Армагеддон у харківському перинатальному центрі: щоденна битва за життя

11 жовтня, 2022, 17:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Це розповідь про те, як у нинішніх умовах, усупереч усім силам зла, наші героїчні малюки відважно з'являються на світ. І про тих, хто допомагає їм це робити.

Армагеддон у харківському перинатальному центрі: щоденна битва за життя
© Фото з архіву Ірини Кондратової

Чоловіче, що ви шукаєте? Це пологовий будинок, — подає голос чергова у приймальному відділенні.

Приймальне акушерське відділення. Без кількох хвилин полудень. Напівзабутий смак медичної маски. В цьому сезоні ковід знову повертається в тренд.

— Я до Ірини Юріївни. Ми домовлялися.

Ірина Юріївна Кондратова — керівниця Харківського регіонального перинатального центру в складі Обласної клінічної лікарні. Це такий особливий пологовий будинок для вагітних і породілей із різними хронічними захворюваннями, патологіями, що виникли під час вагітності, або з проблемами, які можуть виникнути зі здоров'ям дитини. Від початку війни в центру особливий режим. Ворожі снаряди розривалися в радіусі приблизно 200 метрів від будівлі, зникала електрика, пропадало водопостачання. Однак увесь цей час центр працював. Щоб про цю роботу стало відомо світу, навесні футболіст і посол доброї волі ЮНІСЕФ Девід Бекхем надав Ірині Кондратовій на день свою сторінку в Instagram. Ця історія набула широкого медіарозголосу.

Вибрати відносно спокійний день для зустрічі було непросто.

«У нас тут щодня свій Армагеддон», — зізнавалася Ірина Юріївна.

Читайте також: Нічний терор: росіяни завдали ударів по Харкову та Запоріжжю

— Хотілося докладніше розповісти про перебіг цієї битви. Про противника, союзників, озброєння, маневри, рекогносцировки, особовий склад. Про те, яку допомогу держава і суспільство можуть надати. Про те, яку надають.

— У вас буде така можливість. Ходімо, я покажу вам усе.

Ось приміщення, де проходили пологи під час інтенсивних обстрілів і бомбардувань міста: напівпідвал, темно, світломаскування, багато апаратури.

Поруч була післяпологова палата, — пояснює Ірина Юріївна. — З цього місця є чотири виходи на вулицю. У підвалі народжувати не випадало, там труби з окропом над головою і людей, мабуть, 600 персоналу, хворих та родичів із усієї лікарні. Тому вибрали таке місце. Не те щоб найбезпечніше, але звідки можна за потреби легко евакуюватися. Для такого собі захисту від осколків, якщо раптом вилетить скло, — великі картонні коробки з памперсами та іншим. Ось тут ми всі й народжували під бомбуваннями та обстрілами.

Ідемо далі, в пологовий блок.

Тут пологові зали та операційні. У мирний час. Це особливий пологовий зал, для глибоко недоношених дітей вагою від 500 до 1500 грамів при народженні, ми називаємо їх Поспішайками. Багато особливої апаратури, яка дозволяє зробити так, щоб можна було відкрити легені цим малюкам відразу після народження й продовжувати за них дихати до переведення в реанімацію. Ось новий транспортний інкубатор з автономним вентилятором, отриманий завдяки Девіду Бекхему і ЮНІСЕФ. Японський, вважається найкращим для наших маленьких пацієнтів із тих, які є на сьогодні. Тепер у нас таких три — необхідний мінімум для супертривожної ситуації. Поява такої апаратури — шанс на порятунок найбільш беззахисних.

— Тобто був матеріальний ефект від, так би мовити, весняної бекхеміади?

— Звісно. Великий ефект. За всі донати ЮНІСЕФ купив і сформував спеціальні медичні набори для пологів, комплекти для малюків із одягом та предметами догляду, розвіз їх по всіх пологових установах України. Це була «запланована акція», і я розуміла, ЩО саме країна має отримати від усієї цієї прекрасної медіавірусної історії. Кілька лікарень були оснащені машинами «швидкої допомоги». Ну й, природно, моральна підтримка на той момент дуже багато важила.

