Вацлав Гавел: «Я готовий завжди підтримати Україну»

Колишній президент Чехословаччини, а пізніше Чехії, Вацлав Гавел — людина, авторитет і популярність якої поширюються далеко за межі маленької країни в центрі Європи. Гавел став символом боротьби з комуністичним режимом. Після придушення радянськими військами масових виступів у Чехії 1968 року він провів кілька років у в’язниці, а потім змушений був стати робітником. Попри всі перипетії, вистояв і очолив державу, яка за час його президентства здійснила небачений стрибок в економічному та демократичному розвитку.

Залишивши посаду першої особи Чехії, Вацлав Гавел почав їздити по світу з лекціями, в яких розповідав про долю країн пострадянського простору та про проблеми переходу від тоталітарного устрою до демократичного. Знаючи всі складнощі на цьому нелегкому шляху, Гавел не перестає підтримувати країни Східної Європи в їхньому прагненні побудувати демократичні держави — зокрема й Україну. За це в день 70-річного ювілею Вацлав Гавел удостоївся найвищої нагороди України — ордена Ярослава Мудрого.

— Пане Вацлаве, у вас безліч нагород різноманітних держав світу, громадських організацій, фондів та інститутів. Які з них вам найдорожчі та що ви відчуваєте, отримавши цей орден?

— Так, їх справді безліч. Удома в мене є підземна галерея, яку я називаю «галерея слави», — там вивішено близько 200 дипломів і нагород. Звісно, ці нагороди я дуже ціную, проте коли мене нагороджують черговий раз, завжди замислююся: чи заслуговую на це? Мимоволі я став для світу символічною особистістю процесу самозвільнення. Хоча це й важка ноша, я розумію, як важливо для багатьох народів мати позитивний приклад. Свого часу позитивним прикладом для Чехії були країни Європейського Союзу, і сьогодні я радий, що цей приклад привів країну до трансформації.

На честь мого 70-річчя у посольстві Румунії на два тижні виставлено всі отримані мною нагороди. Ми постараємося ще сьогодні приєднати до експонатів і орден князя Ярослава Мудрого, аби не лише я, а й інші могли на нього подивитися. Я глибоко ціную цю найвищу українську нагороду і хочу зазначити, що від самого початку підтримував помаранчеву революцію і перехід до демократичного ладу в Україні. Попри те що я вже не є президентом Чехії, я залишуся другом України і готовий завжди підтримати цю країну в разі потреби.

— Як ви гадаєте, чи вдалося Україні домогтися змін, задекларованих на Майдані?

— Для мене помаранчева революція від самого початку не була синонімом моментального переходу до солодкого життя. Після будь-якої революції завжди настає розчарування — так це було в Чехословаччині, так сталося і в Україні. Помаранчева революція стала для людей засобом самозахисту — це означає, що в країні є сили, здатні виборювати свої права. Революція була спрямована проти посткомунізму в найгіршому значенні цього слова — мафіозного посткомунізму. Це був очисний процес на шляху до демократії.

— Як політик, котрий сприяв вступу Чехії до Європейського Союзу, чи бачите ви таку можливість і для України?

— Європейський Союз, на жаль, шукає нині відповідь на те саме запитання, що й Україна: де закінчується Європа? Фактично лінія розриву, на мою думку, проходить через Україну. Та Україна — велика країна, і її шматує вибір, де їй краще бути — в Європі чи разом із Росією. Як на мене, сьогодні Україна демонструє тяжіння до євроатлантичного світу. Я також переконаний: Європейському Союзу вигідно прийняти Україну до свого складу. У мене склалося враження, що країни Заходу не усвідомили значення помаранчевої революції. Президент Квасьнєвський, як друг України, справді зрозумів її важливість, але я не певен, що такої самої думки дотримуються й у європейських структурах. Хоча багато чого залежить не лише від прихильності певних держав до тих чи інших сусідів. Усе залежить від бажання самої країни. Коли Чехія тільки-но вирішила вступити до Європейського Союзу, ніхто з нас і гадки не мав, що це за інституція. Нам здавалося, що це лише організація, де безліч чиновників вигадують, за якими правилами мають випускатися товари чи якими завширшки мають бути узбіччя у доріг. У ті часи ми зневажливо ставилися до системи правил, на яких грунтується ринкова економіка в розвиненому світі. А з’ясувалося, будь-якій країні, котра прагне вступити до Європейського Союзу, необхідно звернути увагу на ці правила, постаратися зрозуміти їх і прийняти.

