«А шарик летит...» або Сумбурні роздуми на першовересневій лінійці

Під’їхали до школи - і стало зрозуміло: торжества не уникнути. Марно я зраділа була за нашу директрису - що не піддалася масовому психозу й розсудливо вирішила, оскільки нинішнього року День знань випав на вихідний, взятися «за справи» в понеділок третього. Аж ні, обов’язковим веселощам - бути! І звичні пробки на під’їзді до школи, аварія на перехресті, натовпи мам із відвертими декольте і налакованими зачісками - цього підтвердження. Ну, здрастуйте, рідні!

Біля школи все по-святковому: за квартал чути музику - щось нетлінне типу «Школьные годы, чудесные», ґанок і паркан прикрашені жовтими та блакитними гірляндами повітряних кульок. А вже квітів море - від айстр до астромерій - на кожен, так би мовити, статус.

Це квіткове розмаїття нагадало історію, розказану чоловіком учительки, теж учителем. Про те, як вони з дружиною після помпезної лінійки витратили останні гривні на таксі й відвезли непотрібні букети на Бессарабку. Здали оптом - їм вистачило потім дожити до зарплати, але зараз не про це.

У нас - свято! Радісно побачити «своїх» після виснажливих тримісячних канікул. Діти, звільнившись від квіткового тягаря, тикають пальцями в екрани, вихваляючись перед однолітками новими гаджетами та країнами, в яких побували влітку. До числа «відстійних» потрапляють Єгипет, Туреччина і Крим, статусними залишаються Греція, Ізраїль, Хорватія та всілякі з хитромудрими назвами острови. Класна керівниця зі строкатим оберемком стояла біля входу, як дівчина, що обіймає сніп, із картини Пимоненка «Жито», і з-за квітів її майже не було видно. З напруженою усмішкою людини, котра приносить погану звістку, вона повідомила, що плата за школу підвищується на 100 гривень на місяць, і ще 60 треба здати на воду, про решту - потім. Отже, буде й решта, подумалось, а я так витратилася, лаштуючи сина до школи, що до зарплати залишилося тільки на необхідне.

Від сумних дум відвернула мама з батьківського комітету. Відкликавши вбік, вона вкрадливо повідала, що через тиждень у класної керівниці день народження, збирають по 100 гривень, але краще відразу здати ще 100 - на День учителя. Адже він уже через місяць, а де вона потім нас ловитиме? Від моєї неадекватної реакції її врятував заклик стати на місця на розлініяному крейдою шкільному стадіоні, де й відбувалося дійство - свято першого дзвінка.

Присутні оточили плац по периметру: біля самого краю - штовхаючись, стояли чорно-білі вертляві, ще по-літньому вільні галченята-учні, за ними - шипіли й осмикували дітей вчителі, далі - тіснився строкатий натовп ошатно вдягнених родичів. Люблять у нас перше вересня - свято сімейної єдності. У психологів зараз нова теорія - сім’я об’єднується не навколо вогнища (де ви бачили те вогнище?), а навколо дитини. На нашому торжестві на одну припадало інколи по п’ятеро-шестеро дорослих: мама, два батьки - відставний і актуальний, дідусі-бабусі. Одного дідуся в орденах везли у візку, малюків несли на руках. Саме в цей день раз на рік можна побачити рідних батьків, що якось відсторонено-сумно спостерігають за своїми дорослими нащадками.

Перше вересня - як карб на одвірку - видно, як ростуть діти. Та й власне життя наповнюється смислом: не марную, мовляв, вік, а дитину рощу, - он уже який красень! А ще в цей день ми, притихнувши від урочистості моменту, неначе самі стаємо маленькими, хай не вільними, але й не відповідальними за своє (і не тільки) життя. Зараз нам скажуть: п’ятий «Б» - за мною, у клас, і ми підемо. Спочатку буде темний гулкий коридор, а потім, як у фільмах про тих, хто пережив клінічну смерть, - світлий, свіжопофарбований клас, чисті зошити, новенькі підручники. І самі ми такі новенькі, і так хочеться слухати рівний голос ще спокійної після літа вчительки і точно знати: попереду все життя - увесь цей пружний світ, і ти обов’язково будеш усім, ким захочеш, і матимеш все, що захочеш.

