Баналізація зла

«Ми повинні зробити добро зі зла — інакше його немає де взяти», — колись написали Стругацькі. Словесна еквілібристика, та й взагалі фантастика —жанр дещо позажиттєвий. Гірше, коли все суспільство примушують «робити добро» із субстанцій, абсолютно до цього непридатних, аби не сказати — з моральних відходів та культурного шлаку.

Дуже дивно, що рівень людського розвитку на наших забур’янених теренах хтось недолугий, але при владі, визначає через зростання ВВП та через кількість іномарок на нових автобанах. Проблема суспільного світогляду та духовності не «монтується» з цифрами різноманітних соціальних бухгалтерій.

Баналізація зла — прийняття зла як даності і навіть необхідності — починається саме з насадження соціуму згори механістичного самосприйняття, з витворення у людини свідомої потреби уніфікувати своє власне его до рівня статистичної одиниці у сірій забобонній масі, щедрій спочатку на соціальні страхи, а вже потім на якісь чесноти та переконання. На природне та органічне сприйняття зла, рівною мірою як і на створення ерзац-сурогату громадських почуттів та реальних сподівань, працює нині весь державний апарат.

Повітря просто просякло брежнєвським духом. Люди активно і навіть весело опираються маразмові пізньої осені. Одні ходять на маніфестації. Інші філософствують у Інтернеті. Особи кандидатів у президенти рафінуються до цілковитого казкового абсолюту Добра і Зла: «Ющенко не зможе перемогти Януковича, як Нічний Дозор не може перемогти Денний». Агітки кандидата в президенти наводять на думку, що заслабла на авторитаризм Україна обирає не найвищого чиновника, а... вантажника: «сильний лідер», «сильний політик», «сильний керівник». Але ніде — «гнучкий», «освічений» і тим більше «добрий». І «сила» ця, виходить, і є найбанальніше зло.

Ті з нас, хто не ходить на маніфестації і не чатує у всесвітній Мережі на перли чорного гумору, «обживають» політику в побутових анекдотах. Можливо, саме у створенні та режисурі анекдоту люди є максимально живими? Так само, як і в брутальній лайці або в палкому злитті подихів? Проте поява анекдоту означає, що народ із ситуацією змирився. Визнав за свою. Вніс себе у пропоновану абсурдну систему координат і тепер сміятиметься виключно над собою…

На сусідній вулиці висіли листівки: у правому куті лукавий писок сіренької кицьки, а по центру: «Купіть кошенят! ТОМУ ЩО гарні, добрі, ловлять мишей і не козли!» Листівки висіли недовго — людське оточення виявило громадянську солідарність із котячим і швидко розібрало хвостатих малюків, узявши на згадку по кумедному оголошенню... І хтозна, чи усвідомлюють новоспечені господарі, що, рвонувши за «некозлами», як за нечуваним дефіцитом, вони насправді, хоч пасивно і безглуздо, але протестували проти банального і сірого, наче щур, зла...

Банальний психосадизм

Термін «баналізація зла» приписується одній з визнаних піонерок дослідження тоталітарних систем Ханні Арендт. За її визначенням, баналізація зла породжується толерантністю до геноциду, що, у свою чергу, викликає ланцюгову реакцію його розповзання. З давніх-давен демократія вела боротьбу з опобутовленням зла, що становить собою втрату соціумом моральних орієнтирів і створення культурного та правового поля «поза межами добра і зла».

Наш співрозмовник — академік, визначний філософ та історик, директор Інституту філософії НАНУ Мирослав Попович.

— Мирославе Володимировичу, чи є історія у поняття «баналізація зла»?

— Говорячи про банальність зла, Ханна Арендт аналізує діяльність фашистських карателів під час Холокосту — ці злочини коїли нібито нормальні люди, які приходили на роботу, підписували якісь папери, кудись посилали підлеглих... Власне, військові злочинці навіть не відчували, що змістом цієї бюрократії може бути феноменальне зло, — так на погляд Ханни Арендт. Я б такої формули не прийняв, тому що вона не стосується передовсім реальних виконавців зла.

