14 ВЕРЕСНЯ — 75 РОКІВ ВІД ДНЯ СМЕРТІ АЙСЕДОРИ ДУНКАН, АМЕРИКАНСЬКОЇ ТАНЦІВНИЦІ НЕЩАСЛИВА ЖІНКА У СПОГАДАХ СУЧАСНИКІВ

Дункан Айседора (27.05.1878, Сан-Франциско — 14.09.1927, Ніцца), американська танцівниця. Одна з перших сучасних танцівниць, що протиставила класичній школі балету вільний пластичний танець. 1903 р. уперше виступила з концертною програмою в Будапешті. Заперечуючи школу класичного танцю, Дункан висувала принципи загальнодоступності танцювального мистецтва, відстоювала ідею загального художнього виховання дітей. У своїх творчих пошуках спиралася на зразки давньогрецького пластичного мистецтва, прагнула органічно зв’язати танець і музику. Дункан відмовилася від умовних жестів і поз, користувалася природними виразними рухами. Балетний костюм (пачку, трико) замінила вільною тунікою, танцювала без взуття («танок босоніжок»). Дункан вважала, що рухи в танці зумовлюються «внутрішнім імпульсом». У концертних виступах використовувала класичну симфонічну та фортепіанну музику, ілюструючи танцем твори Л.Бетховена, П.Чайковського та ін. Танець Дункан близький до пантоміми, він складався з елементів ходьби, бігу на «напівпальцях», виразних жестів. Танцівниця мала великий емоційний вплив на глядача. «Вільні рухи», не підкріплені технікою танцю, значно збіднювали її мистецтво. Дункан не залишила системи, яка могла б задовольнити вимоги професіонального хореографічного мистецтва. Засновані Дункан школи в Німеччині (1904), Франції (1912), США (1915) існували недовго. Дункан гастролювала Європою, неодноразово приїжджала до Росії (1905, 1907—1913 рр.)... У 1921—1924 рр. жила в СРСР. 1921 р. організувала в Москві студію (існувала до 1949), якою після від’їзду Дункан керувала її прийомна дочка Ірма Дункан.

Велика Радянська Енциклопедія, т.8.

«Єсенін був закоханий стільки ж у Дункан, скільки в її славу...»

Влітку 1921 року на запрошення А.Луначарського, наркома освіти, Дункан приїхала до Росії. Цього самого дня був прикомандирований до Айседори і театральний працівник, журналіст І.Шнейдер: він допомагав американці в організації школи танцю.

Якось, у листопаді того самого року, Шнейдера зупинив на вулиці відомий московський театральний художник Г.Якулов. Хто міг передбачити, що того самого вечора відбудеться зустріч двох знаменитих людей, про яку вже понад 75 років пишуть газети й журнали всього світу й створюються поеми, романси, п’єси, кінофільми, музика, картини, скульптури...

— У мене в студії сьогодні невеличкий вечір, — сказав Якулов журналісту, — приїжджайте обов’язково. І, якщо зможете, привезіть Дункан. Було б цікаво ввести її в коло московських художників і поетів.

Шнейдер пообіцяв.

Поява Дункан викликала чимало галасу. Вмить танцівниця була оточена людьми. Якулов радів.

«Раптом, — згадує Шнейдер, — мене ледь не збив із ніг якийсь чоловік... Він промчався, викрикуючи: «Де Дункан? Де Дункан?»

— Хто це? — запитав я Якулова.

— Єсенін... — засміявся він.

Я кілька разів бачив Єсеніна, але тут не відразу впізнав його.

Трохи пізніше ми з Якуловим підійшли до Айседори. Вона напівлежала на софі. Єсенін стояв біля неї навколішках, вона гладила його волосся... Важко було повірити, що це перша їх зустріч; здавалося, вони знають один одного дуже давно, так безпосередньо поводилися вони того вечора.

Якулов познайомив нас. Я уважно дивився на Єсеніна. Всупереч прислів’ю: «Погана слава біжить, а хороша лежить», — за ним наввипередки бігли обидві слави: слава його віршів, у яких була справжня велика поезія, і «слава» про його ексцентричні витівки.

...Єсенін стояв навколішках і, звернувшись до нас, пояснював: «Мені сказали: Дункан у «Ермітажі». Я полетів туди...»

Айседора знову почала гладити «золото его волос»... Так вони «проговорили» весь вечір різними мовами буквально (Єсенін не володів жодною іноземною мовою, Дункан не говорила російською), та, здається, цілком розуміли один одного.

— Він читав мені свої вірші, — говорила мені того вечора Айседора, — я нічого не зрозуміла, та я чую, що це музика й що вірші ці писав геній!»

