«Аіст: сильніший від смерті»

Свої вірші Олександр Стовба підписував «А.І.Ст». Звідси — цей псевдонім. Так його називали рідні й близькі. Але Олександрові, на відміну від птаха, не судилося повернутися в рідну домівку і написати ще безліч прекрасних віршів. Його майбутнє, як і багатьох наших співвітчизників, 30 років тому, 29 березня, перекреслив Афганістан.

1987 року цю художньо-документальну повість Олексія Дмитренка, написану російською мовою, було відзначено найвищою літературною нагородою України — Шевченківською премією. Весь цей час автор намагався знайти можливість видати її українською мовою. Кілька років книжці, підготовленій до друку у видавництві «Криниця», не знаходилося місця у програмах Держкомвидаву.

І тільки нещодавно, завдяки турботі знаної української поетеси Тетяни Майданович і лауреата Шевченківської премії народного художника України Леоніда Андрієвського, котрі очолюють видавництво «Криниця» і послідовно опікуються відродженням української культури, цей твір побачив нарешті світ. Показово, що його в розпал економічної кризи видано за власні кошти видавництва.

Художня документалістика відомого сучасного письменника Олексія Дмитренка — одна з найяскравіших в українській літературі. Повість «АІСТ: Сильніший від смерті» належить до немовби зітканих із самого болю розповідей-документів, позначених талантом як героя, так і автора. У ній розповідається про життя і смерть поета, лейтенанта з Дніпропетровщини Олександра Стовби, який у неповні 23 роки загинув у 1980 році на замовчуваній війні в Афганістані. Цей своєрідний палімпсест пам’яті у 1986—1987 роках, за опитуванням українського Товариства книголюбів, був визнаний найчитабельнішим твором в Україні. У своєму «другому народженні» українською мовою повість, безперечно, стане активним чинником патріотично-громадянського та гуманістичного виховання сучасної молоді. Твір актуальний неперехідними принципами воїнської доблесті і честі, відповідальності перед суспільством, сповідування родинних цінностей, а також підтверджує історичну необхідність і значимість утворення незалежної Держави Україна.

До тих, хто блокував це видання, автор свого часу звернувся з листом, копію якого передав у видавництво:

«І цей діамант мужності й таланту ми кинули в пилюгу забуття, підрубуємо образливим словом «окупант», ніби не розуміємо, в якому світі жив і кому присягався на вірність юнак-воїн. Даруйте, але ми чинимо зло. Мій, наш АІСТ сьогодні потрібний молоді, особливо ж тій, що потрапляє в «гарячі точки», він її одноліток — чесний, яскравий, благородний, талановитий і вічно двадцятидвохрічний — лейтенант, ще й поет, хто зумів через моторошну загибель і смерть крапелинами своїх поетичних рядків запалити щирий відгук у небайдужому серці... в освідченнях незбагненних передбачень: «Ти — земля моя, моя Вітчизна, часточка того, що зветься Русь, Совісте і гордосте пречиста, За яку вмираю і... борюсь!».

Ще й ще не відкритий, до приголомшливості красивий молодий лейтенант з очима карими, в золоті, немов умитими в каштановій росі, український вродливий кремезень, катований і закатований за свою, може, без вини вину, за непрозріле служіння чужій ідеї на чужій несправедливій війні (та й коли війни були справедливими?!), мій світлий ПТАХ — АІСТ із полум’яним, закоханим у світло серцем яке, як здається мені, билося в унісон із серцями Джорджа Байрона, Джордано Бруно, Михайла Лермонтова, Тараса Шевченка та його щирого друга — талановитого художника й поета Якова де Бальмена із прилуцького, колись полтавського села Ліновці, хто у формі російського офіцера загинув од «своїх», від пострілу в спину, коли сподівався перейти на бік оточених черкесів, це йому український Кобзар присвятив свою гнівну поему «Кавказ»: «За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі...»

Мій нищений-перенищений АІСТ із зламаними крилами в путах нащадків... Дуже шкодую, що мало хто з мислячої еліти уважно прочитав мого повного українського «АІСТА: СИЛЬНІШОГО ВІД СМЕРТІ». Шкодую, що не кожному сьогодні, коли посилаємо своїх дітей у «гарячі точки» Планети, цікава, зламана, загнана воднораз буквально метеоритна доля-спалах. Не кажу про зневагу до автора, чий твір хтось хотів би запідозрити в кон’юнктурі, а то й спекулятивності на темі. Даремне! Мені болить виспів ще перського поета Сааді — його слова я знайшов у записниках Олександра Стовби: «Той не людина, кому не болить чужий біль». 24.10.2007».

На жаль, Олексій Дмитренко так і не дочекався цієї найщасливішої для будь-якого з митців миті. Після тяжкої хвороби талановитий письменник майже в один день з О.Стовбою — 30 березня 2009 року — перетнув межу земного життя.

Вірші Олександра Стовби побачили світ лише після його смерті. Перша маленька книжка «Песня грозы сильней» вийшла в 1981 році. За рік з’явилася друга, потім іще кілька.