Наступне відділення — реанімація новонароджених. Тут в інкубаторах лежать немовлята, які не можуть дихати самостійно. Від малюків до апаратів тягнуться різні трубочки.

Фото з архіву Ірини Кондратової

Це Платон. Один кілограм тридцять грамів. Платоша з нами живе з 9 вересня. А це Петрик, його порятунок потребував мобілізації всього нашого колективного розуму, й ми, буквально, пройшли на межі фолу. Три доби не виходила звідси. Він народився доношеним, але в нього тяжке інфекційне ураження легенів. Ці діти живуть завдяки апаратурі, частині якої немає аналогів у світі. Погляньте, скільки навколо них усього, що ввімкнуте в розетку, і блимає, і пікає, і всіляко сигналізує нам про їхній стан щосекунди.

— Чим це все живиться, коли немає електроенергії?

— У нас є потужні дизельні генератори на всі лікарняні корпуси. Проблема в тому, що генератор від людини залежить. Треба піти, запустити. Щоб апаратура продовжувала працювати, потрібне обладнання безперебійного живлення, яке автоматично перемикається на автономне електропостачання реанімації. Під час чергового аварійного відключення світла безперебійники вийшли з ладу. Це ж тільки люди — залізобетон, а апаратура ламається в екстремальних умовах. Персонал руками вентилював малюків доти, доки не ввімкнули генераторів. Завдяки нашому чарівному харківському Санті, бізнесменові й волонтеру Юрію Сапронову, який через десять годин після мого поста у Фейсбуці купив та сам привіз нам акумулятори для безперебійника, тепер цих проблем немає.

— А чим діти харчуються? Де їхні мами?

— Мами цих дітей виписані. Вони приходять до малюків щодня, зціджують молочко, годують, доглядають, читають їм вірші й розповідають, як їх люблять. Адже наші Поспішайки все чують і розуміють. Доти, доки малюки не можуть дихати, вони їдять через зонд. У пріоритеті — мамине молочко. Одна з мам хворіє на ковід, тому поки що не приходитиме, щоб не інфікувати малечу. На цей випадок є спеціальні лікувальні суміші для передчасно народжених діток. А ось і Олександр Миколайович, завідувач реанімації. Поговоріть із ним.

Фото з архіву Ірини Кондратової

— Олександре Миколайовичу, зменшилася кількість пацієнтів за час війни?

— Війна не війна, а хворих діток менше не стало. Припустімо, торік, згідно зі звітом, за півроку було 92 дитини, а нинішнього року — 86. Тобто відділення постійне заповнене.

Закрилося багато установ, які надають допомогу таким дітям. І до нас їх доправляли машинами екстреної допомоги з усіх районів Харківської області.

— Дуже скоротився штат?

— 25 лютого з лікарів тут залишилися Ірина Юріївна, я та Ірина Ігорівна. Спасибі ще нашим дівчаткам-медсестрам. Узагалі, медсестер має бути багато, одна на двох новонароджених. А їх усього було то дві, то три. Спочатку хтось якимось дивом добирався на роботу, потім ми просто залишилися в лікарні. Ми, лікарі й сестри, тут жили, я зі своєю сім’єю та семилітньою дитиною. Тут їли, спали. Три місяці — спочатку на підлозі на матрацах, потім на ліжках. Налагодили побут, діти навчалися з учителями.

— Страшно було?

— За дітей більше переживали. Уявіть, сирена, вся лікарня біжить у підвал. А ми куди дітей заберемо? Без апаратів вони не житимуть. Ось лежить дитина. Їй потрібні рідкий кисень і повітря під тиском чотири атмосфери. Плюс тепло й моніторинг. Усе це неможливо перенести в підвал. Тому ми прийняли рішення залишатися у відділенні під час бомбувань із нашими пацієнтами, і продовжували працювати. Коли лунає сирена, стаємо у відносно безпечне місце та молимося, щоб була електрика. Немає електрики — немає життя. Ірино Ігорівно, страшно було, коли літаки літали, бомбили тут усе?