«Наступного дня, — розповідає про все побачене поет А.Марієнгоф, — ми були в Дункан.

Вона танцювала нам танго «Апаш». Апашем була Айседора Дункан, а жінкою — шарф.

Страшний і прекрасний танець.

Вузьке й рожеве тіло шарфа звивалося в її руках. Вона ламала йому хребет, судомними пальцями стискала горло. Нещадно й трагічно звисала кругла шовкова голова тканини.

Дункан закінчувала танець, розпластавши на килимі труп свого судомно випростаного примарного партнера.

Єсенін був її повелителем, її паном. Вона, як собака, цілувала руку, яку він заносив для удару, і очі, в яких частіше за кохання горіла ненависть до неї.

І все-таки він був тільки партнером, схожим на той шматок рожевої матерії, безпорадний і трагічний.

Вона танцювала. Вона вела танець».

«И какую-то женщину, сорока с лишним лет, называл скверной девочкой и своей милою».

«Почуття Єсеніна до Айседори, — пише І.Шнейдер у книжці «Зустрічі з Єсеніним», — яке спочатку було ще якимось неясним і тривожним відблиском її сильного кохання, тепер, мабуть, палало з такою самою яскравістю та силою, як і кохання до нього Айседори.

Обоє вони вирішили закріпити свій шлюб за радянськими законами, тим паче, що мали їхати до Америки, а Айседора добре знала звички тамтешньої «поліції моралі»...

Загс був сіреньким і канцелярським. Коли їх запитали, яке прізвище вони вибирають, обидва побажали носити подвійне — «Дункан-Єсенін». Так і записали у свідоцтво про одруження та в їхні паспорти. У Дункан не було із собою навіть її американського паспорта — вона й до Радянської Росії відправлялася, маючи на руках якусь французьку «фільчину грамоту». На останній сторінці цієї книжечки була маленька фотографія Айседори, дуже гарної, з живими, повними вологого блиску та якоїсь проникливості очима. Цю книжечку разом із листами Єсеніна я передав навесні 1940 року до Літературного музею.

— Тепер я — Дункан! — кричав Єсенін, коли ми вийшли із загсу на вулицю.

Напередодні Айседора зніяковіло підійшла до мене, тримаючи в руках свій французький «паспорт».

— Чи не можете ви трішки тут виправити? — ще більше бентежачись, попросила вона.

Я не зрозумів. Тоді вона торкнулася пальцем цифри з роком свого народження. Я розсміявся — переді мною стояла Айседора, така гарна, струнка, схудла та помолоділа, набагато краща за ту Айседору Дункан, яку я вперше, близько року тому, побачив у квартирі Гельцер...

— Ну, туш у мене є... — сказав я, удаючи, ніби не помічаю її зніяковілості. — Та, по-моєму, це вам і непотрібно.

— Це для Єзенін, — відповіла вона. — Ми з ним не відчуваємо цих п’ятнадцяти років різниці, але вона тут написана... і ми завтра дамо наші паспорти до чужих рук... Йому, може, буде неприємно... Паспорт же мені незабаром не буде потрібний. Я отримаю інший.

Я виправив цифру.

Наскільки швидко були виконані всі паспортні формальності радянськими установами, настільки довго тягли з візами посольства тих країн, над якими Дункан і Єсенін мали пролітати...

10 травня 1922 року легенький літак пробіг аеродромом, відокремився від землі і незабаром перетворився на невеличкий темний силуетик на голубому небі».

Діти Дункан. Невигойна рана

«Це було навесні 1917 року в Москві, і лише через п’ять років, — згадує поетеса Н.В.Крандієвська-Толстая, дружина А.М.Толстого в 1917—1938 рр., — ми зустрілися знову, у Берліні...

— Єсенін! — гукнула я.

Він не відразу впізнав мене. Впізнавши, підбіг, схопив мою руку й крикнув:

— Оце так... Ось так зустріч! Сидора, дивися хто...

— Qui est-ce? (Хто це? — фр.) — запитала Айседора. Вона ледь ковзнула по мені бузковими очима й зупинила їх на Микиті, якого я вела за руку.

Довго, пильно, немов нажахано, дивилася вона на мого п’ятирічного сина, і поступово розширені атропіном очі її розширялися дедалі більше, наливаючись слізьми.

— Сидоро! — термосив її Єсенін. — Сидоро, чого ти?

— Oh, — простогнала вона нарешті, не відриваючи очей від Микити. — Oh, oh!.. — І опустилася на коліна перед ним, просто на тротуар.

