«Антилігенція»: «внутрішня еміграція» в середньовіччя

На моє глибоке переконання, «гнилої» інтелігенції немає і бути не може - адже перш ніж згнити, вона мусила б розквітнути і дати плоди… Цього в нас не сталося. А жити без інтелектуального проводу суспільству дуже складно в країні, де економіку розділено між кількома родинами, які не проти, щоб усе національне й духовне в нашому житті відлетіло десь «у вирій», по світах, де його, можливо, підхопить діаспора…

Пристосуванство як передбачення

- Сьогодні нація потребує серйозного проводу - політичного, морального, інтелектуального. В сусідній Польщі за всі роки так званого соціалізму саме інтелігенція зробила надзвичайно багато - вона була осердям духовного спротиву. А в нас інтелігенти сидять по своїх норах, кожен виживає окремо, бажання згуртуватися і протистояти владі немає, - розповідає кандидат філософських наук, доцент НаУКМА Ігор ЛОСЄВ. - Ми маємо очиститися від тотальної аморальності, яка панує в нашому суспільстві. І приклад цього повинна показати інтелігенція.

- Ігорю Васильовичу, мені здається, що «катарсис» нашої «антилігенції» відбувається саме в момент отримання її представниками нагород від усіх режимів…

- Свого часу російський цар нагородив хрестами перший десяток георгіївських кавалерів, і цей десяток утворив так званий капітул ордену. Таким чином жодну людину не можна було нагородити цим хрестом без згоди перших кавалерів.

У нас узвичаєні радше медалі, ніж ордени, бо ж орден - це насамперед організація, до якої належать певні люди, і традиція ця походить іще з лицарських часів. Високі звання і нагороди держави сьогодні настільки скомпрометовані великим числом пройдисвітів, які ними відзначені, що бути в Україні орденоносцем - це просто непристойно. Хто може бути вшанований званням Героя або орденом? Люди, які принесли серйозні жертви на вівтар Вітчизни, а не просто відмінно робили свою справу. Адже героїзм - це дещо надзвичайне, небуденне. Героїзм не може бути масовим.

Щодо численних премій і звань, то в майже тотально корумпованій країні їх узагалі на кілька років треба скасувати, бо ніхто не дасть гарантії, що вони не куплені чи не отримані в результаті обміну послугами. Найгірше те, що така країна, нагороджуючи людину, не гарантує чесного й чистого піднесення цієї людини на певну висоту в суспільстві. Я знаю, що багато представників нашої інтелігенції за ці роки стали лауреатами, академіками, хоча не уявляю, яким був їхній внесок в українську науку і культуру.

Коли країна не має героїв, вона починає робити їх штучно. І ми маємо величезний конвеєр виробництва штучних героїв. Мені зрозуміло, коли йдеться про нагородження Левка Лук’яненка чи шістдесятників. Але коли, скажімо, директора шахти роблять Героєм за вугілля… Людина, яка добре керує якимось виробництвом в умовах ринкової економіки, має стати «героєм капіталістичної праці», тобто мільйонером, і це вже нагорода для неї. А віншувати за те, що чесно виконуєш свої обов’язки… Хіба в нашому суспільстві чесно працювати - це героїзм, а нечесно - норма?

- Цікаво, що з лав «антилігенції» ніхто не виходить, натомість усі одностайно погоджуються з будь-якою політикою, з будь-якими можновладцями.

- Тотальне пристосуванство - до певних політиків, нової влади - триває. Серед нашої інтелігенції незаплямованих людей дуже мало - Ліна Костенко проявила здатність десять років мовчати, ніде не друкуватися, аби не писати загальноприйнятої в суспільстві неправди… А більшість «творців» були готові оспівувати і партію, і Леніна, і комсомол, аби отримати хлібну картку в якійсь там спілці. І хіба можуть вони бодай щось відповісти на докори комуністів, які закидають, що «дали їм усе»?

Є в нас і такі «інтелектуали», що взагалі важко уявити собі режим, з яким вони не змогли би співпрацювати. Мені лягає на душу вислів Мойсея Фішбейна: «Спійманий партизанами колабораціоніст божився, що він належить до конструктивного руху опору».

- Пристосуванство значної частини інтелігенції за «совєтів» плавно переросло в її служіння численним хазяям у наші часи. А з чого починалася інтелігенція в нашій країні і якою була?

- Вона починалася з багатьох людей, яких справді можна назвати подвижниками, оскільки був період, коли належати до української інтелігенції було дуже небезпечно. Скажімо, в ХІХ столітті українець у Російській імперії міг зробити блискучу кар’єру лише за умови, що не наполягатиме на тому, що він українець. Належність до українства справді вимагала жертовності.