— Ні, — відповідає Ірина Ігорівна. — Постійно робота була… Носики капали…

— Які носики?

— Та люди тут злякані приїжджали, дитині треба було просто ніс закапати. Найлайтовіший варіант.

— Зараз легше стало, Олександре Миколайовичу?

— Так, потихеньку лікарі стали повертатися. Трішки легше. Але нудьгувати не доводиться. Нескінченні якісь аварії, крім усього іншого. Так, від ударної хвилі під час останнього прильоту в центр вивалилася частина конструкції на стелі. Трубу прорвало, затопило відділення. Нудних днів не випадає взагалі. Спочатку наша лікарня була таким центральним хабом, куди звозили всю гуманітарну допомогу, а керівництво вже розподіляло її по області. Чоловічий персонал організував у Вайбері групу. Бім-бім. Терміново всі на пропускник, приїхала хура. Розвантажуємо за годину десять тонн. Таких хур могло три-чотири на день приходити. Плюс «швидкі» з усіх районів звозили новонароджених.

— Ірино Юріївно, скільки пацієнтів за період війни було?

— Близько 600 за сім місяців. Але ми приймали дітей з інших установ у самий пік. Пологів, мабуть, 500 було. Чітко втричі менше за статистикою, ніж зазвичай.

Фото з архіву Ірини Кондратової

— Які загальні тенденції можна відзначити?

— У перші місяці збільшилася кількість передчасних пологів, бо на стресі все загострюється. З кінця березня передчасних пологів було значно менше, ніж до війни. Тому що жінки з невеликими термінами вагітності виїхали, слава тобі, Господи, з Харкова та області. Інша тенденція стала простежуватися місяців через два-три, коли почали надходити пацієнтки з ускладненим перебігом хронічних захворювань, на тлі яких жінки прийняли рішення зберігати вагітність, та з акушерськими ускладненнями. Це пов'язано з погіршенням доступу до кваліфікованої медичної допомоги, зі зміною пріоритетів, неувагою до свого самопочуття. Зараз ми бачимо новий сплеск цих самих проблем, бо надходять пацієнтки з деокупованих територій, де не було адекватного спостереження за вагітністю. З'явилося багато стафілококових інфекцій у новонароджених. Як у минулому столітті, коли не було сучасного інфекційного контролю та доступу до ефективних антибіотиків. Тривале мешкання в підвалах, в антисанітарних умовах, без медичної допомоги та профілактики призвело до того, що ми маємо справу зі справжньою пухирчаткою новонароджених, яку мої молоді лікарі бачили тільки в підручниках. Акценти змістилися, люди, перебуваючи постійно в екстремальних умовах, перестали звертати увагу на своє здоров'я. До нас привезли вагітну жінку, яка впродовж кількох днів перебувала вдома зі сплутаною свідомістю, судомами та високим артеріальним тиском.

— Чому до такого доходить?

— Це поліетіологічна проблема. Безумовно, вина цьому — війна. Жінка не знала про високий тиск, її сім’я не звертала уваги на зміни самопочуття, поруч не було медперсоналу, який міг би грамотно оцінити перші симптоми та їх прогресування, щоб терміново направити на госпіталізацію. Як виявилося, стан дитини теж був критичний, безальтернативні медичні рішення приймалися нами дуже швидко. Ми врятували маму, але не змогли, на жаль, урятувати дитину.

Складнішою чи простішою сьогодні стала комунікація з підопічними?

— У нас жодної комунікативної проблеми не було ні з пацієнтками, ні з їхніми партнерами перші три місяці, коли ми всі тут разом жили. Раптом виявилося, що в житті є головне й неголовне. Важливим стало — вижили ми після прильоту російського літака чи ні. У нас були пологи, коли нас вагітна заспокоювала. Бомблять же нескінченно. Ми їм навушники надягали, в операційних та навіть у пологових залах вони слухали музику, яку захочуть. А ми ж без навушників. І вони нас інколи заспокоювали, допомагали психічно. Партнери нам привозили воду, їжу, пральний порошок, наглядали за сусідками.

