Бачити себе «напам’ять»

На психотерапевтичному прийомі

Мама 3-річної дівчинки:

— Наша крихітка раптом стала заїкатися. Вона завжди така балакуха, емоційна, вразлива.

— Скажіть, а чи не було напередодні чи кілька днів тому якоїсь події, яка могла б стати стресом для дівчинки?

— Ви знаєте, так вийшло, що вона сама дивилася мультик «У пошуках Немо» і дуже злякалася акули. Після цього все й почалося.

Чоловік 40 років:

— Вчора відвідав кінотеатр. І після цього не можу зібрати себе до купи. Щось ніби пробило чи прибило мене. Мене ніби жбурнуло в той час, про який давно забув. Чи хотів забути. Завтра переговори важливі, а я не можу зрозуміти, чи є в них сенс. І взагалі, став думати про сенс усього.

Жінка 35 років:

— Я боюся дивитися фільми, де бійки, катастрофи, всякі жахи. І всякий «смур», де потрібно думати. А мій чоловік це любить. Я хочу ходити тільки на комедії. У нас конфлікти через кіно.

— Що ви відчуваєте, коли дивитеся фільми, які любить ваш чоловік?

— Ну, по-перше, злість. Чому я повинна робити так, як хоче він? А, по-друге, якщо чесно, мені страшно. Я заплющую очі і бачу, як все це трапляється з моєю дитиною чи зі мною. Мені здається, що все це я колись уже бачила уві сні. І потім після фільмів я довго живу як уві сні. Не хочу. Краще комедії.

— У вас не виникало відчуття, що ви ховаєтеся від реальності, від себе самої, від запитань, на які потрібно було б шукати відповідь усередині себе?

— (після довгої паузи) Так, ви маєте рацію. У мене навіть прізвисько завжди було така — «страус».

Дзвінок жінки 42 років:

— Ви знаєте, сталося диво! Після нашої зустрічі я багато думала. І раптом йду в кіно й отримую там відповідь на своє запитання. Начебто спеціально фільм для мене зробили. І найдивніше, ми сиділи в залі разом із подругою. Вона зробила зовсім інший висновок, усе відчула інакше. Таке враження, що ми дивилися різні фільми. А у мене все всередині по поличках розклалося, начебто з боку подивилася на своє життя.

Пам’ятаю, як у дитинстві не могла зрозуміти, чому дорослі так реагують на мультик про Мамонтеня, котре шукає маму. Після того як у мене з’явився синок, зрозуміла. Тепер сама дивлюся і витираю сльози. І доводиться пояснювати сину свою реакцію: «Кожна мама хоче, щоб її дитина була щаслива й захищена. І в цих сльозах смуток про те минуле, коли тебе ще не було, про щось із мого дитинства, і радість про те, що ти є і з тобою все гаразд, і надія на те, що все так і буде в майбутньому». А син після того, як уперше подивився цей мультфільм, запитав: «Мамо, а ти нікуди не дінешся?» У нього вже є досвід того, що мами якийсь час може не бути (мама на роботі, у відрядженні), а мультик просто проявив цей страх. Зрезонував із уже існуючим психологічним досвідом відсутності мами. Дівчинка, яка стала заїкатися після перегляду чудового, психотерапевтичного по суті мультика «У пошуках Немо» — зрезонувала на акулу. І проявилася ця реакція з допомогою візуального образу — пащі акули. Наслідком було відчуття небезпеки й паніка. На прийомі ми з’ясували, що кадри мультика, мов лінза, багаторазово збільшили і відтворили пам’ять про досвід її власного народження. А пологи були дуже складними. Їй було страшно, вона боролася за своє життя. У момент перегляду мультика дівчинка залишилася наодинці зі своїм першим травматичним неусвідомленим досвідом. Тому батькам дуже важливо під час перегляду телепередач перебувати поруч із дітьми, особливо якщо програму дивляться вперше. Так ви зможете швидко трансформувати або згладити практично будь-який негативний досвід. Просто своєю присутністю.

Наша підсвідомість непередбачувана. Вона «чіпляється» за геть несподівані картинки, відчуття, жести. Асоціація з акулою — індивідуальна реакція дівчинки на її індивідуальний досвід. Але існує ще й генетична пам’ять. Зараз із кожним роком інформації про це стає дедалі більше. Інформації про те, що клітини нашого тіла зберігають психологічний досвід і наших батьків, наших бабусь і дідусів. І щось із реального існуючого світу (чи віртуального — кіно-, музичного світу) може сколихнути цю пам’ять про те психологічне минуле, якого ми, швидше за все, не пам’ятаємо.

