Полюси свободи

У цьому справді є якась іронія долі. Здавалося б, важко знайти людей, настільки несхожих, як Вацлав Гавел та Кім Чен Ір. Ще донедавна складно було уяви­ти навіть привід для того, аби просто згадати ці імена поряд, в одному тексті. Але повідом­лення про їхню смерть облетіли світ практично одночасно, і журналісти мимоволі змушені були писати некрологи у стилі «порівняльних життєписів». Ви­явивши, трохи несподівано навіть для самих себе, що чех і кореєць, які жили на протилежних краях світу, можливо, саме через свою несхожість репрезентують насправді два полюси сучасної політики і новітньої історії. Іс­торії, лейт­мотивом якої - хоч би якими важливими для нас були події після 1991 року - досі залишається крах світової комуністичної системи. Гавел був одним із тих, хто цю систему зруйнував, Кім - одним із небагатьох, хто намагався комунізм законсервувати - хай у вигляді уламка, у рамках однієї, «окремо взятої» держави. Не дивно, що Гавел, щойно прийшовши до влади, оголосив, що його держава відмовляється від військової промисловості (досить потужної, до речі, навіть у європейських масштабах), а Кім до останніх днів лякав сусідів - далеких і близьких - ядерною програмою.

Прихильники «ефективного менеджменту» сталінського типу, до речі, й тепер бачать у цьому свідчення «державної мудрості» північнокорейського вождя. Тоді як «невиправний романтик» Га­вел, на їхню думку, не тільки відмовився від «великої індустріальної спадщини» і без бою здав Чехословаччину (очевидно, мав триматися за неї, як Мілошевич за Югославію), а й Чехію перетворив на «всього лише одну зі східноєвропейських держав», чийого голосу ні в ЄС, ні в НАТО чіт­ко й не розчути. Але чого, мовляв, взагалі можна чекати від драматурга, що випадково потрапив у президентське крісло… Втім, офіційна північнокорейсь­ка версія драматургом іменує саме Кіма, автора чотирьох (!) опер, написаних воістину стахановськими методами - за два роки. Та й кончину вождя у Пхеньяні пояснюють виключно перевтомою, викликаною турботами про долі народу. Причина смерті Гавела значно прозаїчніша - «уск­лад­нення після три­валої хвороби».

Не побачити у Празі й нічого схожого на стогони пів­нічнокорейських громадян на площах. Звісно, Гавел уже давно не президент, і ніхто не ворожить на кавовій гущі, хто ж буде при владі наступного дня після його смерті. Але зовсім не тому прощання з ним видається… щирішим, напевно. Свічки. Квіти. І черга тих, хто просто хоче подякувати йому. Не тільки за президентство - до Га­вела-президента ставилися якраз по-різному, а на другий строк його взагалі обрали з перевагою в один голос, - а за те, що він зробив для краї­­ни ще перш ніж очолив державу. Зреш­тою, і сам Гавел про своє прав­ління також часто говорив скептично. Чого вар­та його остання п’єса «Відхід», го­лов­ний персонаж якої - «колишній канц­лер», що з нього оточення, обс­тою­ючи свої інтереси, намагається ліпити «незламного борця» і «національного лідера». Правда, на відміну від самого Гавела, персонаж його п’єси живе не у власному, а в державному особняку, якого дуже не хоче віддавати назад…

Досить іронічно чеський президент говорив навіть про власну участь в оксамитовій революції. «Одного разу впродовж дня я виступив у п’ятьох місцях, і під кінець просто верз нісенітниці, оскільки мітинговий трибун з мене ніякий». Дивний контраст із кімівським «люблю йти в гущу народу, проводити час разом із ним. Цікавлюся, як живуть і працюють жителі нашої країни, піклуюся про них, задушевно з ними розмовляю, поділяю з ними горе і радість...». З іншого боку - на зізнання у гавелівському дусі здатна тільки людина по-справжньому вільна. І, мабуть, саме це в біографії колишнього чеського президента залишається най­головнішим. Гавел був вільною людиною. Він прагнув волі і боровся за неї. Навіть коли жив у невільній краї­ні, якою була комуністична Че­хо­­сло­вач­чина. На­віть у в’яз­ниці, ку­ди потрап­ляв тричі. «Під час другого строку я зітхнув трохи вільніше, під час третього - нарешті отямився». І президентом його обрали, взагалі-то, саме тому, що чехи хотіли бачити на цій посаді не пост­комуністичного «менеджера», а вільну людину.

