, а просто вдалим твором, який демонстрував невідому ще Європі традицію македонського національного кінематографу. Звичайно, Мілчо Манєвський працює не в Скоп’є, портфель міністра культури Македонії його навряд чи цікавить... А проте якось так дивно склалося, що кіно маленької Македонії, без будь-якої усталеної традиції, світ знає набагато краще, ніж кінематограф країни, студії якої ще пам’ятають очі Віри Холодної...