Коли я був маленький, в окупованому місті Заслав нам із друзями трапилося підслухати, як поліцаї, повернувшись із розстрілу євреїв, обговорювали між собою те, що сталося. Ми сиділи як заворожені, я дотепер пам’ятаю кожне слово. Там було двоє дядьків років по сорок, які явно отримували задоволення від права карати на смерть безневинних людей. І лише хлопець років вісімнадцяти сидів якийсь прибитий — вочевидь усе це для нього було вперше, він тільки вчився. Сказати, що зло було для них банальністю, аж ніяк не можна. Ні для кого не може бути банальністю вбивство людини. Зло — це ніяк не банальна річ, але дієва, коли чужі страждання дають комусь насолоду. Або принаймні дехто виграє на тому, що хтось страждає. Можливо, він байдужий до чужого горя. Власне, певна злостивість притаманна кожній людині — спрацьовує такий собі принцип «хай би в сусіда корова здохла», але такий акцент не дає нам картини внутрішнього світу людини, яка відвертого зла не коїть.

Та й стосовно визначення природності зла у суспільному житті Ханна Арендт не є піонеркою. На початку ХХ століття ірландський дипломат Ричард Кейзман, перебуваючи у Південній Африці, підготував доповідь про те, як знущаються з негрів у Конго. Потім він доповів про сваволю щодо індіанців тутумайо, які проживали у басейні Амазонки. У цих документах можна простежити тезу про баналізацію зла: ніякі доцільність, економічні мірила, ніякі раціональні міркування не виправдовують тих садистських знущань і тортур, яким піддавали європейці нещасних індіанців, котрі здобували для них каучук. (До речі, демократа Кейзмана у 1916 році під час повстання ірландців повісили англійці.)

Геноцид щодо індіанців починався з необхідності вселити у них страх перед роботодавцями. Далі мучителів самих затоплювали хвилі жаху перед розправою з боку принижених рабів. У лісах Амазонки панувала суцільна паніка. Колонізатори були родом з Ріо-де-Жанейро, і коли життя їх заносило в домашні умови, до культурного товариства, поводилися вони там цілком нормально. Це і є баналізація зла — коли люди звикають, що жити можна за двома несумісними моральними кодексами, за подвійними стандартами.

Взагалі, найстрашніше у житті — коли зло так чи інакше баналізується. Коли стає нормально і звично, що у якійсь «позаштатній» ситуації можна когось катувати.

— На мою думку, в сучасних умовах професійний цинізм політика, журналіста, соціолога — це просто втілена баналізація зла.

— Справді це так. Найстрашніше у житті — не садисти (їх не так уже й багато). Найбільшу небезпеку становлять люди, які не мають відчуття, де добро, а де зло. Які свідомо, задля якоїсь користі, або несвідомо можуть піти на все заради досягнення своєї мети. І це та ситуація, яку ми бачимо в Україні під час загострення політичної боротьби. В хід ідуть жахливі методи. А населення думає, що саме так і робиться у світі велика політика. Це — баналізація зла. Хаос — це не перемога злого начала, а відсутність відповіді, де добро, а де зло.

— Прості обивателі сьогодні саме й відчувають себе і простими, і обивателями, а ще гарматним м’ясом.

— Через це спостерігається така аморфність політичних симпатій. Великій кількості людей байдуже до кандидатів у президенти; не віриться, що хтось із них має якусь мету. Люди втратили відчуття цінності політики та громадського життя і не дозволяють собі симпатизувати комусь.

— В сучасній Україні наявний ціннісний конфлікт. Коли задовго до виборів соціологи запитували у населення, яким має бути президент України, виявилося, що переважна більшість опитаних роблять вибір на користь меткого, з торгашеською жилкою за рахунок інтелігентного.

— На превеликий жаль, можливо, так спрацьовує наша національна ментальність. Адже Україна має багато рис селянської нації, хоча від селян третього покоління майже нічого не залишилося. Селянин прагне мати хазяїна-управителя, доброго господаря. Це прагнення, мабуть, залишається якщо не вирішальним, то принаймні дуже вагомим у сьогоднішній виборчій ситуації. Власне кажучи, це цинічно. І небезпечно.

Гітлер для Німеччини зробив чимало добра: ліквідував безробіття, злочинність, побудував автобани, влаштував табори праці для молоді. У гітлерюгенді молодь займалася спортом. В організації «Сила через радість» — туризмом. Гітлер був хазяїн нівроку. Але ж це не виправдовує його перед німцями, я не кажу вже перед світом?

Пошук хазяїна — явище типове для нас. Росія прагне порядку ще більше. Вона може дозволити собі «русский бизнес»: вкрасти ящик горілки, продати, а гроші пропити. Але «порядок повинен бути»! І Путін, як подоба порядку для Росії, — це огидна аксіологічна цінність.