Що ж стосується Кіма… Про Кіма як людину ми не знаємо практично нічого. Принаймні достовірно. Але якщо судити з тих уривчастих відомостей, які все ж таки потрапили в пресу, то він був людиною досить невільною. Бронепоїзд, яким лідер КНДР користувався, оскільки боявся літати літаком. Майже ритуальні заяви про готовність відбити агресію. Ну і, звісно, вже легендарні закупки «Хеннесі»… Їх, звісно, можна пояснити не тільки невпевненістю у собі, а й прос­тим бажанням «жити собі на втіху». Цілком звичайним для золотої молоді, не кажучи вже про дітей вождів. Але ж і це бажання може бути свого роду психологічною компенсацією. Що в умовах Північної Кореї набирає карикатурних рис. На кшталт чартерних рейсів по фаст-фуд - своєрідної варіації на тему «у булочну на таксі». При цьому, зрозуміло, «поділяючи горе і радість із народом»…

А ось Гавела нерідко звинувачували в душевній черствості. Особливо після того, як він дозволив собі розмірковувати, що, мовляв, починаючи операцію в Косові, НАТО виходило не з матеріальних, а з гуманітарних інтересів. Втім, «безмежно зарозумілим, який відкрито зневажає всіх навколо», називали його і в 70-х. У комуністичній пресі. І Гавел, треба сказати, давав для таких випадів приводи. Скажімо, коли він познайомився з музикантами з групи «Пластик піпл», вони йому не сподобалися, і він відверто в цьому зізнався. І не змінив своєї думки навіть тоді, коли комуністична влада судила музикантів за надуманим обвинуваченням. Але, не симпатизуючи їм особисто, Гавел з усією властивою йому енергією кинувся їх захищати. Оскільки сприйняв переслідування «Пластик піпл» як «атаку на свободу людей жити так, як їм хочеться». Врешті-решт Гавел сів сам. Хоча, взагалі-то, міг цього уникнути. Йому відкрито пропонували виїхати з країни. Та він відмовився. Оскільки вважав, що це непорядно стосовно справи, якою займався. До того ж йому замало було бути вільним самому, він хотів зробити вільною свою країну. І зрештою домігся цього.

Гавел змінив історію. Тому й увійшов у неї як один із найвидатніших політичних діячів кінця ХХ століття. Хоча сам неодноразово зізнавався, що в політику, принаймні у традиційному її сенсі, не прагнув. А Кім Чен Ір нічого змінювати не став. Залишаю­чись просто черговим правителем КНДР, «Кімом-Молодшим»… або вже тепер «Кімом-Середнім». Як ті єгипетські фараони, що з покоління в покоління успадковували ім’я Рамзесів… І річ тут зовсім не в горезвісній «азіатчині». Зрештою, поруч із Північною Кореєю є Корея Південна, у якій той-таки народ виявляє зовсім інші здібності й прагнення. Гавел, до речі одного разу зазначив, що «соромитися приналежності до Сходу і сприймати приналежність до Заходу як автоматичну перевагу - типовий прояв західної зарозумілості». Він знав, про що казав. Адже такі «азіатські», у нашому уявленні, конформізм і пристосуванство століттями сприймалися як «прокляті риси» чеського національного характеру. І саме з цим боротися було (втім, чому було? боротися доводиться й тепер) найскладніше.

У серпні 2011-го в Moscow Times за підписом Гавела вийшла невелика стаття, присвячена Ук­раїні і політиці ЄС щодо Киє­ва. У ній було сказано чимало жорст­ких і загалом справедливих слів на адресу української влади. Але останній абзац у цій безсторонній характеристиці стосується не влади. І складається він ли­ше з трьох слів - «слабке громадянське суспільство». Мені здається, що цей пункт у діагнозі, поставленому нашій країні справ­ді великою людиною, найважливіший. Щоб стати вільним - треба цього як мінімум хотіти…