Брати Роман (праворуч) і Мирослав Зузуки у Галереї сучасного українського мистецтва в Празі |
«Коли я дивлюся на картини Романа Зузука, мені стає веселіше на душі. Його картини в наївному стилі, мов загадки, вони розповідають освіжаючі та несподівані гумористичні історії. Роман сміливо поєднує кольори, тому ми дивимося на ці картини, ніби очима дитини. Його роботи інші — вони не для всіх», — говорить Люда Павлів, директор галереї Канадсько-української мистецької фундації, де нещодавно пройшла виставка митця.
Роман Зузук народився 1961 року в невеличкому українському селі Селець на Волині. З 1980 по 1984 р. він навчався в Сімферопольському художньому училищі на відділенні кераміки, потім вступив до Київського художнього інституту на факультет реставрації. 1991 року вперше приїхав у Прагу, там і залишився жити, а через кілька років переїхав до Канади. У Празі, де відбулася наша розмова, картини Романа Зузука продають у Галереї українського сучасного мистецтва, яку заснував у чеській столиці брат Романа Мирослав.
— Я приїхав до Праги як людина, котра пливе за течією. Вважаю: коли тобі дано нагоду — бери її, але надто на неї не сподівайся. Все почалося з того, що мій брат приїхав до Києва і спробував на вулиці продавати мої експериментальні роботи: я кидав фарбу на папір, заливав чорнилами... Мої роботи побачили люди, котрі робили виставку у Празі. Вони не були професіоналами в мистецтві, просто домовилися з Єврейським музеєм, що організують там виставку. Попередили: «Кажи, що ти єврей, що твоя бабуся була єврейка» (сміється). Я сказав: «Гаразд, я дам роботи, тільки я теж хочу поїхати». Ось так я потрапив до Праги. Виставка в матеріальному плані мені майже нічого не принесла. Проте з неї все й почалося, я зрозумів, що мистецтво тут затребуване. В інституті нас учили ремеслу, але не вчили художнього й образного мислення. А тут я побачив, що люди тягнуться до емоційного мистецтва. До мистецтва, яке їх зачіпає. Щоправда, спочатку я виживав, малюючи і комерційні речі, але в результаті перейшов на те, що мені подобається малювати. Тобто я не виконую замовлення, я роблю лише те, що хочу.
— Що вас змусило залишити Україну?
— Я приїхав до Чехії, не усвідомлюючи, що залишив Україну. Думав, побуду тут трошки — повернуся. Це було на початку 1990-х. Приїхав спочатку без документів. Тоді була незрозуміла ситуація: розпад Радянського Союзу, Чехословаччина не знала, дружити з Росією та Україною чи ні. Мені дали вкладиш у паспорт, я за ним рік тут жив, потім легалізувався. Взагалі я не вважаю, що митець має жити на якомусь одному місці. Я зараз живу в Канаді, але відчуття у мене таке, ніби на вулиці — Канада, а я всередині себе як удома. Чи от сьогодні малюю Прагу, і мені добре...
— Ви людина світу?
— Та не світу. Людина живе сама в собі. Їй дано життя, і вона рухається в якомусь напрямі, а світ, образно кажучи, стоїть. Тільки голова наша повертається, щось бачить. Це цікавий філософський момент.
— Що дала Прага вашій творчості?
— Я постійно бачив веселих туристів. Всі вони тяжко працювали у своїх капіталістичних країнах і приїжджали до Праги відпочити. Все це давало відчуття свята життя та енергію від цих людей.
— А з переїздом до Канади щось змінилося?
— Коли я приїхав до Канади, зрозумів одну річ. У Чехії завжди присутня ілюзія, що десь є Захід — серйозний, чесний... Я зрозумів, що це все не так. Там просто пастки для людей інші. У Чехії багато маленьких пасток, а там — великі. Людина потрапляє в колесо зобов’язань, проблемою стає, скажімо, заплатити за житло… Там життя чесніше, але жорстокіше. Це було перше враження після переїзду. А потім я зрозумів, що в Канаді люди більше замкнуті на собі, що це країна, яка більше цінує сім’ю. Добре для старості (сміється). У молодості добре в Празі, а на схилі віку — в Канаді. Але це в людському плані. На творчість це не впливає.