— У мене викликає обурення популістський штамп провладного кандидата в президенти: «Ваше майбутнє — в надійних руках». Тим паче у таких «сильних»... Цінності ліберальної демократії полягають якраз у гнучкій системі, яку громадянин може пристосувати до потреб свого особистісного зростання. А патерналізм «сільського управителя» має на меті водити громадянина на короткому повідку, і то навколо мисочки, в яку «благодійник» насипле корму, скільки захоче...

— У російському побуті зафіксовано навіть таку рису, як деспотична влада батька. Хоча нині про таке вже не йдеться, але це відбивало потужність владної компоненти повсякденного життя. Побої, характерні для нього, викликали протестні настрої. Батьків, проте, не били. Хуліганили під час свят, пили, билися вулиця на вулицю. Коли люди хочуть подолати протестний настрій, в них чомусь з’являється культ сильної людини, яка не буде ватажком, цілком асоціальною людиною, а натомість стане диктатором. І це за нинішніх умов надзвичайно гірко визнавати, тому що в Росії є чудова інтелігенція, яка сьогодні на узбіччі політики. Уся ліберально-демократична інтелігенція як політична сила розгромлена. Змиритися з цим — означає визнати зло банальним, навіть звичним. Та я сподіваюся, що і в Росії такий лад довго не протягне — п’ять—вісім років та й піде шкереберть.

А щодо України — я маю надію на зміни навіть на цих виборах. Поразка опозиції була б дуже тяжкою для народу, тому що протестні настрої переродилися б на відчай та зневіру. А люди мають повірити в те, що на світі є справедливість! І якщо не вийде у демократії перемогти в Україні, то це буде величезним кроком до баналізації зла, тобто до втрати у широких масах населення ціннісної компоненти життя. Нині наші люди, хоча й стомлені і розчаровані, все-таки розуміють, що красти і вбивати не можна... Село живе надзвичайно погано, без перспективи, без світла в кінці тунелю, але ж воно не культивує насильства. Під час громадянської війни були банди, у селі, на залізничній станції господарювали міліціонери — водночас і бандити, і поліцаї. Нині ми не перебуваємо у стані такої атомізації, не втратили відчуття, що є добре, а що погане. Люди не втратили совісті, хоча політично вони некультурні.

Тому що — недоля

— Ви колись сказали: якщо частка бідняків сягне чверті населення, то вже матимемо зовсім інше суспільство…

— Темп зростання національного прибутку забезпечує половині населення України можливість вижити. Це не дуже високий рівень, але він перевищує якість життя за радянської влади. Однак паралельно накопичується бідність, яку важко схарактеризувати й виміряти. У мене серце кров’ю обливається, коли бачу, як вранці бомжі перевертають контейнери зі сміттям. І це масове явище. Чи п’ять, чи сім мільйонів людей (ніхто достеменно не знає) на собачих правах перебувають та працюють у різних країнах, їх контролюють мафіозні структури, тому що — нелегали.

А діти, які зграйками блукають Україною, невідомо, звідки вони, чому втекли з родини... І раніше були неблагополучні сім’ї, та діти не втікали звідти так масово.

— Характерним стало ставлення батьків «домашніх» дітей до дітей... «диких»: ця — людська дитина, а ця — нуль, і треба від неї відгородитися, аби вона чимось не нашкодила добрим людям...

— Це означає, що формується суспільство, яке в цілому буде задоволене своїм життям, незважаючи на те, що під боком процвітають каверни зла. Ми тепер неймовірно багато продаємо за кордон, торгуємо сировиною, бо хто у нас зараз із нею працює, і де наше виробництво, де внутрішній ринок? Це означає, що нагромадження злиднів у великих містах незабаром становитиме реальну загрозу. Як у латиноамериканських країнах, як у нетрях великих міст США. Там живуть щурі та біднота, але найстрашніше те, що ці кам’яні джунглі (переважно чорні та кольорові райони) контролюються бандами, у тому числі й молодіжними.

Ми маємо усвідомлювати, що така перспектива насувається на нас одночасно з бідністю. Криміналізація злиднів призведе до появи цілих регіонів, які перейдуть під контроль молодіжних банд. А нещасні «нічиї» діти — це все кадри для таких банд.