І вже звідти, з прекрасного майбутнього, видаватимуться не такими важливими проблеми рахунків, платіжок, курсів та цін. Чому ми, дорослі, такого значення надаємо грошам? Самі собі створюємо проблеми - їй-богу! Ну не помру ж я до цієї зарплати, у крайньому разі - схудну. Син у мене обідає в школі, за квартиру заплачу наступного місяця, ну, туфлі хотілося - то без них можна обійтися. Вересень обіцяють теплий, з босоніжок перевзуюся відразу в півчобітки… Ну ось, знову я про матеріальне.

А свято в розпалі. Від гучного голосу директриси прокинулися й ті з навколишніх багатоповерхівок, кого не розбудила ще мажорна - у забутому сенсі - музика. Голий до пояса чоловік на балконі з чашкою і сигаретою сонно дивиться на дійство, що відбувається внизу. Поверхом нижче - бабуся, рожева від розчулення, теж ностальгує під знайому мелодію, раз у раз витираючи під окулярами носовою хусткою. Жінка у квітчастому ситці замислилася, очевидно, над швидкоплинністю часу. Здається, ще вчора вона, ошатна, так само проводжала своїх дітей, а тепер вони кажуть їй по телефону, щоб не втручалася в їхнє життя.

Ось підняли національний прапор, усі виструнчилися, зазвучав гімн. Скажу без іронії - від несподівано прекрасної його мелодії на тлі всієї цієї суєти защипало в очах. І зів’яла гордість, бита поганими дорогами, відвертим пофігізмом чиновників усіх мастей, принизливим побутом, ворухнулася десь у сонячному сплетінні: ми - українці. І не до речі згадалося «Ющенко - так!» І мимоволі заримувалося: «Старий м…к». Але це - хвилинна слабкість…

Гімном торжество не закінчувалося, як я сподівалася, а тільки починалося. Потім були ще вірші речитативом від першокласників, затиснених на трибуні пузатими тітками. Чому це, подумалося, у наших школах, як у джазі, - тільки дівчата? Так від безгрошів’я, звісно ж! Це саме вони, шановані, завжди вчать наших синів, плекаючи в них майбутні неврози: не плач, ти ж чоловік. А звідки їм знати, як і чому плачуть чоловіки, якщо переважна більшість учительок від свого нелегкого шкільного життя самі - хронічно незаміжні. І - не плачуть, сильні! Хоча… Побажаю їм у цей день щастя в особистому житті.

Кілька разів хотілося піти, але син весь час озирався, тримав мене в полі зору. Знічев’я розглядала спини батьків. Он тій мамі вочевидь не дають спокою лаври Шрекової Фіони: зелене плаття і яскраво-червоне волосся. А та, віддалік, - наша модель (правда, ми так і не з’ясували, модель чого) - худюща й довга, як ратище прапора, тільки замість полотнища - лляне волосся, яке вона раз у раз поправляла. А як зворушливо схожі фігурами, перехопленими ременями по широких таліях, тато, працівник прокуратури, та мама, що стоїть поруч і працює дружиною.

Батьки ще одного синового однокласника - теж прекрасна на вигляд пара. Він - у бездоганному костюмі, білосніжній сорочці, вона - затягнута не по роках у блискучу шкіру, свіжа засмага на високих ногах. Чоловік вочевидь нервує, йому треба на службу, він - чиновник високого рангу. Весь минулий рік пара була на межі розлучення, його дружина галасливо обговорювала свої кривди, зокрема й зі мною. Тепер же вони дивилися в одному напрямку, і я пораділа за них. І, нарешті, традиційно комічна пара - записний відмінник-переросток із найменшою першокласницею, як із мавпочкою, на плечах, пройшли по колу, щосили трясучи перев’язаним червоною стрічкою дзвоником. Його досить скромний, заглушуваний нав’язливою музикою з динаміків клекіт і відкрив нам новий навчальний сезон.

І тут, як було задумано за сценарієм, школярі одночасно розтиснули кулачки, й кілька сотень синіх та жовтих повітряних кульок повільно попливли вгору. Спочатку - повз роззяв із сусідніх будинків, що проводжали їх очима, потім уже - вище дерев і дахів. Віддаляючись, кульки ставали дедалі меншими і ще довго пливли на тлі білястого неба синьо-жовтою хмарою, схожою на карту України, доки не перетворилися на чорні цятки. Знову осінь.