Під час виписки нам несли каву, чай, смаколики якісь: ви ж тут живете, це вам.

У нас же це вже давно не заведено. Атавізм минулого століття, ось цей поліетиленовий пакетик, повернувся, але з їжею, яка тоді насправді була важлива.

Усі особисті зв'язки, які сформувалися за перші три місяці, дорогого варті. Зараз уже стало трохи інакше. Минулими вихідними прибув гуманітарний вантаж, важкий досить. Я сама все приймаю й контролюю, приїхала, попросила партнерів, які в палатах живуть із мамами, допомогти розвантажити. На той момент у відділенні було троє чоловіків. Жоден не допоміг, в усіх знайшлася причина «чому ні». Я потім до кожного підійшла й акуратно вияснила, чи були вони в лютому-березні-квітні в Харкові. Ні. Це люди, які тоді виїхали й тепер повернулися. З'являються люди, котрим ми знову стали щось винні, і це чітко видно в комунікації. Три місяці ми з нашими пацієнтами були однією командою й розуміли, що ніхто з нас не знає, чи прокинемося завтра, і ось цього всього точно у стосунках не повинно бути. Мабуть, це історія будь-якого суспільства. Однак це травмуюча історія для нас, оскільки ми якось уже на іншій хвилі.

Читайте також: Харківські хроніки: електрика, вода та їжачок

— Скільки сьогодні коштує пацієнтам перебування тут?

— Усі мами, які тут лежать, не купують медикаментів та видаткових матеріалів і ні за що не платять. Навпаки, під час виписки ми видаємо їм речі для діток, харчування, пляшечки, іноді ліки. Ми поки що маємо таку можливість завдяки ЮНІСЕФ, нашим друзям-волонтерам.

Фото з архіву Ірини Кондратової

— Що найпотрібніше на даний момент?

— Відкриті реанімаційні системи та закриті інкубатори — те, що допомагає зігрівати маленьких дітей, починаючи з пологового залу. Це унікальна технологія щосекундного контролю температури тіла дитини й автоматичного регулювання при відхиленні її від заданої на 0,2 градуса. Ми віддаємо перевагу техніці японського виробництва. Наша потреба — десять таких систем. Завдяки американцям українського походження з Ukrainian association of Washington State було зібрано кошти на українській фандрайзинговій платформі, а Мінохорони здоров’я і ДП «Медичні закупівлі» придбали для нас саме те, що замовили наші лікарі.

Однак нам потрібно набагато більше, а також завжди необхідні одноразові видаткові матеріали, завдяки яким уся ця апаратура працює: контури, фільтри, датчики, манжетки. Здавалося б, дрібниці, але це серйозна сума витрат. Зараз ще в одне відділення сходимо, там теж у нас герої.

Пологовий блок з операційними. Пацієнтці з цього відділення зараз робитимуть операцію. У неї сколіоз, тяжкий ступінь, тому їй не можна самостійно народжувати. Хвилюється.

— Як настрій?

— Усе гаразд, ділянка тільки...

— Ділянка чого? Ну що ви... — обіймає жінку Ірина Юріївна. — Усе, заспокоїлися. Людина ж там у вас усередині все відчуває. Зараз ми вам музику включимо. Ярославе Анатолійовичу! Музику приготуйте, будь ласка. Ну, подивіться на неї.

— Усе зрозумів! — відгукується Ярослав Анатолійович. — Якій віддаєте перевагу? Може, Рамштайн? Ходімо, все буде гаразд.

