Життя в парі: криза жанру?

Чому останнім часом дедалі більше людей свідомо чи під тиском обставин живуть - як би його краще сказати: самотньо, автономно, незалежно, соло, самі по собі? І добра половина з них не лише не страждають через це, а навпаки, вважають, що вони живуть більш яскравим і повноцінним життям, ніж їхні обтяжені сімейними клопотами «заякорені» ровесники. Зараз і хлопці не поспішають, як це було заведено ще в недалекому минулому, пройти, одружившись, своєрідний обряд ініціації у доросле життя, та й серед дівочих мрій далеко не на першому місці - білий вельон і лімузин з лялькою на капоті. І юні, і зрілі чимраз частіше ставлять собі запитання «навіщо?» та «як?», не кваплячись із заміжжям й дітьми. А поки що дають собі раду, живучи одинаками або у так званому пробному (цивільному) шлюбі, тим часом здобувають одну-дві освіти, піднімаються кар’єрними сходинками на роботі, подорожують світом.

Анонімність сучасного життя у великих містах, супроводжувана майже цілковитою байдужістю людей одне до одного, звела нанівець вплив такого потужного фактору як суспільний осуд (і його набагато рідше застосовуваної протилежності - схвалення), що його традиційно уособлювали бабусі на лавочках біля під’їздів. Відтак запитання «Що скажуть люди?» сприймається як архаїчно-риторичне, на кшталт «Чому розплетена коса?» або «Чому заплакані очі?». Нині навіть народження дитини не завжди вважається достатнім приводом для штампу в паспорті, часто батьки так і продовжують «зустрічатися» і разом виховувати маля.

Тож чи можна констатувати, що майже тисячолітній інститут шлюбу, осердя й основа біосоціальної репродукції, уже віджив своє і сприймається у наш час як застарілий і непотрібний, а чи краще схарактеризувати цей процес як пошук нових сенсів життя удвох і паралельно - нової ідентичності для себе як самостійної одиниці або чиєїсь «половинки». Питання також: якщо зростає кількість домогосподарств, які складають з однієї особи, або так званих дітоцентрованих сімей (мати плюс дитина), то це свідчить про підвищення загального рівня невлаштованості, нещасливості у суспільстві чи про зміну самих критеріїв щастя, розширення умов, за яких сучасна людина почувається щасливою і живе повноцінним життям? Іншими словами, перефразовуючи класика: якщо зорі гасять, то це комусь потрібно? І, відповідно, люди, які вирішили жити соффло - жертви обставин чи ковалі свого індивідуального щастя?

Сучасне суспільство - індивідуалістське і спонукає людину до самоідентифікації, до самостійного вибору свого майбуття та соціальних зв’язків, до створення власного капіталу стосунків і відповідальності за свій вибір. Рішення жити чи не жити в парі - лише один з елементів цього процесу. Проте жоден інший вибір не є настільки засадничим для майбуття людини, як цей. Рідко трапляється, що хтось іще замолоду твердо постановив собі жити соло. Найчастіше скуштувати незалежного життя змушують обставини, однак серед тих, хто цим обставинам піддався, дедалі менше людей з часом прагнуть позбутися «нестерпної легкості» самотнього буття. Колись молодь перебиралася жити окремо тільки вимушено, коли іншого вибору не було, нині ж у містах окреме помешкання далеко від родини стає звичним явищем. Жінки, які самі собі заробляють на життя, самі вирішують, де і з ким їм відпочивати, більше не вагаються критично оцінювати те, що їм може дати шлюб. Просто вийти заміж уже недостатньо - майбутній чоловік повинен бути справді вартий того, щоб заради нього поступитися власною свободою. А відмова від кар’єрного зростання заради інтеграції в сім’ю для сучасної жінки - значна жертва і має якось окупитися.

Отже, постає питання: до якої міри можна залишатися собою, культивувати особисті смаки і здійснювати власні мрії - і не зруйнувати сім’ю? Деяким заміжнім жінкам це вдається завдяки виснажливій еквілібристиці: вони змушені постійно балансувати на вузькій доріжці між крайніми позиціями «бездушної кар’єристки» і «берегині домашнього вогнища». Їхні ж чоловіки, підігруючи дружинам, уособлюють делікатну «неавторитарну владу». Та все ж за цими титанічними зусиллями криється потужний примус, і вибух неминучий.