Після 1917 року ситуація докорінно змінилася - інтелектуальна діяльність стала частиною партійної ідеологічної індустрії, коли всіх освічених людей розподілили між творчими спілками (до речі, в нацистській Німеччині вони називалися гільдіями). Письменників, кінематографістів, художників через ці утворення контролювала держава. І людина мусила робити дуже важкий вибір - або служити режиму за принципом «скачи, враже, як пан скаже», або протистояти йому: тоді будь-яка фронда ставала надзвичайно небезпечною. Були люди, які пішли шляхом відкритої боротьби, той-таки Григорій Чупринка та багато інших, які загинули під час національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Були ті, хто перебував у прихованій опозиції, і ті, хто пішов на співпрацю із «совєтами» і зламався. Тому за весь радянський час у нас немає справді великих класиків: адже людина, яка погодилася зі своїм рабським становищем, не може творити велике, бо творчість дуже важко відокремити від свободи. Подвійне життя не сприяє творчості.

Після ХХ з’їзду Компартії прихована фронда великого ризику в собі не несла, проте звичка пристосовуватися залишилася. Її прищеплювали людям ще з так званих молодіжних творчих гуртків. Комсомол, як відомо, провадив спеціальну роботу з творчою молоддю, для неї було створено всілякі «годівнички» у вигляді видання книжок, поїздок до будинків творчості. Треба було писати те, що називалося «паровозиком», - спочатку про партію, а потім уже про те, що хочеш…

Я сам був усередині цього процесу і був змушений цитувати матеріали партійних з’їздів, класиків марксизму-ленінізму, бо без цього не дали б ступити і кроку. Це був певний компроміс.

Але чому і зараз так само? Адже немає вже такого жахливого вибору, за чесну позицію не посадять до в’язниці і не знищать соціально. Ну не отримаєш якоїсь премії, звання, ордена - оце й усе, як можеш постраждати. Але навіть сьогодні вражає схильність деяких наших інтелігентів бігти наввипередки до влади, аби засвідчити свою лояльність і щось за це отримати. Якось я запитав в одного такого, чому він пішов на співпрацю з владою, і отримав відповідь: «Так треба ж щось робити…». Є ще один варіант: «Інші зробили б іще гірше за мене…». Цікава логіка. Для мене це виглядає так: «Краще я вас уб’ю, бо інші це зроблять болючіше…».

«Народ без еліти - це вершник без голови»

- Майже двадцять років триває власна воля країни. Може, саме сучасні «антилігенти» збираються її ревізувати?

- Боюся, вони взагалі хочуть повернути населення до «Союза нерушимого...».

- Чому так відбувається? У мене відчуття повного брежнєвізму.

- Я також це відчуваю. Кажуть, кожна доба має своє власне середньовіччя. Сьогодні ми переживаємо певний моральний та інтелектуальний відкіт. За ці роки не вдалося сформувати справжнього інтелектуального проводу, бо саме інтелігенція створює моральні взірці для нації. У нас цього не відбувається. Народ наївно вважає, що в нього є такий моральний провід, а насправді його немає.

Щодо брежнєвізму, то такі ситуації мають здатність періодично відтворюватися. Що таке брежнєвізм? Це система тотальної економічної та політичної корупції, коли мовчазним чином люди відмовляються від цілого комплексу моральних принципів заради «приємного» існування. Варто згадати, що сталося в Росії з приходом до влади Путіна - люди продали свободу і гідність за частину нафтового «пирога». Це можна назвати російським варіантом суспільної угоди. І те, що зараз відбувається в нас, - теж певний варіант домовленості хижої влади з досить нерозвиненим суспільством. А нерозвинене воно тому, що його провід постійно його зраджує. Народ без еліти - це вершник без голови.

- У мене є знайомі лікарі, вчені, які мають по-справжньому державницьке мислення, проте вони не бажають ставати громадськими діячами.

- Я теж там себе не знаходжу, бо часто-густо бачу такі собі зграї людей, які вдають із себе великих національних лідерів, проте дуже активно дбають про власний добробут, маскуючи це під якісь суспільні потреби. Це люди дуже цинічні, але настільки лицемірні, що навіть самим собі не спроможні в цьому признатися. Тому й створюють собі імідж незламних борців, хоча насправді вся історія їхнього життя - це історія аморальних компромісів, зрад і пристосуванства.

До речі, «маленьким українцям» швидко набридає брати участь у політичній боротьбі, у тому, щоб ходити на мітинги і вибори. Але без цього змін на краще не буде однозначно.

- Доводиться часто стикатися навіть з «недоосвіченістю» інтелігенції.

- Це треба розуміти: в українських університетах за радянської доби існував страшний терор щодо інтелектуалів. Ідеологічний контроль у нашій країні був, напевно, жорсткішим, ніж в інших радянських республіках, щоб штучно підтримувати й консервувати «духовну вторинність» українців. Не було доступу до справжньої європейської культури, до інформації - все «доводилося до нашого відома» з третіх чи четвертих московських «рук». З них, як від «духовних монополістів», ми могли отримувати якийсь вторинний, а то й «третинний» продукт. Об’єктивні умови, помножені на страх зробити у своєму інтелектуальному розвитку крок уліво чи вправо, не дозволяли нашій інтелігенції стати справді високоосвіченою. Відвідавши у студентські роки Латвійський університет, я був вражений тим, наскільки вільніше порівняно з нами почувалися латиші.