Фото з архіву Ірини Кондратової

Ярослав Анатолійович— наш анестезіолог. Він із сім’єю прожив із нами три місяці в лікарні, з дитиною, з вагітною дружиною, яка подарувала нам «доньку полку». Вони з Луганська, прожили там 2014-й. Ярослав пройшов там тактичну медицину, й не тільки. Виїхали до Харкова, тільки налагодили життя тут, квартиру купили — як знову «русскій мір». Вони як досвідчені товариші вчили нас, як поводитися в екстремальних ситуаціях. І рішення не спускатися у підвал було прийняте, зокрема, й завдяки їм. Поспілкуйтеся ось із партнером нашої дівчинки, доки вона готується до операції.

— Вам наркоз не дають?

— Мені не дають, — усміхається чоловік.

— А для хоробрості?

— Ні, не треба. Ми — донеччани. Приїхали п'ять років тому до Харкова. Після початку війни пожили у Вінниці два місяці, вирішили повернутися. Тут якось легше дихається.

— Уперше?

— Утретє...

— Тобто настрій бадьорий?

— А який у нас, у донеччан, настрій може бути? Тільки бадьорий...

— Молодець який. Кремінь.

— Молодець, звісно. А рука тремтить… — зауважує Ірина Юріївна. — Ось це в нас відділення, куди переводимо Поспішайок із реанімації після того, як навчили їх дихати. Тут вони вже цілодобово з мамами. У самий пік обстрілів ми їх звідси переводили до глибокого підвалу в будівлю початку минулого століття, що стоїть окремо. Вони там жили 70 днів. І папуга в нас там жив для спокою та краси, і лікарі там жили зі своїми дітьми. У квітні, коли потеплішало, я почала їх виганяти на вулицю дихати свіжим повітрям, бо вони стали скидатися на «дітей підземелля». Ось Вікторія Олександрівна, завідувачка відділення постінтенсивного спостереження та виходжування недоношених. Є в нас якась балакуча мама? Нехай кореспондент поставить кілька запитань.

 

Нашу «балакучу маму» теж звати Вікторія, що досить символічно.

 

— На що скаржитеся?

— Усе добре. Лікарям дуже вдячна. І персоналові. Нас буквально рятували. Тут усе на вищому рівні, немає жодних нарікань. Абсолютно.

— У вас хлопчик, перший?

— Так, синочок. Дмитро. Один кілограм 480 грамів. А першою дівчинка була. Вона вже доросла, десять років.

— Самі харківська?

— З передмістя. Солоницівка.

— Чому ви не виїхали?

— Коли чесно, якось так вирішили залишитися. У мене з самого початку вагітність була не дуже хороша. Їхати було ще страшніше. Всі родичі в мене тут, не виїжджали нікуди.

— Набираєте вагу нормально?

— Так. Ми тут уже 15 днів. Може, ще зо два тижні, сподіваюсь, і на виписку.

Усього найкращого вам і Дмитрику.

 

 

У тому самому відділенні.

— Ось ще один феномен, — розповідає Ірина Юріївна. — Неонатолог Валерія Едуардівна. 24 лютого людина була у своїй рідній Полтаві, у відпустці. 1 березня, коли нам рознесли тут усе, я бачу її силует у коридорі відділення. Кажу: «Що ти тут робиш?!» Відповідь: «Так у мене відпустка скінчилася, і я приїхала на роботу, і вам же допомагати треба». Це було вперше від початку війни, коли я заплакала.

Ми її відпускаємо періодично до Полтави, та вона однак до нас повертається. Якщо колись випаде побачити Лериних маму й тата, буду кланятися їм за неї до землі. Найбільш стійкі — це дитячі лікарі. Особливо лікарі цих малявок дрібних.

— Героїчна людино, чого ж ви не залишилися вдома, в Полтаві?

— Я не героїчна людина абсолютно. Страшно — ну й страшно. Однак ідеш і працюєш.

— Ірино Юріївно, є цьому наукове пояснення?

— У нас зараз проходять групові заняття з військовим психологом. Ми не знайшли адекватного літературного пояснення. Я чую інколи, що вони говорять. Ніхто з нас не говорить про себе, коли пояснює, чому залишився. Всі говорять про відчуття обов'язку. Кожен розумів, що коли поїде, то з цими дітьми ніхто не залишиться. Я знала, що краще за мене цієї роботи не зробить ніхто. І я не могла їх залишити. Ні дітей, ні персонал.