— А що впливає на творчість?
— Я вважаю, коли немає любові — немає творчості. Вся творчість закладена на протиріччі бажань і потягів. Навіть якщо на картині зображений хтось один, все одно завжди маються на увазі партнерські стосунки. От, наприклад, людина із собакою грає на трубі чи гуляє з козою — у мене є такі образи. Я олюднюю тварин і, навпаки, «отваринюю» іноді людей. Люди навіть впізнають у моїх тваринах себе, а іноді і своїх родичів.
— Якщо вже ми заговорили про родичів: як виник ваш братній тандем?
— Брат завжди приносив мені щастя і в Україні, і тут. Створення галереї було його ініціативою. Я тут працюю, це радше студія-галерея. Хоча це й невеличке приміщення, але розташоване воно в самісінькому центрі Праги. Мирослав виставляє й інших українських художників.
— А де ви ще продаєте свої картини, окрім Праги?
— У Торонто, в Монреалі, в Америці. У Голландії одна галерея зі мною співробітничає. Я виставлявся в Нідерландах на Антильських островах, був там тричі, і мені дуже сподобалося. Голландці розуміють моє мистецтво, це одна з країн, яка найбільше мене цінує.
— А Україна?
— В Україні не продаю.
— Чому?
— Коли я приїхав зі своїми роботами до України, мені сказали: «Це для Заходу, наші люди серйозні, вони люблять такі хороші добротні речі». В результаті я, щоправда, продав одну картину якомусь бізнесмену. Але не можна осягнути неосяжне. Кожен новий ринок вимагає не лише творчої роботи, а й телефонних переговорів, поїздок. Але я не кажу «ні», я відкритий.
— Ви часто приїжджаєте до Праги. Що вас сюди приваблює?
— Мені багато що тут подобається більше, ніж в інших країнах. Тут пиво смачне, їжа хороша. Я люблю Прагу як ціле, не виділяючи якусь одну вуличку, у кожному куточку я знаходжу щось своє. Коли живеш у країні, ти перестаєш це цінувати через побутову завантаженість. А коли зараз я приїжджаю сюди двічі на рік, увесь час відкриваю щось нове для себе.
— А Україна згадується?
— Звісно, я їжджу до України, хоч і рідше, ніж до Чехії. Україна залишилася в мені, не можна сказати, що я відкидаю свої корені. Увесь час хочеться поїхати в Карпати, у рідне село, зустрітися з друзями, Київ подивитися. У творчості Україна теж присутня постійно. Це основа мого світосприйняття.
— І в цій основі багато веселих людей і яскравих барв.
— Є художники самі по собі веселі, але малюють напівплачливі постаті святих. А я своє життя не відокремлюю від творчості. Коли я працюю над картиною, то не думаю ні про продаж, ні про те, де ця картина висітиме, я просто нею живу. Треба вчитися в дітей, як вони малюють — із безпосередністю та легкістю. Тому мені вдається продавати свої картини тим людям, які шукають легкості й веселощів. Насправді з вигляду веселі картини несуть у собі і смуток. Ключ до глядача йде через його подив. А потім люди замислюються.
— Ви свідомо граєте з людьми?
— Ні, я граю всередині себе. А глядач — це вже інша історія картини. Перша історія — це я. Спочатку я, наприклад, хочу щось намалювати за ескізом. Потім у процесі це може змінюватися, виходить зовсім інша річ. Третя — я вже відкриваю цю картину для себе очима людей. І через, напевно, рік-півроку я бачу її зовсім іншою. Картина, наприклад, десятирічної давнини, взагалі не те що чужа, але я на неї дивлюся зовсім іншими очима.
— Очима глядачів? Їхня думка для вас важлива?
— Люди різні. Якщо працюєш у цій сфері, не треба дослухатися чужих думок, адже у людей різний досвід відчуття мистецтва. Я ціную погляд фахівця. Наприклад, моїх друзів-колег. Вони як митці дуже чуйні і коректно щось скажуть. Вони навіть відкривають те, чого я сам не бачу у своїй творчості.