Одного разу забрели ми із сином у танцювальний зал. Він із подивом розглядав себе з усіх боків у дзеркалах. А потім запитав: «Мамо, а тут дзеркала, щоб бачити себе напам’ять?» Я часто згадую цю фразу, коли розмовляю з клієнтами. Усе, що викликає в нас резонанс, відгук, змушує активізувати нашу психологічну пам’ять, те, що проривається крізь заслінки нашої свідомої частини й викликає емоційні реакції, насправді і дозволяє бачити себе «напам’ять». Згадувати те, що колись давно вивчено як реакція, як стереотип. А резонанс, до речі, може викликати все — не має значення в реальності чи на екрані. Навіть поза, що оживляє в нашій пам’яті досвід «напруження», тобто в нашому минулому хтось так від нас уже відмахувався чи слухав, недовірливо схиливши голову. І ми «зафіксували» негативні переживання. Відтоді цей жест, погляд, слово застрягли в нашій підсвідомості і завжди розпізнавалися як загроза, глузування чи недовіра. Хоча ті, у кого інша психологічна історія — цей жест трактуватимуть зовсім інакше.

І якщо ми не станемо відмахуватися від цих відчуттів, заганяти їх ще глибше, а постараємося все ж таки докопатися до причини, ми зможемо витягти безцінний досвід, трансформувати силу-силенну психотравм і, головне, наблизитися до відповіді на запитання: «Хто ж Я?» Тільки потрібно подумати, поставити собі запитання після того, як пробіжать титри чи закінчиться диск. Дати собі можливість побачити себе «напам’ять». Побачити себе багатовимірним.

Коли я готувалася писати статтю, мені хотілося навести безліч прикладів із кінематографії, мультиплікації, музики, живопису, театральних постановок, котрі «провокують» нашу підсвідомість. Але передумала. Бо це був би список моїх психологічних «заноз», арсеналу моїх психотравм. А у кожного з нас він свій. Для когось це «Білий Бім Чорне вухо», для когось це «Пригоди домовичка Кузі». До речі, ви не замислювалися про те, чому в цьому чудовому мультику немає реальних чоловіків? В усіх сім’ях, навіть воронячій, мама виховує дітей сама. І домовичок Кузя — пошук чоловічого початку, до якого ставляться апріорі, як до щастя, але не можуть вирішити, хто він усе ж таки — дитина, дорослий, чоловік, брат, іграшка? Звісно, це прояви психологічного досвіду авторів мультика, але він викликає резонанс в усіх, хто ставив схожі запитання у своєму житті — хто ж «він» для мене?

Якщо все ж таки говорити про кінематограф, то нашу пам’ять будять (у тому числі й генетичну) усі фільми Спілберга. Практично всі фільми, які називають «фестивальними». Але це може бути і пісня, і вірш, і картина, і фотографія, і навіть стаття. «Резонанс» може бути пов’язаний як із негативними, так і позитивними емоціями. Адже деякі образи, слова, навіть музичний акорд можуть викликати у нас відчуття радості.

Залежно від того, який аналізатор (орган відчуттів) у людини є провідним, вона буде орієнтована на більшу чутливість до відчуттів: візуальних, тактильних, аудіальних. І якщо я аудіал (для мене важливішим є все, що пов’язано зі звуком), то резонанс у мене викликатимуть переважно аудіальні спогади чи переживання. Якщо я візуаліст, то поєднання барв у картині може викликати в мене певні емоції й навіть тілесні реакції, якщо я кінестетик (живу відчуттями тіла), то я переважно реагуватиму на дотики, пози...

А щоб побачити себе «напам’ять», потрібно лише трохи уважніше дивитися, слухати, відчувати.

На психотерапевтичному прийомі з Іванком, 10 років. (Іванко — шанувальник «Зоряних війн».):

— Тьотю Світлано, хай прибуде з вами Сила!

— А яка сила? Якої сили ти мені бажаєш?

— ...А вона є тільки одна — Сила. Це ми самі її робимо «якоюсь».

— А ти, Іванку, відчуваєш цю Силу?

— Звісно!

— Завжди?

— Нє-а... тільки, коли мені спокійно.

Хай прибуде з вами Сила! Сила бачити себе «напам’ять».