— А ми не могли вас залишити. Тому що кожен із нас думав, а що ви скажете тоді, — додає Вікторія Олександрівна. — Ми звикли бути поруч. Ми як велика сім’я, напевно.

— На той момент залишалося 30% персоналу. Після того, як усі почали від’їжджати, інколи навіть не надіславши смс і не зателефонувавши, лікарі, які залишилися, сестрички, санітарочки стали боятися, що я їх кину. А я зрозуміла, що виживу, якщо відчуватиму їхню підтримку. Знала, навіть коли зовсім знесилена, що вранці маю вийти й щось сказати підбадьорливе. І якщо не нафарбована, то хоча б усміхнена.

— Ірино Юріївно, на які запитання буває найважче відповісти?

— Мабуть, на запитання: «Де ви берете сили?». Завжди якось викручуватися доводиться.

— Можна теж про це запитати?

— Я не знаю! Коли мій син був маленький, він мене запитував: «Мамо, чому ти вночі йдеш?». Тому що дитина там дуже важка, казала я. «Повернешся, зайди, поцілуй мене». Я ж тебе розбуджу, відповідаю. «Все одно зайди й поцілуй». Повертаюся, цілую. Очі розплющує: «Дитина вижила?». Вижила, кажу. «А якби ти не пішла, вона померла б?». Померла б. «Ну тоді гаразд». Повертається і спить далі.

Related video

Зараз син навчається в іншій країні. У нас із самого початку жорстка домовленість, що він мені телефонує вранці і ввечері. Певна річ, у 19 років не завжди хочеться так багато говорити з мамою. Але він мені телефонує: «Мамо, говори зі мною». І я його просила: «Синку, ти єдина розрада моя. Розкажи ось усе що завгодно про те, як ти там у своїй Аризоні». Тридцять хвилин поговорю — і в мене знову є сили. Завдяки йому.

Коли сюди привезли поранених дітей, наші дорослі хірурги їх оперували, а ми з Олександром Миколайовичем давали наркоз. Бо не було більше нікого. Я все це зробила, не пам'ятаю як дійшла до свого кабінету. Ти працюєш усе життя в реанімації. Приймаєш дітей після ДТП. Отруєння грибами цілими сім’ями й усілякі інші жахіття. Але поранені діти... Дівчинка півтора року, в якої на обличчі живі тільки очі. Решта — в ранах від осколків. Так, вони неглибокі. Але ти розумієш, що це поранена дитина, в якої просто живого місця на обличчі немає. Про все інше мовчу. Я зайшла в кабінет, зачинила його на ключ і почала реально вити.

Але є близькі люди в різних містах і країнах, яким я могла зателефонувати будь-коли, і це мене рятувало. Я дуже вербальна людина. Мабуть, коли є хтось, хто може сказати добре слово, — це те, в чому я черпаю сили. Іншого джерела я не знаю. І потім — є люди, котрі справді герої. У мене брат на передовій із першого дня. Мені ніяково від того, що я тут десь зможу розслабитися, а він там із побратимами охороняє наші життя.

Коли мені зараз телефонують волонтери й запитують, що потрібно, я часто відповідаю — донатьте ЗСУ. Тому що військові — це наш захист. А діти — під цим захистом. І це наше майбутнє. Є відома фраза, що діти, народжуючись, самі вибирають батьків. І самі вибирають день та годину, коли їм народитися. На мій погляд, усі ті діти, котрі виживають сьогодні, будуть найсильнішими людьми. Вони після нас будуватимуть нашу Україну.

 

P.S. Через кілька днів після мого візиту до центру, 10 жовтня, Росія завдала масованих ракетних ударів по всій території України. Харків залишився без електрики та Інтернету. Я зателефонував Ірині Кондратовій, щоб запитати, як тримається центр. «Електрики немає, але працюють генератори. Після всього, що вже пережили, ми впораємося», — відповіла вона.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК