АРБІТР ВІЛЬНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА

Голова Вищого господарського суду України Дмитро Притика святкує свій шістдесятилітній ювілей

Новорічні свята для голови Вищого господарського суду України Дмитра Притики — подвійні: наступного дня нового року він відзначить своє шістдесятиріччя. Понад половину свого життя Дмитро Микитович присвятив господарському судочинству останні дванадцять років, очолюючи вищий економічний судовий орган країни: спочатку Держарбітраж УРСР, потім — Вищий арбітражний суд незалежної України, а останні півроку — Вищий господарський суд держави. З його іменем пов’язаний пріоритет України серед країн СНД у розробці засад арбітражного судочинства в умовах ринкової економіки та встановлення досить стабільного правового поля в економіці держави. І, звичайно, великий авторитет господарської судової влади — дієвої сили, що є надійним орієнтиром у бурхливому морі економіки вільного підприємництва.

Спортсмен, вчитель, будівельник, комсомолець…

Дмитро Притика був четвертою дитиною у звичайній сім’ї з київського Полісся — його рідне село Мусійки розташоване поруч з мертвими чорнобильськими землями. Батько рано помер, старший брат загинув на фронті напередодні перемоги, старші брат та сестра рано пішли у самостійне життя. Отож, лишилися вони з матір’ю удвох. Дмитро був зразковим учнем, мав в атестаті лише одну четвірку. Керував учнівською бригадою, захоплювався спортом — п’ятиборством, навіть займав призові місця на обласних змаганнях. Але несподівані проблеми із здоров’ям не дозволили вступити до інституту фізкультури одразу після закінчення школи (у 1960 році юного талановитого спортсмена брали до інфізу без іспитів).

Директор школи взяв хлопця до себе в школу, де він працював вчителем фізкультури та бухгалтером водночас. І, бачачи у Дмитра педагогічний талант, у 1962 році направив його до педінституту. Як зізінався сам Дмитро Микитович, він туди вступати не хотів, але не міг ображати людей, які ставилися до нього з любов’ю. Склавши два екзамени в педінститут, він забрав документи й відніс їх на юрфак КДУ імені Шевченка. Бо з дитинства мріяв стати… прокурором. Поступив на вечірнє відділення, адже вимушений був працювати, щоб утримувати себе. Всі п’ять років навчання на престижному юридичному факультеті Дмитро працював… штукатуром та покрівельником у будівельно-монтажному управлінні №20 тресту «Київміськбуд-4».

Одразу після закінчення юридичного факультету, влітку 1968 року, Дмитра запросили на роботу до Шевченківського райкому комсомолу. Але, за свідченням самого Дмитра Микитовича, «то було не його» — хотілося працювати за спеціальністю. Менш ніж через рік він став юрисконсультом «Укрголовхімкомплекту» — структурного підрозділу одного з тодішніх адміністративно-командних монстрів — Головпостачу України. А ще через півроку — у грудні 1969 — керівництво рекомендувало молодого та перспективного юриста в Держарбітраж Ради Міністрів УРСР, де за двадцять років Дмитро Микитович і пройшов шлях від простого юрисконсульта до голови.

В боротьбі за незалежність…

Як згадує Дмитро Притика, арбітраж часів СРСР був взагалі дивною установою. Він вирішував господарські спори підприємств, що підпорядковувалися одному і тому ж керівництву. Держарбітраж був підпорядкований Раді Міністрів і являв собою, скоріше, не гілку влади, а підрозділ влади виконавчої: про незалежне вирішення ним будь-яких питань не було й мови. До того ж окремі арбітражі входили до складу численних галузевих міністерств. Однак питання Держарбітражу зводилися не до майнових суперечок, а до порушення тими чи іншими підприємствами спущених зверху планів та графіків. Звичайно ці питання більш ефективно вирішував навіть не арбітраж, а партійні органи: керівник-порушник ризикував не грошима (які все одно були тоді лише державними), а партквитком.

Все це, щоправда, не завадило Дмитру Микитовичу очолити цей дивний організм: з листопада 1986 року він працює заступником, з грудня 1987 — першим заступником, а з грудня 1989 — головним державним арбітром Держарбітражу УРСР. З початку 1991 року цей орган став незалежним Вищим арбітражним судом України, і його знов очолив Дмитро Притика. Коли, згідно з цьогорічним законом «Про судочинство», суд цей став Вищим господарським, ні в кого не виникло сумнівів, що очолить його саме Дмитро Микитович.