Після розриву, якщо вона ж і є його ініціатором, жінка зазвичай почувається визволеною, вона насолоджується свободою і знову стає господинею власного життя. Тепер можна не забивати собі голову побутом, а, перекусивши чимось нашвидкуруч приготованим, ніжитися півдня у ліжку, годинами теревенити по телефону або піти світ заочі, нікому не звітуючи й не маючи почуття провини. Така легкість п’янить, та водночас її… важко пережити. Адже якщо ідентичність сім’янина визначається конкретними вагомими речами, то ідентичність одинака - лише власним уявленням про себе й тими можливостями, які перед тобою відкриваються. Життя здається легким, бо його відтепер начебто легко змінити, але водночас воно починає відчуватися… порожнім.

Одного дня жінка вирішує для себе, що вона поки що побуде сама, з огляду на відсутність кращого вибору, присвятить більше часу роботі, де й справді часто досягає значних успіхів. Удень, на роботі, життя вирує, але увечері, у вихідні й свята, в моменти, коли її долають труднощі й утома, думка про нову зустріч та щасливе життя виникає дедалі частіше, а іноді стає нав’язливою. Але через нереалістичні очікування кількість претендентів на руку самостійної, впевненої у собі жінки критично зменшується, адже що позитивніше вона сприймає сьогодення, то вищим виставляє рівень вимог. Їй потрібен або досконалий мужчина, або ніхто.

Перфекціонізм - це не лише суб’єктивне світосприйняття успішних людей, але й визнана науковцями об’єктивна перешкода. «Вони досягають таких висот, що більше не знаходять рівних собі, - вважає французький соціопсихолог Жан-Клод Кофман («Самотня жінка і чарівний принц»), - а ще менше тих, хто б стояв вище за них. Фактично траєкторії автономності чоловіків та жінок дуже різні: чоловіки перебувають переважно внизу на соціальній драбині, жінки - переважно вгорі. Як бачимо, відповідності немає, умови ж формування пар з-поміж чоловіків і жінок, що усталились у житті соло, проблематичні. Особливо при зіставленні соціальних відмінностей з віковим розривом: самотні чоловіки воліють жінок молодих, які соціально за них нижчі. А от жінки домагаються дедалі більших успіхів у професійному плані. І, нарешті, головне: у них різні очікування. Сексуальності та вирішення господарських питань чекають радше чоловіки, підтримки й інтимного спілкування - жінки».

Та все ж є люди, які більше схильні до автономного життя. Що то за одні? Зі сторінок літератури виринають образи закоренілого спокусника, маніакальної старої діви, невиправного скромника, озлобленого асоціального типа, прагматичного егоїста тощо. Однак самі по собі риси характеру не можуть бути причиною самотності, адже на повну силу вони проявляються лише за певних обставин. Сором’язливість, тривожність, інтровертність, низька самооцінка перешкоджають легкому зав’язуванню знайомств та самоствердженню. Тут бракує не бажання, а можливості для більш інтенсивного спілкування. З другого боку, непростий характер, висока самооцінка, вміння подати себе та прагнення до загального захвату, а на додачу нерідко ще й високі доходи змушують тричі подумати, чи варто закріпачувати себе родинним життям. Отже, бракує бажання пов’язати себе з кимсь за наявності можливості для цього.

Та все ж є дещо спільне для всіх тих, хто живе самотньо, вважає Ж.-К. Кофман. Це, зокрема, надмірний потяг до навчання, наявність двох-трьох усталених побутових звичок, які спершу зовсім безневинні, та з часом дедалі більше цементіють та не терплять жодного втручання й порушення, а також надто ранній початок статевих стосунків. Усе це сприяє формуванню особливого стилю відносин (здебільшого у чоловіків), який надалі характеризується постійною зміною партнерів і дедалі частішими періодами життя соло.