Переляканий Микита вовком дивився на неї. А я зрозуміла все. Я намагалася підвести її. Єсенін допомагав мені. Цікаві стовбичили навколо. Айседора підвелася і, відсторонивши мене від Єсеніна, закривши голову шарфом, пішла вулицями, не обертаючись, не бачачи перед собою нікого. Єсенін біг за нею у своєму дурнуватому циліндрі, розгублений.

— Сидоро, — кричав він, — зачекай! Сидоро, що сталося?

Микита гірко плакав, припавши до моїх колін.

Я знала трагедію Айседори Дункан. Її діти, хлопчик і дівчинка, загинули в Парижі, в автомобільній катастрофі, багато років тому.

Дощового дня вони їхали з гувернанткою в машині через Сену. Шофер загальмував на мосту, машину занесло на слизьких торцях і перекинуло через поручні в річку. Ніхто не врятувався.

(Якщо бути точнішим, то все сталося так: автомобіль із гувернанткою і дітьми заглух. Шофер вийшов, щоб перевірити мотор. Раптом автомобіль почав задкувати до Сени. Водій кинувся до дверцят, але не зміг відчинити їх, ручку заклинило, машина накренилася й сповзла в річку. Коли автомобіль, нарешті, дістали з ріки, пасажири були мертві. Після трагедії Айседора клопоталася за водія, якого затримала поліція. «Він — батько, і я маю знати, що він повернувся до сім’ї». — Л.П.)

Хлопчик був улюбленцем Айседори. Казали, що він схожий на Микиту, та наскільки він був схожий на нього, знати могла одна Айседора. І вона про це довідалася, бідолашна».

Париж був приголомшений трагедією Айседори та її мужністю. Ніхто не бачив її сліз. «Коли я поверталася до свого ательє, я твердо вирішила покінчити з життям. Як могла я залишатися жити, втративши дітей? І тільки слова маленьких учениць, які оточили мене: «Айседоро, живіть для нас. Хіба ми — не ваші діти?» — повернули мені бажання вгамувати печаль цих дітей, які ридали над утратою Дірдре та Патрика».

Про дітей вона намагалася ні з ким не говорити. Та їхні образи постійно переслідували її. Якось, побачивши їх у хвилях моря, вона кинулася назустріч, та діти зникли у водних бризках. Злякавшись, що божеволіє, Айседора впала на землю і голосно закричала. І тут хтось торкнувся її голови. Перед нею схилився молодий чоловік. «Я можу вам будь-чим допомогти?» — запитав він. У розпачі Айседора відповіла: «Так, врятуйте мене. Дайте мені дитину». Їхній зв’язок був нетривалий: молодий італієць був заручений.

Почувши крик сина, Айседора ледь не задихнулася від щастя. Вона знову тримає в обіймах власну дитину! Це щастя було коротким: через кілька годин хлопчик помер. «Мені здається, що цієї хвилини я зазнала найбільших страждань, які можуть випасти людині на землі, тому що в цій смерті начебто повторювалася смерть двох перших дітей, повторювалися давні страждання, і до них ще приєдналися нові».

Новий біль Айседори. Кінець ідилії.
Смерть поета

Скажу наперед, що Єсенін від початку був закоханий у Дункан не менше, ніж узагалі міг закохуватися. Жінки не відігравали в його житті великої ролі. Та незабаром самовідданість Айседори, її вірність і любов до золотоволосого ельфа стала часом перетворюватися на свою протилежність. Дедалі частіше в неї виникала думка про неминучий кінець їхніх стосунків.

«У неї, — пише видатний бельгійський письменник Франц Елленс (справжнє ім’я Фредерик ван Ерманжан), — не було жодних ілюзій, вона знала, що тривожне щастя буде нетривалим, що вона має пережити драматичні потрясіння, що рано чи пізно маленький дикун, якого вона хотіла виховати, знову стане самим собою і скине із себе, навіть може, жорстоко й грубо ту любовну опіку, якою їй так хотілося його оточити. Айседора палко кохала юнака-поета, і я зрозумів, що це кохання від початку було розпачем».

Після повернення з-за кордону в серпні 1923 року «Дункан, — розповідає журналістка Г.Беніславська, — незабаром поїхала на південь (на Кавказ і в Крим). Не знаю, чи обіцяв Сергій Олександрович приїхати до неї туди. Факт той, що майже щодня він отримував від неї та Шнейдера телеграми. Вона постійно чекала і звала його до себе. Телеграми ці його дуже дратували, нагадуючи про неминучість майбутніх ускладнень, пояснень, може, трагедії. Він намагався придумати, як би це скінчити відразу. Одного ранку прокинувся, сів на ліжку і написав телеграму: «Я казав ще в Парижі, що в Росії я піду геть. Ти мене дуже озлобила. Кохаю тебе, та жити з тобою не буду. Нині я одружений і щасливий. Тобі бажаю того самого. Єсенін».