— Мене прикро вражає ставлення суспільства до безпритульних тварин. Поруч живуть люди, багато хто з яких «позиціює» себе як ще нещасніших істот. Вони не бачать горя братів наших менших, яких ми колись приручили, щоб відповідати за них. У затурканих людей є діти, які ростуть циніками, бо почуваються незахищеними перед хамством та сваволею, адже їхні рідні батьки не можуть дати прихистку лагідному дворовому бровкові. Бездуховність буяє на владних рівнях, адже доля бровка, з якого ніякого прибутку, не спонукає відкривати собачі притулки. Голодні очі заляканого цуценяти — це баналізація зла?

— Так. Це світогляд наших дітей. Я вдячний долі, що у мене все життя собачки з вулиці і онучка дуже опікується ними. На тлі їхнього безправ’я діти справді гостро відчувають свою безпорадність. А цинізм, як суто індивідуалістичне сприйняття свободи, бере витоки саме з байдужості. Він вкрай небезпечний у бідному суспільстві, яким нині є наше. Цинізм калічить людей, тому що перекручує найпростіші, найсуттєвіші життєві цінності. Ми знаємо про необхідні духовні речі, необхідні нам, як повітря, але якщо вони економічно не оплачуються, то й не варті нібито нічого.

Однією з ознак девальвації особистості є її професійна декваліфікація. Мої родичі живуть і працюють у Дніпродзержинську. На завод не ходять уже давно. Лоток на базарі, повна безвихідь. А це ж були люди з «робітничою гордістю» та сувоєм легенд навколо неї. Звичайно, то був великий обман. Але ж цінність була моральна: «я — робоча людина». Тепер це звучить як образа. І це проблема моралі, соціального здоров’я суспільства, коли людина дивиться на себе як на річ!

Найгірша система у нашому житті

— Чи можна взагалі назвати Україну демократичною країною?

— Я навіть не знаю, якою мірою можна говорити про демократію в Україні, тому що демократія — це не просто парламент та газети. Демократія — це можливість для кожної людини відстоювати свої права: завдяки конституційному ладу, судовій владі. Ми бачимо, що час від часу депутати не можуть відстояти своїх прав. І передвиборна кампанія показала, що Президент декларує себе не як «батько нації», а як покровитель своїх партій та блоків. Мене свого часу вразила загальна позиція, яка полягала в тому, що всі службовці стали одночасно приналежними до політичного угруповання, очолюваного Президентом. Це настільки не збігається зі світовими нормами, що Європа просто не могла у це повірити. Проте така позиція точно збіглася з нормами авторитарних держав. Жахливо, що люди, не розуміючи того, проголосили себе авторитарним режимом.

Це, безумовно, ознаки того, що суспільство не усвідомлює, чого воно хоче, — адже повернення до сильної руки, до хазяїна, який буде дбати, а паралельно садити та розстрілювати, суперечить безпеці кожної людини. А боротьба проти зла — це боротьба за те, щоб кожна людина відчула себе у безпеці. У безпеці — не будучи морально травмованою виглядом нещасного бомжа, безпритульної дитини чи бездомного песика.

Кожна людина повинна відчути себе людиною, у цьому сутність політичної боротьби, яка навколо нас розгортається. Вона не в економіці і не в тому — чи будемо ми з Росією, а чи з європейською спільнотою, а в тому —будемо ми людьми чи ні.

— Статус так званої посттоталітарної країни суперечить демократії за визначенням — як не пережитий посттравматичний шок доброму здоров’ю.

— Я б сказав — гірше. Практично вже з хрущовських часів тоталітарною державою ми не були. Тоталітарна держава — це держава тотального контролю. А за хрущовських часів уже пішли анекдоти, хоча й на кухні. Хрущов хотів зберегти все радянське господарство та всю комуністичну диктатуру і сам волів бути диктатором, але він нікого не вбивав. Уже за Брежнєва садили і психушки були. Але це не був тотальний контроль.

Ця система розкладалася вже давно — півстоліття. Але ми не вийшли з основних посттоталітарних принципів — ми збудували країну, в якій відсутня компартія як керівна і спрямовуюча сила, проте система стеження та контролю над усіма — від Банкової до рядової райадміністрації — залишилася. У нас немає ідеологічного контролю у галузі суспільних наук. Але немає і свободи слова. Те, що ми вибороли в 1991 році, поступово було втрачене. Натомість з’явився контроль над телебаченням, «темники». Наразі маємо жалюгідні рештки свободи, які не забезпечують демократії.

Я б сказав навіть, що у багатьох сенсах система, яка у нас нині склалася, не краща, а гірша від тої, яка була раніше. Це такий лад, який ковзає в авторитарний режим. Він дуже сильно змінив свою економічну природу, але дуже мало — систему владних відносин.