Доля самітника, протиставлена рутині сімейних обов’язків, усе ж не є втіленням абсолютної свободи. Віддаленість від інституту сім’ї ослаблює дисципліну й позбавляє від тягаря буденності, нав’язуючи натомість, як уже зазначалося, стиль більш відкритого і легкого буття. Ослаблення соціального примусу, добровільне усамітнення створюють сприятливі умови для того, аби глибше дослідити власний внутрішній світ, самовіддано поринути у творчість, розширити межі самовиявлення. Відомо, що чимало митців були самотніми. Однак не всіх усамітнення робить геніями. Досить часто, пожертвувавши родиною заради творчості, людина так і не реалізує свої можливості, натомість поринає в депресію та відчуває постійну втому від безплідної діяльності.

Як свідчать історії життя, проаналізовані психологом Ерікою Флао, є тисячі способів бути творцем та залишити свій слід в умах чи серцях сучасників. Адже творчість не обмежується тісними рамками традиційного мистецтва - шедевром може стати й непересічна історія кохання.

До когорти самітників долучається дедалі більше людей, часто мимоволі. Не всі уміють на повну скористатися тим, що їм пропонує життя соло. Іноді, залишившись без пари, людина починає шукати переконливі докази вищості свого становища. Очевидних переваг не так уже й багато, зате вони набувають більшої окресленості у порівнянні з подружнім життям ближнього. Прискіпливо спостерігаючи за його перипетіями, одинаки небавом починають помічати безліч недоліків. Однак оцінка їхня необ’єктивна, адже бачити хороше заважає уражене самолюбство та глибинна внутрішня ідеалізація сім’ї.

Власне кажучи, спротив викликає не стільки наявність пари, скільки неминуча рутина, що запановує у сімейному житті: монотонність подружніх обов’язків, вечори перед телевізором, сварки через дрібниці - уся та задушлива атмосфера «нормальності». Якщо оце і є «сімейне щастя», міркують собі неодружені жінки, то хай йому грець, житиму сама.

Чимало самотніх людей зізнаються, що воліли б мати пару, але от лихо, де ж її знайти? Скільки разів доводилося чути, що немає нині нормальних чоловіків/жінок! Психологи пояснюють такий негативізм тим, що інформацію самотні черпають з недостовірних джерел. Скажімо, з безвиході самотня жінка починає стосунки із жонатим чоловіком, який (з корисливою метою, звісно) солов’єм заливається про жахіття свого подружнього життя, переконуючи, що в усіх його друзів удома теж таке коїться. Нещаслива коханка, в результаті, мало того, що впевнена, що всі чоловіки - зрадливці, так іще отримує хибне враження про життя у шлюбі. А ще й заміжні подруги, немов відчуваючи провину за те, що їм пощастило більше, під час посиденьок роздувають до вселенських масштабів найменше непорозуміння з чоловіком.

Яким же буде наш висновок: краще жити «для себе» і сповна насолоджуватися перевагами незалежності, чи, не піддавшись на залякування, «заякоритися» у подружньому житті? Істина, як завжди, десь посередині: життя удвох - це не рай на землі, як видається самотнім, і не пекельні тортури, змальовувані деякими сім’янинами. Дехто схильний змальовувати власне життя у чорних барвах тільки через те, що заздрить людям, у яких воно інше, забуваючи про все хороше, що дала йому доля. А в інших сім’ях родинне щастя настільки пнуться виставити напоказ, що перш ніж ідеалізувати шлюб на основі цих картинок, слід пильно придивитися, чи настільки все райдужно за парадно оформленим фасадом.

Насправді, автономна модель, чи, радше, добровільне безшлюб’я - це особливий світ взаємин і почуттів, що відрізняється від усталеної норми, але від того не стає біднішим. Навпаки, іноді широке коло інтересів і безліч знайомств, безмір свободи і можливість самому писати історію власного життя стають безсумнівними перевагами. І «самотній жінці», яка навчилася ними користатися, й на гадку не спаде заздрити своїй подрузі, яка свідомо чи під впливом суспільних стереотипів обрала сімейне життя.