Саме зусиллями Дмитра Притики, за рік до здобуття Україною незалежності, Арбітраж був виведений з підпорядкування Ради Міністрів й набув статусу незалежної гілки судової влади — вперше на теренах вмираючого СРСР! За три місяці до здобуття державою незалежності — 4 червня 1991 року — приймається розроблений під керівництвом Дмитра Притики Закон України «Про арбітражний суд», за яким, із змінами та доповненнями, система арбітражів працювала десять років. Шостого листопада того ж року парламентом вже незалежної України приймається Арбітражний кодекс — також нині діючий. І Кодекс, і Закон Україна також прийняла першою з країн колишнього СРСР. І реорганізація системи арбітражних судів, і прийняття Закону та Кодексу — у всьому велика копітка праця Дмитра Притики. Звісно ж, цьому сприяла велика підготовча робота очолюваного ним колективу однодумців, левова частина праці якого припадає ще на радянські часи.

Перші роки незалежності України запам’яталися нам як роки економічного хаосу, інфляції та спаду виробництва. Великою мірою це було викликане правовою неврегульованістю економічних відносин, законодавством, що постійно змінюється, безліччю дірок у ньому. Цей період став справжнім екзаменом для арбітражної судової системи — на її здатність своїми рішеннями утримувати суб’єктів господарської діяльності та цілі галузі економіки в рамках закону.

Захищаючи законні інтереси підприємств, арбітражні суди тисячам з них допомогли вижити, пом’якшили кризові удари. Можна сказати, що арбітражна судова система під головуванням Дмитра Притики не допустила панування в економіці «закону джунглів». За цей період арбітражною системою напрацьовано величезну прецедентну базу, а також безліч рекомендацій по вдосконаленню не тільки чинного законодавства у господарській сфері, а й самої судової влади.

Всі ці роки Дмитро Притика постійно публікує статті, в яких порушує проблеми господарського судочинства і водночас пропонує конкретні напрями їх вирішення. Наприклад, ще у 1996 році він опублікував резонансну статтю «Нам необхідні апеляційні арбітражні суди», де мотивував необхідність створення судової установи, що запрацювала лише через п’ять років. У різні роки він очолює робочу групу з розробки Комерційного кодексу України, є членом Координаційної ради з питань судово-правової реформи при Президенті України, членом Комітету законодавчої ініціативи при Президенті. З 1994 по 1996 рік Дмитро Притика входить до Конституційної комісії від Вищого арбітражного суду та бере участь у розробці Конституції України. Прийнята у 1996 році, вона назавжди закріпила місце та роль системи арбітражних судів у державі, а головне — їх незалежність. А через п’ять років новий Закон України «Про судочинство» зробив очолювану Дмитром Микитовичем систему ще ефективнішою.

Doctor Honoris Causa etc.

За роки своєї професійної діяльності Дмитро Микитович Притика отримав багато почесних звань та нагород. Він — автор численних праць, навчальних посібників та монографій: «Право і договірні зобов’язання», «Правове регулювання поставок», «Арбітражні суди в Україні: історичний нарис та перспективи розвитку». Голова редколегії вісника Вищого господарського суду України, член редколегії видання «Інтелектуальна власність в Україні: правові засади та практика», а також Української юридичної енциклопедії та журналу «Право України». Заслужений юрист України, член виконкому Спілки юристів, член Всесвітньої асоціації юристів, почесний член Асоціації американських суддів, член вчених рад кількох українських спеціалізованих вузів. Лауреат почесних нагород Міжнародного біографічного центру в Кембриджі: «Людина досягнень» в галузі «Право» та «Золота Зірка» у галузі «За державницьку діяльність», а також нагород Американського біографічного інституту «Хто є хто у світі» у галузі «Право» та «Золота пластина досягнень» за розвиток судової системи. Почесний посол України. Відзначений у номінаціях «Людина року-2000» та «Хто є хто в Україні», а також рейтингу «Золота фортуна». Кандидат юридичних наук, член-кореспондент Академії юридичних наук України.

Перелік нагород Дмитра Притики можна було б продовжувати ще довго, однак найдорожчою і найвищою нагородою життя все ж залишається його родина — дружина Лідія Львівна, педагог-спортсмен, яка завжди була поруч і поділяла погляди чоловіка, та діти, які пішли батьківською стежкою, — стали юристами. Тридцятирічний Юрій — доцент юридичного факультету Київського університету імені Шевченка, двадцятишестирічна Ірина — адвокат. Отже, професійні здобутки голови Вищого господарського суду України Дмитра Притики мають добрих спадкоємців.