У березні 1984 року Олександра посмертно прийняли до Спілки письменників СРСР, а в 1987-му відзначили премією ім. Ленінського комсомолу, а 11 листопада 1990 року йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Нині в Дніпродзержинську є пам’ятник поетові, його іменем названо одну з вулиць міста, школу, з’явилася обласна літературна премія ім. О.Стовби. Про подвиг Аіста та його бойових товаришів написані вірші й знято документальний фільм.

Взвод Олександра 29 березня 1980 року оточили в районі населеного пункту Серан. Як згадували товариші по службі, його підрозділ отримав завдання звільнити кишлак. Але на одній з найнебезпечніших ділянок шляху моджахеди підірвали дорогу. Машини зупинилися. Перший взвод — Олександра Стовби — отримав завдання іти горою і прикривати колону.

Олег Журин з Москви, один з очевидців подій того дня, пригадував: «Взвод розділили на дві групи, одна з них несла додатковий боєзапас. Ми ж із собою майже нічого не взяли, не розраховуючи, що підемо далі. Колона просувалася внизу, ущелиною, а ми йшли верхнім схилом. Попереду виявився зруйнований місточок, дорога вперлася в обвалене каміння, що накотилося зі скелі. Для техніки, отже, шляху далі немає.

Ми опинилися на відкритому, наче долоня, шматку крем’яної землі, що добре проглядався з боку «духів». Тут вони й відкрили шалений вогонь.

Одразу ж було поранено радиста, потім іще двох.

І тоді взводний Олександр Стовба дав наказ усім відійти. Він зрозумів перший, що ми практично опинилися в пастці, з якої живими вийти майже неможливо. Треба було відважитися, хоч і з втратами, на єдиний вихід: комусь загинути, а комусь залишитися жити й за товариша…»

О.Стовба залишив із собою тільки чотирьох. То були найнадійніші: Михайло Литвинов, Володимир Валішев (сержанти), Олексій Ільїн (єфрейтор) та В’ячеслав Богомолов (рядовий).

«…Групі ми залишили набої і гранати, що були їм потрібніші, а самі почали спускатися крутим схилом. По рації ще зв’язалися з колоною, просили допомогу. Але допомоги вже ніхто не міг подати. — писав Олег далі. — На гори швидко опускалася непроглядна ніч. І в темряві ми всіх загубили — чужі гори, чужа ніч... Лише коли почало розвиднятися, це було тридцятого березня, познаходили всіх уже понівечених, завантажили у вертоліт...»

То вже був «вантаж-200», вантаж для «чорного тюльпана»...»

За два тижні до смертельного бою в горах Сашко надіслав матері лист із адресами і датами народження своїх найближчих друзів із проханням, від якого здригається серце: «Мамо, скільки ти житимеш, прошу: поздоровляй моїх друзів із днем народження, якщо зі мною щось трапиться...»

Так стрімко й трагічно обірвалося життя цих хлопців. Немов політ пораненого птаха, який набирає висоту ще не встигнувши розправити крила. Можливо, Олександр відчував, що готує йому доля, знав, що в ситуації між життям і смертю не зробить іншого вибору, бо інакше не написав би:

«Метеорит живет мгновенье,

Сгорая в дымной синеве.

Его отвесное паденье

Сквозь смерть направлено

К земле.

И я готов, летя сквозь годы,

Метеоритом в синей мгле

Сгореть,
сжигая все невзгоды,

Во имя жизни на земле».

Пропонуємо увазі читачів уривок з «Аіста» Олексія Дмитренка:

«У березолеві-березневі ночі їй постійно вчувалися телефонні дзвінки. Вона прокидалася, знімала трубку. Але телефон мовчав.

Тільки безперервні тривожні гудки...

А потім посеред ночі мати прокинулася від того, що хтось стоїть над її ліжком. То був юнак — високий, широкий у плечах. У руках він тримав чи то книжку, чи то листа. Якусь мить юнак мовчки дивився на неї, а потім почав розглядати раптом чомусь обірвану, що світилася, лінію життя на долоні...

Лідія Петрівна майже реально бачила його. В них на подвір’ї ніч крізь ніч електролампочка світить прямо в шибки. Обличчя гостя роздивитися не вдалося, але в що він був одягнений, добре запам’ятала: кітель кольору хакі, панама мотострільця.

Від несподіваного передчуття вона схопилася з ліжка, злякано затермосила чоловіка: «Іване, прокинься мерщій!..»

Той одірвався від сну, розгубленим поглядом роззирнувся довкіл, але нічого й нікого не побачив. А юнак тихенько повернувся спиною до матері й попрямував до дверей...

Іван, він же — Іван Андрійович, батько її двох синів, потім весь день сердився: «Вічно в тебе якісь увижання...»

А наступної ночі вона знову аж кинулася зі сну: хтось підійшов до її ліжка. Розплющила очі — перед нею стояв усе той юнак. І знову все те ж мовчання...