Дав прочитати мені. Я зауважила — якщо кінчати, то краще не згадувати про кохання і т.п. Переписав: «Я кохаю іншу. Одружений і щасливий. Єсенін». І відіслав.

...Через кілька днів я із Сергієм Олександровичем усю ніч розмовляла. Говорили на найрізноманітніші теми. Я стала запитувати про Дункан, яка вона, хто і т.п. Він чимало розповідав про неї. Розповідав, як вона розпочинала свою кар’єру, як їй довелося пробивати дорогу. Казав також про власне ставлення до неї:

— Була пристрасть, і велика пристрасть. Цілий рік це тривало, а потім усе минуло і нічого не залишилося, нічого немає...

Розповідав, які стосунки були. Потім говорив про скандали, як він злився, хотів позбутися її і як якось він розбив дзеркало, а вона покликала поліцію.

— А яка вона ніжна була зі мною, як мати... У неї взагалі дуже багато ніжності.

Під час цієї розмови я вирішила запитати, чи кохає він Дункан тепер. Може, він сам себе обдурює, а насправді страждає через неї... Коли я сказала, що, може, він, сам того не розуміючи, кохає Дункан і, може, тому так страждає, що йому в цьому разі не треба поривати з нею, він твердо, прямо і чітко сказав:

— Ні, це зовсім не так. Там для мене кінець. Зовсім кінець. До Дункан уже нічого немає і не може бути, — повторив знову. — Так, пристрасть була, та все минуло. Порожньо, розумієте, зовсім порожньо...»

Єсенін і Дункан остаточно розлучилися.

Довідавшись у Парижі в грудні 1925 року про трагічну смерть Єсеніна в Ленінграді, Айседора зізналася: «Я була вражена смертю Сергія, але я плакала і страждала через нього так багато, що, мені здається, вичерпала всі людські можливості для страждань».

Роком пізніше Дункан отримала повідомлення з московського суду, що як офіційна вдова С.Єсеніна вона успадковує гонорари за всі його вірші. Айседора відмовилася від спадщини на користь матері та сестер поета.

На щастя, вона не страждала

14 вересня 1927 року в Ніцці Айседора Дункан сіла в машину. «Через хвилину після цього, — розповідає письменниця Мері Десті, — вона була мертва.

Як пояснити, що сталося? Коли машина повільно рушила й не встигла ще відійти й на десять ярдів (трохи більше 9 метрів. — Л.П.), я помітила, що бахрома її шалі тягнеться по землі, ніби тонка цівка крові, що стікає вниз. Я закричала: «Айседоро, твоя шаль, твоя шаль». Раптом машина зупинилася, і я сказала російському хлопчику Івану: «Біжи швидше до Айседори й скажи їй, що в неї звисає шаль і що вона розірветься».

Я думала, що машина зупинилася, тому що я крикнула, і кинулася до неї. Зупинилося ще кілька машин, і Буггатті, водій автомобіля, пронизливо закричав: «Я вбив Мадонну, я вбив Мадонну». Я підбігла до Айседори й побачила, що вона сидить на тому самому місці, що й дві секунди тому, коли від’їжджала, але її прекрасна голова звисає через борт, міцно стягнута шаллю.

Ця потужна гоночна машина була двомісна й дуже низька. Сидіння шофера було трохи попереду за друге, отже Буггатті, щоб побачити шаль, мав обернутися. Крил у машини не було, і коли Айседора закинула кінець шалі через плече, важка бахрома зачепилася за заднє колесо з її боку. Природно, кілька поворотів колеса — і бідна голівка Айседори вдарилася об борт, обличчя розбилося і було затиснене, немов у лещатах. Перший же швидкий оберт колеса зламав їй шию, пошкодивши яремну вену, і вбив її на місці, як вона того завжди бажала; вона не мучилася жодної секунди і не встигла зрозуміти, що ж коїться».

* * *

«Образ Айседори Дункан, — згадує поет, прозаїк і перекладач Рюрик Івнєв (псевдонім Михайла Олександровича Ковальова), — назавжди залишиться в моїй пам’яті немов роздвоєним. Один — образ танцівниці, сліпучого видіння, яке не може не вразити уяви, інший — образ чарівної жінки, розумної, уважної, чуйної, від якої віє затишком домашнього осередку.

…Чуйність Айседори була дивовижною. Вона могла безпомилково відчувати всі відтінки настрою співрозмовника, і не тільки побіжні, а й все чи майже все, що таїлося в душі...»