Підтримати
Багато бабусь — на своїх постах біля під'їздів. Каштани вже почали падати. Працівники комунальних служб їх підмітають і просапують клумби. Музика є. Світло й вода — то є, то немає. Такий нині Харків. Різноманітний, як і завжди.
У когось води не було кілька діб. Електрики в центрі вчора місцями не було, а в спальних районах вона то зникала, то з'являлася. Люди їдуть на роботу, якщо вона в них є. І якщо є на чому добратися. Хтось приїжджає з інших міст. Люди вставляють вибиті шибки або забивають вікна фанерою. Займаються волонтерством. Зустрічаються і прощаються. Діляться одне з одним продуктами і враженнями.
Щойно з'являється електроенергія, починається рух у будинках. У всіх справи.
Тихий скрип ручного візка й голосне зітхання на сходах. Баба Віра транспортує на третій поверх чувал (великий мішок) із картоплею.
— Та шо ж ви прете таке непідйомне? — цікавиться сусід, який прийшов на допомогу.
— Так воно ж саме себе не припре. Ми звиклі на городах. Здоров'я тобі.
— А що ж ви одна залишилися?
— Я сказала, нікуди звідси не поїду. Я тут завжди жила. І далі буду.
Сам сусід теж сходив уже й по магазинах, і на базар. Скупився, каже, трохи.
От будка «Ремонт взуття». Вона ж «Заточка ножів» із табличкою з написом від руки «Буду через 30 хвилин», яка ніколи не зникає. Майстер на місці. Обідає.
Водій так-сяк припаркованого фургона окликає чоловіка з гітарою, який проходить повз нього:
— Агов, бурлако! Музикант?
— А шо, не видно?
— Нє, гітара ж не показник. По пальцях дивляться.
— Ну, дивися.
— Терті... А я ж сам на акордеоні граю. Тепер меблі вожу, хай їм грець. Де виступаєш?
— Де доведеться. У неділю приходь на концерт. У клубі для бійців гратимемо. Акордеона не забудь.
— А якщо світла не буде?
— При свічках будемо...
— Прийду тоді.
У «Кулиничах» два хлопці з кабельного ТБ замовляють каву.
— Що ж ви, хлопці, дроти відрізали? Подумаєш, не заплатив трохи.
— Так це ж не ми такі...
— А, байдуже, сто каналів, а дивитися нічого...
На лавці неподалік бака для сміття інший діалог — вже про нефролітіаз, відмінності ПЕТ від пластмаси та формальну сутність вищої освіти. Від сильного звуку снаряда жінка з пакетом порожніх пляшок із-під пива й тістечком-кошиком морщиться і смикає за рукав свого компаньйона:
— Ходімо, не встигнемо здати.
— Та дай з людиною поговорити спокійно. Їж ото тістечко ліпше, якщо випросила. Бачиш, у нього гітара. І по географії четвірка в атестаті через коми, а в мене ж те саме по хімії. Не хімічка була, а кобра. Адже на медаль ішов срібну...
Неподалік статечно прогулюється пара пенсіонерів.
— А що ж ви не на дачі?
— На дачі ж добре зараз. Тільки дачі немає ще поки. Ну нічого, погнали їх уже, може, й залишилося від неї щось.
Мимо йдуть представники будкому. Ділові.
— Так, сьогодні збори будинку в чаті. Не прогулювати!
Жінка заходить у під'їзд із великим шматком фікуса в руках.
— Де це розжилися красою такою?
— Викинули люди, жаль. Поставлю у воду, може, пустить корінець.
— А вода є?
— Немає, третю добу. Ми в баклажки набрали, вистачає поки що, якщо скромно використовувати. І у ванні на дні. Іржава, правда. Не включать — завтра на кар'єр підемо, якщо сильно не бомбитимуть.
Вранці воду дали й світло увімкнули. У будинку загуркотів перфоратор. Ця музика буде вічною, напевно, навіть зовсім без батарейок. На енергії невідомої природи.
Увечері біля гаражів і льохів теж своя музика. Люди відпочивають культурно. У них генератор дизельний. І мангал.
Під кущем поблизу п’ятиповерхівки двоє чоловіків побачили їжачка, який лежав на боці. Йому було недобре.
— Їжачкові недобре, — зауважив один чоловік.
— Хана, схоже, їжачкові.
— Водички б йому. Сходжу в шприц наберу, нехай поп'є.
Від води їжачкові стало ліпше.
— Очухався нібито…
— Ага. Згадав, як дихати… Добре, давай, треба до комендантської встигнути. До завтра.
Більше статей Марка Баянова читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google