Вона розбудила чоловіка. Все повторилося, як уперше. Нічого не бачачи, той недоспано погойдувався на краю ліжка, а гість повільно віддалявся до дверей...

І вона у відчаї закричала:

«Та встань же, Іване, затримай його!..»

Удосвіта, знепритомнілу, її відвезли до лікарні. Як для сорока п’яти літ діагноз був надто жорстокий — інфаркт, нервовий стрес.

Там, у лікарні, нестримна сила материнського передчуття вела її до телевізора. Розгублена, вся стиснута в клубок, зі сльозами, що текли по щоках, вона наче б потрапляла то в холод, то в жар, і, геть знеможена, просила, щоб їй дали подивитися інформаційну програму «Сьогодні у світі».

Сутінки, змішані з відстояною, затаємниченою тишею, огортали палати. Лікарня завмирала до ранку. Тільки час від часу за якимись дверима чувся приглушений стогін котрогось із недужих, і в коридорі розлунювали обережні кроки чергової медсестри...

Невідчепні думки затерзували матір.

Щоб хоч якось відсторонитися від них, заспокоїтися, вона брала книжку й повними сліз очима читала про південні гори та звичаї, читала і як би разом із сином блукала далекою землею, яка стала місцем служби її Сашка: в уяві вона проходила весь шлях, усю дорогу від України до Афганістану...

З болем, тривогою і сподіваннями.

За стопою стопа — слід у слід за сином і разом із сином.

Подовгу, наче застигла статуя, вона вдивлялася у вікно кудись далеко-далеко, нічого не бачачи й нічого не чуючи, а на губах запікалися рядки з книжки Лариси Рейснер «Афганістан»:

«Є країни з такою пустельною далиною, з таким вимерлим небом, де навіть кудись квапитись якось незручно...»

І нестримний плач жорстоким зашморгом перехоплював подих.

А з суботи на неділю — це був передостанній день березня-березоля 1980 року — матір усю ніч мучили ввижання.

...Незнайомі холодні гори, де немає ні доріг, ні рослин, ні людей. Печери у диких скелях. Мертвий камінь і вітер,

Вітер-афганець...

Та ось на засніженій сопці, дуже схожій на стару селянську хату під посіченою соломою, якийсь нахабний дикун руйнує гніздо молодого лелеки (в її рідному селі на Кіровоградщині лелек називали «чорногузами», «буслами», «бузьками», а ще — «аістами»), а маленьких пташат той нахаба скидає в безодню.

Невідомо куди полетіла лелечиха-аістиха, і білий аіст один б’ється, змагається в герці з дикуном.

Мати обдирає до крові коліна й руки, хоче відборонити пташине гніздо, але перед нею враз стають круті сопки, та ще отой варвар колючим гіллям норовить виколоти їй очі.

І раптом у цьому жорстокому, неймовірному сні вона згадує народне повір’я, що його почула в дитинстві: якщо хтось злий скривдить мирного птаха, посягне на його гніздо, білий лелека-аіст підпалить хату зазіхальника. Й мати квапливо починає збирати сухе гілля, щоб розікласти багаття під скелею.

Скинений униз, поранений аіст падає до її ніг. Діткнувшись до людини, він знову набирається сил, вихоплює вогненну головешку і в дзьобі несе полум’я на скелю.

Спалахнула, горить шерсть на дикуні, його, хижака, геть усього огортає полум’я, от-от він задихнеться від диму. Мати чує несамовите виття. Вона усвідомлює, що це просто сон, вона все відчуває, розуміє, і все ж намагається ухилитися, закритися від хижака пасмом смоляної коси. Й у ту ж мить гострий біль проймає все тіло й душу — чорніючи в огні, дикун із останніх сил розмахується головешкою, скидає зі скелі хороброго птаха, від чого щось гаряче впивається матері в очі...

Ліда Петрівна зіскакує з ліжка. Ввижання чіпке, не зникає. Все затягується в багряний траурний дим. Не стає сил навіть для крику...

Від чогось страшного затерпла душа й серце, а потім ураз мати вся здригнулася, благально прошепотіла:

«Сашку, Сашунько, рідний мій Аісте...»

Було близько десятої ранку.

Це вона чітко згадала пізніше, через тиждень, коли до Дніпродзержинська привезли цинкову домовину, а в ній — закритій, лише з невеличким вічком — тіло її сина. І бойовий побратим Саші — лейтенант Параскева, також Сашко, передав їй годинник з розбитим склом. Наручний годинник її загиблого сина. Стрілка на циферблаті, що світився, зупинилася на позначці, від якої обімліла душа: 8 година 58 хвилин...

Саме в таку годину матері привиділося, що стоїть вона вся в крові; саме в такий час у чужих, несходимих горах, де мертві скелі та холодний камінь, прикривши собою відхід юних воїнів, глянув ув очі смерті її Олександр. В гірській ущелині Дігаль, побіля Джелалабада…»