— Хотілося б пригадати шлях Чехії до вступу до ЄС. Які помилки ви бачите тепер, чого можна було уникнути?

— Як і в кожній країні, що досить довго жила за тоталітарного режиму, багатьох помилок припустилися при приватизації. Проте навіть у тому випадку, якби існували чіткі правові межі, про які сьогодні багато говорять, однаково цей процес не можна було б вважати справою святих. Такий безпрецедентний процес, коли майно трильйонної вартості ділять між конкретними власниками, завжди супроводжується неймовірною спокусою та має свої темні сторони. У нас іще довго триватиме процес стабілізації, поки під поняттям «підприємець», нарешті, не побачимо творчу людину, котра робить щось хороше для користі громади. Попри це, правда й те, що ми могли обмежити обсяги крадіжок, не давати широкі повноваження шахраям. Сьогодні в цьому мало хто зізнається. Свою роль тут зіграло й нехтування правилами гри, а також акцент на швидкість дій.

— У багатьох інтерв’ю ви згадуєте як негативний момент розділення Чехії і Словаччини.

— Так, це розділення вразило не лише мене, а й усіх чехів і словаків. Ми настільки зрослися з ідеєю Чехословацької держави, що історичні події стали для нас величезним потрясінням, із яким не можна було так просто змиритися. Сьогодні, коли минуло стільки років, нам вдалося із цим упоратися. З’ясувалося, що величина та межі держави — не найголовніше. Головне — цінності, на яких ця держава грунтується. Крім того, після недавніх політичних змін у Словаччині відкривається простір для нового рівноправного та дружнього співіснування і партнерства обох держав. Дуже гостра в ті часи проблема співіснування двох суспільств тепер вирішилася. Сьогодні йдеться вже про те, що ми стали частиною сім’ї європейських демократій, у якій допомагатимемо одне одному.

— Від негативних сторін перейдемо до позитивних — яка подія на шляху Чехії до ЄС стала найважливішою?

— Скасування Варшавського пакту й подальший вступ до Північноатлантичного альянсу — це принципова подія не лише в історії нашої країни, а й в історії зміцнення позицій у міжнародному контексті. До цього моменту Чехія ще ніколи не була членом сильного й безпечного союзу, водночас заснованого на демократичних принципах і ідеалах. Ідеться про історично безпрецедентну річ, яку оцінить радше майбутнє покоління, ніж сучасне.

— Ви — політик, чиєї думки дослухаються у світі. Чи важко нести цей тягар?

— Коли згадую своє життя, розумію: на самому початку немає якогось певного рішення на кшталт «будеш авантюристом», «боротимешся зі світом» або «будеш політиком» — нічого подібного. Це довгий ланцюжок подій і різноманітних рішень, причому етичного характеру. Щораз людина має альтернативу й запитує себе, що краще. Зроблю це — буде відчуття, що журба серце крає, що я зрадив самого себе. Або вчинити по правді, але ризикувати та зіштовхуватися з наслідками? І це щодня. Та коли людина, нарешті, щось вирішить, вона автоматично потрапляє у ситуацію, коли їй доводиться прийняти доленосне рішення, яке спричиняє величезні наслідки. У такий спосіб з’являється ланцюжок ситуацій, наприкінці якого людина розуміє, що стала авантюристом або, на думку безлічі людей, героєм, навіть попри те, що героєм бути не хотіла, або політиком у найвищій функції, хоча кар’єру політика робити не збиралася...

— Наостанок хотілося б запитати, що побажали б українському народу?

— Українському народу я хотів би побажати, аби він міг радіти подальшому збереженню і розвитку ідеалів помаранчевої революції. Щоб у країні зміцнювалися демократичні інституції, щоб тривали економічні реформи, щоб люди жили у злагоді. І, нарешті, аби Україна в найближчому майбутньому могла вступити до тих організацій, членом яких є і Чехія.