— Ми пародіюємо латиноамериканські країни?

— Близько до того. Нам ще бракує наркобізнесу і вуличних банд…

Громадська воля — не сваволя

— Я переконана: суспільна свідомість нині на такому рівні, що будь-які масові протестні настрої будуть спрямовані на захист економічних інтересів «маленького українця» — проти безробіття, за якісь пільги і десь на останньому місці — за свободу слова.

— На превеликий жаль, це стосується не тільки України. Європейські держави теж, трапляється, нехтують демократичними свободами. Я сподіваюся, що Україна все ж таки не втратила відчуття самозахисту свого людського єства. Проте ми ще нічого, порівняно з Туркменістаном, Узбекистаном і тією ж таки Росією. З погляду цінності демократії, трагічною є історія російської інтелігенції, що повністю втратила політичний вплив на свій народ, який навернувся до Путіна. Це жахливо, це втрата цілей, до яких російська демократія прямувала.

Повернімося до нашого виборчого фронту. Віктор Ющенко — феномен, цікавий тим, що фактично уособлює ліберально-демократичну опозицію. У Росії вона (представлена іменами Хакамади, Явлінського, Нємцова) розгромлена. В Україні — поки що жива. І має народну підтримку. Це свідчить про живучість демократичних традицій в Україні і дає надії.

— Ви помітили, що з нашого життя давно зникли правозахисники?

— Стара система правозахисників уже канула в небуття, залишивши по собі невеликі рештки, а нова система, на превеликий жаль, не склалася. Скажімо, мають бути в суспільстві такі речі, як наглядові ради при лікарнях, при університетах, школах. У світі батьківські комітети — серйозна сила. У нас є спроби створювати такі організації, їх треба підтримувати, адже це елементи громадянського суспільства. Такі організації незручні, вони можуть дуже турбувати владу, тому вона не завжди охоче їх сприймає.

Я вже не кажу про те, що у нас не обирають губернаторів. Їх у нас досі призначають. Скажімо, у США містечко обирає шерифа. Якщо претендент — хороший поліцейський, якщо він має якісну освіту, якщо його люблять угорі — це ще не гарантія, що його оберуть. Вони ж на свою голову обирають!

Досвід США у цьому сенсі дуже характерний: там немає такого могутнього владного апарату, що тисне зверху. Американці живуть своїми невеликими громадами, і це рятує їх від перетворення на тоталітарну державу. У них усе вирішується на рівні «штат—місто». І там практично не існує загальнонаціональних газет та телекомпаній.

Певною мірою це докір нам: якщо Україна матиме центр, де нібито всі проблеми розв’язуються, і одночасно матиме запущену провінцію, де сови літають у покинутих цехах, — це найстрашніше, що можна собі уявити. Хоча ще й як банально...

— Громадянське суспільство — могутній рушій демократії. Але ж не має сучасний українець такої історичної пам’яті.

— Безумовно. Проте така сильна традиція самоврядування існувала в Україні, що, хоч старий звичай обирати священиків був ліквідований РПЦ давно, практично у нас він зберігався завжди. Якщо парафіяни не хочуть цього попа — виживуть його неодмінно! Тому ніколи і не призначали священика проти волі громади. Власне, наша відмінність від Росії нині і є свідченням незборимості наших традицій.

Соціальний страх і масовий переляк

— Саме визначення соціального страху несе у собі якусь екзистенціалізацію банального страху не вижити...

— Тут є частка правди, тому що, зрештою, людина починає просто боятися. Вона панікує, як сердечник. Наприклад, коли ви йдете на роботу, а ваші родичі бояться, чи ви повернетесь. Однак соціальний страх відрізняється від страху сердечника так само, як соціальне безумство відрізняється від безумства індивідуального. Соціальні страхи — велика загроза для нас, тому що нині люди бояться багато чого, і дуже часто безпідставно. Тому що і в суспільства, і в окремої людини часто є можливість протистояти злу. Ми знаємо багато випадків, коли людину хочуть знищити, однак нічого не можуть із нею зробити. І такі факти треба оприлюднювати як приклад того, як можна вистояти в судах проти держави. Адже головне завдання нашого суспільства сьогодні — переконати людей у тому, що вони здатні захистити себе.

