1896 року Генрі Форд зібрав у Детройті свій перший автомобіль. І того ж року на одній з вулиць Нью-Йорка автомобіліст Генрі Уеллс збив велосипедистку Евелін Томас. У Евелін була зламана нога, а Уеллс провів ніч у в’язниці — не дуже суворе покарання, як на нинішній час.
Кількість автомобілів на вулицях американських міст швидко зростала, а це потребувало впровадження якихось правил, що упорядковують їхній рух. 1900 року такий собі Вільям Ено, між іншим, великий любитель коней, запропонував перші правила дорожнього руху, що поступово завоювали весь світ і збереглися досі. Час лише вніс свої корективи.
Саме Вільям Ено зажадав обмеження швидкості руху до 10 миль (16 кілометрів за годину). А на поворотах і при перетині пожвавлених вулиць швидкість слід було знижувати до 3 миль (5 кілометрів за годину). Однак водії, котрі вже тоді були лихачами, зажадали колосального збільшення швидкості — аж до 12 миль (19 км).
Далі Ено запровадив вулиці з одностороннім рухом, пішохідні переходи, розмітку доріг і дорожні знаки. Було запропоновано правила паркування і проїзду перехресть. А потім на настійну вимогу невгамовного Вільяма створили й дорожню поліцію.
У Нью-Йорку правила дорожнього руху були запроваджені 1903 року і виявилися дуже корисними. А ось у столичному Вашингтоні боротьба за впровадження правил тривала аж двадцять п’ять років.
Ено написав шість книг, у яких виклав свої ідеї щодо регулювання вуличного руху. Він здійснив дев’ять поїздок до Європи, де невтомно пропагував свою систему.
Незабаром Лондон і Париж прийняли «систему Ено». Уряд Франції навіть нагородив Вільяма Ено орденом Почесного легіону. Опісля Вільям взяв участь у створенні так званого еноскопа — першого приладу для визначення швидкості руху транспорту.
Винахідник дорожніх правил дожив до 87 років і помер 1945 року, коли дороги Америки були загачені мільйонами автомашин. Цікаво, що сам Вільям Ено не мав прав водія і їздив лише з особистим шофером. Та й не дуже любив автомобілі, віддаючи перевагу благородним коням.