Вже двадцять років можна читати геть усе, що видається, можна їздити за кордон, та лише в дуже небагатьох наших інтелектуалів з’явилося бажання активно взятися за самоосвіту. І це дуже прикро. Натомість дуже кортить повчати інших у дусі Дельфійського оракула. Нашою проблемою є просвіта не лише нації, а й інтелектуальної її верстви. Але коли працювати над собою, якщо треба збагачуватись, отримувати премії, ордени, поїздки за кордон, депутатські мандати, тобто гнатися за життєвим успіхом…

- Чи мають двадцятип’ятирічні інтелектуали певну «ціну» порівняно з п’ятдесятирічними?

- Потрібен зв’язок поколінь. А з ким зв’язуватися?

- Ви називаєте інтелектуалів, які отримують різні гранти і самі себе називають «грантоїдами», споживачами подачок.

- Спочатку гранти були від Компартії та комсомолу. І ті, хто їх брав, мусили за це віддячити своєю лояльністю. Коли «совєти» почили в бозі, виявилося, що велика кількість людей звикла жити на подачки. Зараз є багато американських, європейських грантів. Але, отримуючи їх, людина узалежнюється. А залежність від чужих грошей нічим не краща, ніж залежність від партії.

- Розплата за свободу - насамперед безгрошів’я. А для тих-таки сучасних українських письменників це означає відсутність «безцінних» вражень - наприклад, від європейських барів, від нанизування картинок американських провінцій… Назагал вони виглядають на тлі західного світу як той «невловимий Джо», якого ніхто не ловить. Але хто про це думає, коли перед тобою вогні великого міста, які надихають на чергову багатотомну сповідь про, скажімо, власні постільні пригоди…

- І це свідчення абсолютної провінційності наших «високочолих». Дехто думає, що коли обідатиме в Лондоні, а вечерятиме в Парижі, то стане модерним європейцем. Та як були ці дехто з «миргородської калюжі», так і залишилися, як і стосунки між ними - на рівні Івана Івановича з Іваном Никифоровичем. Провінційність - стан душі, навіть певна затаврованість. Нещодавно один літературний критик висловився в тому плані, що, мовляв, нехай ті, хто зазіхає на цілісність України, залишать для «питомих» українців бодай маленьку автономію, куди вже не втручатимуться. Це те, що називається жлобством: сховатися під ковдрою і самому жерти свій шматок сала. Повноцінна нація бореться за кожен клаптик своєї території, неповноцінна - готова віддати все, аби її не чіпали.

У тому ж Криму треба проводити безліч українських заходів! Юрій Андрухович їздить по закордонах, а мав би їздити до Криму та Донбасу, бо там багато людей чекають українського слова як ковтка свіжого повітря. До речі, у Криму триста тисяч кримських татар стоять на українських позиціях, і їхні діти зазвичай стають призерами конкурсу з української мови імені Петра Яцика. Хай би в наших письменників було бодай відсотків десять їхнього патріотизму.

З’явилося бозна-скільки так званих постмодерністів, котрі вважають, що «протягують» в Україну європейські ідеї - і байдуже, чи проростуть вони на нашому чорноземі, чи ні… Вони, наприклад, пропонують нам написати нову українську історію: щоб не було там забагато українців, етнографічного елемента, мовляв, треба її подати як історію всіх, хто тут колись жив, - така собі історія України без українців, «по-модньому». Схеми постмодерністської історії дуже добре діяли б десь у Швейцарії чи Австрії, але країна, яка постійно відчуває ідеологічну агресію з боку колишньої метрополії, не може собі цього дозволити. Недолугим є владне рішення про написання спільного з Росією підручника з історії. Хіба будь-яка людина при тверезому розумі повірить, що українцям дозволять редагувати російську історію? Натомість українську історію за московськими схемами переінакшать «від Адама до Потсдама». Деякі європейські країни видають такі підручники, але вони пройшли величезний шлях взаєморозуміння та взаємопрощення, як, скажімо, Німеччина і Франція. У нас нічого подібного не було. Росія шляху національного каяття не пройшла і, як завжди, ні за що не відповідає. Проте в нас дуже багато натхненних холуїв, які вбачають у плазуванні сенс свого життя і страждають без господаря. Такий тип людської вдачі культивувався всіма окупаційними владами… З допомогою спільного підручника напевне почнуть відрізняти «чисте» від «нечистого», і це призведе до масового переслідування «інакодумства» серед викладачів історії, до їх звільнень. Тут своє слово і повинна би сказати українська інтелігенція, якби вона в нас справді була.

Вона мала б організовувати серйозні зустрічі - аж до загальнонаціональних громадських форумів для обговорення нагальних проблем, що їх переживає нині країна. Зворотний зв’язок з громадянами в інтелігенції не зруйнований, він просто недостатній, а тому його треба посилювати, оскільки багато людей зараз почуваються такими собі моральними й психологічними сиротами в нашій державі. А їм необхідно знати, що вони не самі, що поруч - мільйони однодумців. І форуми потрібні, щоб люди консолідувалися, гуртувалися й відчували, що, крім бюрократично-кримінальної України, є ще й інша Україна - інтелектуальна, духовна, моральна.