— Відповідно до даних Інституту соціології НАНУ, із соціальних страхів населення України вирізняються — безробіття, яке відзначають 75% респондентів, невиплата заробітної платні (69%), зростання злочинності (60%), голод (52,8%), реставрація старих порядків (7,3%), розпад України як держави (14,2%), міжнаціональні конфлікти (15,7%), міжрелігійні конфлікти (10,3%). Нічого не бояться лише два відсотки опитаних. Однак за визначенням ці страхи виглядають аж надто аморфно. Ну що спільного має «хімія почуттів» із конкретним графіком видачі зарплатні? І невже сучасна людина створена на подобу банального ховрашка і боїться втратити апетит більше, ніж потрапити під шквал репресій? У соціологів часто трапляються такі пласкі шкали.

— Тут відбиваються дуже примітивні потреби. Якщо люди не бояться міжетнічних конфліктів, це не означає, що вони не надають їм значення. Але кривавих погромів та гострих сутичок в Україні практично не було. Та й навряд чи хтось вірить у можливість повернення старого політичного ладу. Невпевненість у завтрашній зарплатні ще не є соціальним страхом. А ось страх перед голодом, що його відчувають 52,8% громадян, — оце вам той відсоток, куди потрапили і страх не отримати зарплату, і страх безробіття. Тому що страх перед голодом — це один із проявів соціальної невпевненості.

— Чому наші люди ходять з «урочистим» виглядом обличчя? І в загальній культурі нині — замкнутість, недовірливість, брутальність.

Одна моя знайома виїхала до Великої Британії. Тепер вона не любить бувати у Києві, адже панікує, втрачаючи відчуття захищеності, — перехожі не всміхаються їй назустріч.

— Тут можна було б і заперечити: не такі вже ті англійці щиросердні. Вони індивідуалісти більші, ніж ми. Українська ж нація щиросерда, гостинна, у душі незлобива. Але у європейців існує надзвичайна соціальна значущість цієї усмішки як норми — будь добрий і відкритий до людей. Це ввічливість, яка створює атмосферу, що дуже правильно. У нас атмосфера створена багаторічною культурою черг із хамським гаслом «Вас тут не стояло». «Урочистий» вираз обличчя виникає в людини як спроба самозахисту, бо вона має всюди з’являтися як прохач.

Банальні болі нації: чи не фантомні вже?

— Без чого неможлива нація?

— Не існує у культурному просторі світу нації, яка не має своєї високої музики, філософії і математики. Слава Богу, в нас усе це є, але практичне застосування має мінімальне. Гуманітарна культура і потрібна для того, щоб широко мислити, розуміти і відчувати, в якому світі ми живемо.

— Кожна епоха має свої стереотипи. Знищуючи старі стереотипи, ми одночасно насаджуємо нові. Які саме завдячують своєю появою сьогоденню?

— Я б сказав, що нашому часу ще не вдалося породити жодних стереотипів. Я не можу назвати стереотипом манеру певних людей, які раніше писали про світле комуністичне майбутнє, а тепер із таким самим азартом розводяться про самостійну Україну, яка є найкращою за всі країни світу. Вчора писали про те, що Бога немає, а сьогодні з таким самим запалом пишуть про те, що кляті більшовики знищили нам віру в Господа нашого. Але я не вважаю, що це поява стереотипів. Бо люди морщаться від цього.

Стереотипів немає — ні життєвих, ні політичних, ані літературних, — так само як не виробилися і не увійшли до нашої плоті та крові якісь штампи мислення. Радше, є епоха балансування на межі зневіри. Навіть не зневіра це — невизначеність. Люди навіть не можуть оцінити, живемо ми краще чи гірше, ніж колись, і чи буде нам краще, аніж сьогодні є.

— Це больовий поріг у розвитку соціуму чи це становить анестезію?

— Питання треба вивчати. Те, що пишуть соціологи про аномію і які її відсотки, мене не зовсім переконує. Тому що там не можна просто рахувати. Є фундаментальні цінності, які залишилися живими. А є такі, які сьогодні втрачені. Завтра їм на зміну виростуть нові.

Справді, у певному сенсі, люди втратили чутливість до болю. Ми не створили такого суспільства, в якому кожен відчував би, що немає більшої цінності, ніж його гідність. І тому больовий поріг маємо невиправдано високий. Уже давно треба криком кричати, а люди все не відчувають цього болю. Певною мірою і через змертвіння наших соціальних тканин. Це означає, що суспільство у небезпеці. Але все ж таки воно живе, і — будемо сподіватися...